Релігійні організації у протестантизмі

1. Реформація. У XVI ст. виник рух за реформу като­лицької церкви, що згодом став загальноєвропейським і був підтриманий різними верстами населення. Він став важливим етапом боротьби буржуазії ряду країн проти феодалізму.

Своєрідність Реформації полягала н тому, що боротьба міської буржуазії (бюргерства), селянства та міської бід­ноти з феодалами зовнішньо мала релігійний характер і була спрямована проти першого феодального стану — католицького духовенства. Революційне крило в Реформа­ції виступало і проти дворянства. Воно боролося проти майнової нерівності, спираючись у своїх вимогах на деякі положення Євангелія. Бюргерство в союзі з дворянством рішуче йому протидіяло. Дворянство, яке також брало участь у проведенні Реформації, використовувало її для обмеження влади церкви і духовенства та присвоєння церковних земельних володінь. У цілому Реформація була першою, ще незрілою, буржуазною резолюцією.

Реформація поклала початок протестантизму — но­вій течії в християнстві, яка об'єднує ряд церковних напрямів. Для всіх цих напрямів спільними є такі прин­ципи: заперечення верховної влади папи, невизнання ікон, мощей, культу святих і Богоматері, вимоги скасувати чернецтво, спростити обряди, скоротити кількість релі­гійних свят, «здешевити» церкву. Особлива увага в про­тестантизмі приділяється внутрішній, особистій релігійності, а не її зовнішньому прояву. Важливою особливістю протестантської церкви є її національний характер, тому що вона виникла в умовах формування буржуазних націй.

У ранньому протестантизмі XVI— XVII ст. були такі ОСНОЕНІ напрями: лютеранство, кальвінізм, англіканст­во, унітаризм, анабаптизм.

2. Лютеранство. Це одна із основних течій протестан­тизму — сформувалася у результаті реформаційних рухів у XVI ст. Головні принципи віровчення сформульовані М. Лютером (1483—1546 pp.) — монахом августинського монастиря. У жовтні 1517 р. він кинув виклик Папі римському: прибив на дверях церкви у Віттенберзі список із 95 тез, у яких осуджувався продаж індульгенцій, ви­кривалися зловживання католицької церкви. Обурення католицькою церквою назрівало вже давно, тому тези Лютера сколихнули всі класи Німеччини. Так розпочалася Реформація.

М. Лютер відіграв велику роль у виробленні вчення та організації протестантської церкви. Від католицизму лю­теранство зберегло лише те, що безпосередньо не супере­чило Святому Письму. Із таїнств визнаються два основ­них — хрещення, яке в лютеранстві здійснюється над немовлятами обмиванням, і причастя, в ученні про яке католицький догмат про перетворення хліба і вина в тіло і кров Христа замінено положенням, згідно з яким тіло і кров Христа таємно «присутні» під час причастя.

На відміну від католиків, лютерани вважають, що «врятуватися» можна завдяки особистій вірі без вирішаль­ного посередництва церкви. Тому найзначимішою в люте­ранстві є проповідь, а не обряди, як у католицизмі. Саме проповіддю духовенство намагається сформувати внутріш­ні релігійні переконання людини. На перший план воно висуває догму про «природжену зіпсованість» людини, її гріховність. Лютерани визнають Біблію і «Книгу згоди», яка складається з «Аугсбурзького віросповідання», “Апо­логії”, «Великого» і «Малого» катехізисів (коротких викла­дів основ віровчення).

Церкву очолює Синод, членами якого є і духовенство, і парафіяни. Лютеранські парафії очолюють пастори, яких запрошують громади. Громади об'єднуються в єпар­хії на чолі з єпископами.

З Німеччини лютеранство поширилось в Австрію, Угор­щину, Францію, скандинавські країни, а також у Північ­ну Америку.

Нині у світі 75 млн. лютеран, 192 лютеранські церкви. Близько 50 млн. віруючих об'єднані у Всесвітній лютеран­ський союз. В Україні налічується 33 громади.

3. Кальвінізм. Вчення цієї також впливової течії проте­стантизму розроблено і систематизовано викладено в Швейцарії французьким теологом і проповідником Ж. Кальвінізм (1509—1564 pp.). Кальвінізм докорінним чином реформував католицизм: заперечувались ієрархічна побудова церкви і верховенство Папи римського. Єдиним джерелом і авторитетом нової церкви визнавалось Святе Письмо. Церква, ієрархія і культ значно спрощувались. Богослужіння проводиться рідною мовою. Як і в лютеран­стві, із християнських таїнств залишились хрещення і причастя, які розглядаються як символічні обряди.

Кальвінізм запровадив демократичне управління цер­квою: незалежні одна від одної громади (конгрегації) віру­ючих управлялись консистбріями, в які входили пастор, диякон і старійшини (пресвітери), які обирались всією громадою. Вищим органом став провінціальний синод, який складався з делегатів від провінційних консисторій. На національному рівні діяв національний Синод. Ця церковна структура в основному зберігається в сучасних реформатських (конгрегаціоналістських і пресвітеріан­ських) церквах, які обстоюють кальвінізм.

Характерною рисою кальвіністського вчення є поло­ження про безумовну наперед визначеність. За кальвініз­мом, усі люди поділяються на «обраних» та «осуджених». Перші ще до свого народження визначені Богом для небес­ного блаженства, другі — приречені на вічні муки, і ні дії людини, ні віра не можуть змінити їх долю. Тому лише та людина «врятується», яка вірить, що «вибрана» Богом. Однак це фаталістичне вчення доповнювалось тверджен­ням, що успіх у справах (»значення) також є свідченням можливої обраності. Таким чином, освячувалися буржу­азний успіх і поділ на небагатьох «обраних» і масу знедо­лених. Задоволення досягнутим, непідприємливість, від­сутність прагнення до збагачення кальвінізм розглядав як тяжкий гріх.

Сучасні кальвіністи поділяються на реформатів, пре­світеріан і конгрегаціоналістів. До реформатів належать кальвіністи Європи. До пресвітеріанства — англо-шотландські кальвіністи вестмістерського сповідання. Конгрегаціоналістами є ті кальвіністи (в Англії, СИТА та інших державах), які виступають за незалежність кожної гро­мади і заперечують будь-які керівні органи, а їхні громади лише погоджують між собою свої догмати і культ.

Реформатські та пресвітеріанські церкви об'єднані у Всесвітній альянс реформатських церков (близько 40 млн. віруючих), центр якого знаходиться в Женеві. В Україні 98 реформатських громад (у Закарпатті).

4. Англіканство. Ця церква з усіх протестантських церков є найближчою до католицизму. Вона виникла в Англії внаслідок використання ідей Реформації для зміц­нення королівського абсолютизму. У 1534 р. парламент­ським «Актом про верховенство» короля було проголошено главою церкви, церковні відносини з Ватиканом — розір­вано, монастирі скасовано, мощі та ікони спалено, а мона­стирські землі конфісковано (їх дістали дворяни). Парламентськими актами були запроваджені як обов'язкові всіх віруючих «Книга парафіяльного богослужіння» і сим­вол віри англіканства із 39 статей. Ті, хто не погодився з новою церквою, а це були католики і кальвіністи, були піддані жорстоким переслідуванням.

У результаті англійської буржуазної революції (се­редина XVII ст.), яка була спрямована проти королів­ського абсолютизму, феодального дворянства та англі­канської церкви, остання була замінена кальвіністськими церквами, спочатку пресвітеріанською, а потім конгрегаціоналістською. Однак у період Реставрації англіканську церкву було відновлено. Після другої буржуазної револю­ції в Англії (кінець XVIII ст.) англіканська церква за­лишилась панівною, але були дозволені й інші віроспові­дання.

З часом в англіканстві склалися три напрями: «ви­сока», «низька» і «широка» церкви. »Висока» церква, яка репрезентувала інтереси аристократії, прагнула до ком­промісу з католицизмом; «низька» підкреслювала протес­тантські моменти в англіканстві, а «широка» — намагала­ся об'єднати всі християнські течії.

Як державна і очолювана королем, який призначає єпископів, англіканська церква фактично керується дер­жавною владою, що вирішує церковні питання. Більшість єпископів є членами палати лордів. Зберігається цер­ковний суд. З 1919 р. скликаються національні церковні збори в складі трьох палат: єпископів, нижчого духовен­ства і парафіян. Однак їхні рішення підлягають затвер­дженню парламентом.

В адміністративному відношенні англіканська церква поділяється на дві церковні провінції: Кентерберійську та Йоркську на чолі з архієпископам й, а до складу провінцій входять єпархії. Примасом (від латинського — перший) англіканської церкви є архієпископ Кентерберійський.

Крім Англії, англіканство існує в Шотландії, Уельсі, Ірландії, СІЛА, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Індії, Кореї, Японії, Південній Африці, Західній Африці. Налі­чується близько 68 млн. прихильників англіканства.

5. Унітаризм. Унітаріями (з латинської — єдиними) або антитринітаріями (з грецької — гірот: трійці) називають прихильників християнського вчення, яке відкидає основ­ний догмат християнства — догмат «триєдності Бога». Із запереченням трійці в унітаріїв пов'язано і заперечення божественності Христа. Бога, якого визнають унітарії, вони іноді уявляють як «світовий розум» і ототожнюють з природою.

Унітаризм виник за часів первісного християнства. Упродовж середніх віків існував як раціоналістична єресь, а під час Реформації став одним з радикально-буржуазних напрямів у протестантизмі. Різновидом унітаризму того періоду було вчення Ф.Социна в Польщі (1539—1604 pp.). Унітарії-протестанти відкинули разом з догматом про «три­єдність» церковне вчення про гріхопадіння, вірили у при­роджену доброту людини, обстоювали свободу наукових досліджень та релігійну терпимість, основу моралі вбачали не в релігії, а в совісті та розумі. За ці ідеї унітарії зазнали гонінь, в яких брали участь не лише католицькі цер­ковники, а й більшість церковників-протестантів. Так, видатного природознавця М.Сервета (близько 1511 — 1553 pp.) як противника унітаризму за наказом Ж.Кель­віна було спалено. В Англії «Акт про віротерпимість» (1689 р.) тривалий час на унітаріїв не поширювався, лише в 1813 р. закон про смертну кару унітаріїв було скасовано. Нині у світі унітаріїв дуже мало: близько 100 тис. у СІНА і 25 тис. в Англії.

6. Анабаптисти. Так себе називали послідовники се­лянсько-плебейського громадсько-релігійного руху, який в період Реформації протистояв не лише феодально-като­лицькому, а й бюргерсько-протестантському табору.

В історії анабаптизму розрізняють два періоди. У 20-ті pp. XVI ст. в Саксонії та Швейцарії анабаптисти спочатку були сектантами, які вірили в близьке «друге пришестя» і пасивно мріяли про встановлення на землі тисячолітнього правління Христа, яке уявляли на зразок зрівняльно-споживацького комунізму.

У період Селянської війни в Німеччині (1524—1525 pp.) більшість анабаптистів пішла за Т. Мюнцером (1490 — 1525 pp.) — вождем німецького революційного селянства та плебейства, ідеологом народної Реформації. Вони склали революційну партію, яка намагалася лише своїми силами, не очікуючи «спасителя», встановити на землі «царство Боже». Після перемоги союзу феодалів і бюргерів анабаптисти зазнали жорстоких переслідувань. Значну їх частину було спалено. Деякі після поразки повернулися до ідеології пасивності, непротивленства.

Однак революційна проповідь ще продовжувала лунати серед анабаптистів Північно-Західної Німеччини та Гол­ландії. У 1534 p., здобувши більшість в раді м. Мюнстера, анабаптисти здійснили деякі кроки для встановлення Е місті соціальної рівності: скасували гроші і запровадила продуктообмін, конфіскували матеріальні надлишки та ін. «Мюнстерську комуну» було знищено загонами феодалів, а її керівники загинули.

З цього часу розпочався третій аполітичний і непротив­ленський період в історії анабаптизму. Поступово ана­баптисти відмовились від революційної боротьби, обме­жилися внутрішнім життям своїх громад. У цих громадах стали переважати ідеї проповідника непротивленства Менно Симонса (1492 — 1559 pp.), через що анабаптистів стали називати меннонітами.

Відповідно до релігійних принципі» анабаптизму осо­биста віра може бути вищою не лише за церкву, а й за Святе Письмо. Анабаптисти заперечували напередвизначеність, першорідний гріх, а деякі з них — і трійцю, схиляючись до унітаризму. У релігійних обрядах ана­баптисти вбачали лише умовні символи, які не мають ніякої надприродної сили. Вважаючи, що прийняття релі­гії повинно бути усвідомленим, у 1525 р. вони запровадили хрещення дорослих. Ті, хто хрестилися немовлятами, хрес­тились повторно, перехрещувались (тому анабаптистів на­зивали ще перехрещенцями). Відкинувши церковну ієрар­хію, анабаптисти в своїх громадах дотримувались релігій­ної рівності всіх віруючих. Переслідування цієї церковної групи тривало до XVIII ст. Деякі ідеї анабаптизму були сприйняті баптистами та квакерами.

Використана література

1. Калінін Ю., Харьковщенко Є. Релігієзнавство: Підручник. –К.: Наукова думка, 1995.

2. Лубський В.І. Релігієзнавство: Підручник. – К.: Вілбор, 1997.

3. Релігієзнавство / За ред. Рибачука. – К.: Освіта, 1997.

4. Релігієзнавство / За ред. Бублика. – К.: Юрінком Інтер, 1998.