Психологічна теорія драми та реальна трагедія її автора. Ж. Політцер (1903—1942)

Французький мислитель "широкого профілю" (філософія, психологія, політична економія, культура, політика) Жорж Політцер протягом свого короткого життя встиг увійти в історію психології XX століття, створивши своєрідну теорію драми, що долає однобічності панівних концепцій того часу. Він зробив своє життя реальною драмою, коли став учасником фран­цузького Опору, за що був страчений.

Праці Політцера побачили світ уже після війни. Його "Основи психо­логії", спрямовані проти схоластики сцієнтизму, подають оригінальне ба­чення психології, де людина постає як активний творець свого життя. Ав­тор розкриває відмінності двох психологій — міфологічної та наукової, викладає свої передбачення подальшого руху психології, пропонуючи влас­ну концепцію "нової психології", протиставлену класичній. Він називає її також позитивною, такою, що найглибше пов'язана з потребами життя. Різноманітність течій у сучасній психології Політцер кваліфікує як анархію, спрямовуючи свою критику в першу чергу проти біхевіоризму.

Найбільшу увагу Політцер звертає на досягнення психоаналізу, психо­логії індивідуальних відмінностей, психотехніки і характерології. Саме в цих напрямах автор убачає відкриття, використовуючи які. можна прийти до спільного позитивного результату.

Політцер висуває головний постулат: психологія має своїм предметом не лише духовну особистість, але й матеріальний організм. Рух до нової психологічної теми базується на матеріальній організації нових "психологічних сил".

Конкретна психологія тлумачиться як долання антитез суб'єктивної психології та об'єктивної. Психологія потерпає не лише від догматизму, а й від надмірного критицизму. Вже протягом цілого півстоліття психологія позначена безперервною критикою: філософської психології — "науковою", механістичної психології — психологією діяльнісною, психології без зна­чень — такою, що досліджує значення, психології душі — психологією свідомості тощо. Але всі вони стояли осторонь реального життя особистості. В усіх спрямуваннях психології, може, за винятком класичного ортодок­сального біхевіоризму, в тій чи іншій формі виявляється стара система явищ душі, стверджує Політцер.

Людське життя полягає в тому, що ми відчуваємо себе тотожними осо­бистостям, а не фізично-хімічним структурам. Тут Політцер підходить до свого основного визначення психології: "Людське життя утворює драму". Саме до драми відносимо ми наш повсякденний досвід. Події, що відбуваються з нами, — драматичні події; ми граємо ту або іншу роль і т.д. Образ нас самих — це драматичний образ. Ми знаємо про себе, що були дійовою особою або свідком тих чи інших сцен або дій. Драматизмом позначені й наші наміри. Ми думаємо про себе у драматичних термінах, особливо коли йдеться про спілкування з такими істотами, як ми самі. Дра­матичним є взаєморозуміння. Саме у драматичному плані ми пізнаємо одне одного.

Драматичний план подій є планом власне людських значень. У драмі є матеріал для особливої науки. Науки про природу вивчають те, що не має драматичного характеру. Зв'язок усіх власне людських подій, подій, що відбуваються з нами між життям і смертю, окреслює сферу, якою цікавиться драматична психологія.

Оскільки науки про природу вивчають тільки матеріальну мізансцену драми, а гуманітарні науки — загальні мотиви поведінки, має постати наука, яка вивчає драму в усій її актуальності та своєрідності.

Із закономірностей драматичного досвіду людина створює істинну мудрість. Це і є практичне пізнання людини. "Іди за жінкою — і вона станс тебе уникати, уникай жінки — і вона піде за тобою". Треба підняти подібні спостереження до рівня позитивної науки, що й складає істинну психологію. Досвід сучасної психології — поза нашими повсякденними діями. Замість людських подій бачать процеси, замість людської драми — уявлення, обра­зи, інстинкти.

Політцер констатує, що сучасна йому психологія є натуралістичною. Класична психологія від Вундта до Бергсона звертається до психічних явищ, а не до драматичних подій, і залишається формалістичною. Існує тільки єдиний психологічний досвід, який виправдовує введення нової нау­ки, а саме — драма.

Драмі властиві дві важливі риси: її події унікальні в просторі і часі та пов'язані з індивідами, що виступають у своєрідній єдності. Психо­логічний факт — це завжди якийсь драматичний фрагмент життя окремого індивіда. Будь-який спосіб його тлумачення руйнує його реальність. Щоб психологічне твердження стало психологічним знанням, воно має відображати драматичні факти в їхній індивідуальній своєрідності. Можна говорити про драму життя як сукупність одиничних подій, що відбуваються між народженням і смертю. Ці події пов'язані з розвитком індивідуального життя, стандартизовані. Так виступає основа для поділу психології на індивідуальну та загальну. Але обидві виходять із драматичних подій і дотримуються властивої їм точності.

Таким чином, Політцер визначає психологію як науку, предметом якої с сукупність оригінальних фактів, які й складають драму. Психо­логічні факти виступають її фрагментами.

Політцер називає міфологічною таку форму психології, яка перетворює драму в психічні процеси за допомогою реалізму, абстракції і фор­малізму. Донауковою він називає будь-яку форму психології, яка не виво­дить свої дослідження із дійсного аналізу драми в усій її повноті. І нарешті, Політцер називає метапсихологією сукупність досліджень і теорій, що підпадають під визначення як міфологічні та донаукові.

Дослідник цілком на боці конкретної психології, що долає проти­лежність суб'єктивізму та об'єктивізму. Психічний факт визначається не як наслідок будь-якого сприймання (зовнішнього або внутрішнього). Він є результатом досвіду-драми, досвіду, ускладненого розумінням. Конкретна психологія розчленовує драматичні фрагменти на інші, більш глибокі й фундаментальні, але при цьому передбачається цілісність індивіда, його життя, тобто цілісність драми.

Політцер не раз повторює, що і психоаналіз, і індивідуальна психологія (а разом і індустріальна) не мають іншого предмета, як вивчення драма­тичного досвіду. Психоаналіз уперше показав реальні суперечності людсь­кого життя, справжню його драматичність. Тому принцип драматичності слід зробити основоположним і будувати на ньому справжню психологію. Іншими словами, драма має бути розширена як принцип до рівня тра­гедійності й комедійності. Бальзак назвав серію своїх романів "Людською комедією" — замість "Божественної комедії" Дайте. Драма, на яку спи­рається Політцер, є водночас осередком, що втілює і людську комедію, і трагедію.

Лейтмотивом усіх методологічних міркувань Політцера є конкретна пси­хологія, яка пов'язує себе з діалектичним матеріалізмом. Такий матеріалізм Політцер вбачає і у фрейдизмі, тобто потрапляє на той же "гачок", що й радянські психологи. На щастя, ідеологічні композиції Політцера не завдали шкоди його тлумаченню завдань, що стояли перед психологією XX століття.

Головний внесок Політцера у поступ психології — це консолідація принципу дії у формі драми, в чому він виступив своєрідним попередни­ком Дж.Морепо. Визначивши фундаментальність поняття драми, Політцер зробив серйозний крок вперед у побудові такої психології, що має поверну­тися обличчям до подій дійсного людського життя, до реальних умов, в яких воно відбувається. Це має бути наука про людські події. Щоб повернутися до життя, психологія має імітувати театр. Режисер-психолог замінює проце­си та штучне середовище людьми та конкретними рисами їхнього лаптя. Психологія має вивчати людину в праці, а не м'яз, який скорочується. Про­цес не може бути суб'єктом людських подій: "ідея любити не може".

Праця чи злочин є психологічними фактами тією мірою, якою вони є актуальною сценою людського життя, де мають бути здійсненими індивідом або індивідами з урахуванням всіх аспектів детерміністичного погляду. Це приводить Політцера до пошуку економічного механізму психо­логії злочину, а далі й до грубо-матеріалістичного висновку про те, що "психологія в цілому можлива тільки в рамках політичної економії". Він зауважує: праця стала психологічною проблемою тоді, коли капіталістичному виробництву стала потрібна раціональна експлуатація індивідів. Психологія має входити в економічний детермінізм людських фактів та спиратися на дані марксистської економічної науки. Сам по собі психологічний детермінізм не є завершеним детермінізмом, а лише ланкою економічного детермінізму. Таким чином, за Політцером, "концепція детермінізму олюднюється". Мова йде про драматичну детермінацію. Психо­логія має виражатись у термінах людини, дій та людських ситуацій.

Політцер зробив спробу показати, як в економічних умовах пролетарсь­кої сім'ї у дитини розвивається комплекс неповноцінності. Це стосується й становища жінки. Від цієї думки автор знову повертається до свого провідного визначення: "Детермінанта психологічних фактів є ма­теріалістичною у драматичному плані, а не в плані процесів". А далі типова картина; намір поєднати матеріалізм і фрейдизм.

Найбільш фундаментальним чинником "кризи" психології Політцер вважає протилежність ідеалістичної психології та матеріалістичної, причо­му бачить це досить схематично. "Або—або" — ось його вихідна позиція. Винаходячи неіснуюче внутрішнє життя, наполягає Політцер, ми ство­рюємо тим самим "дірку" у міркуваннях, прямуючи до порожнечі й небуття. Ставити в основу психології ідеї форми, структури, значення, навіть особи­стості — це, на його думку, залишатися в країні привидів.

Реальне — це шлюб, злочин, праця. Ота реальність і становить драму людського буття, Поведінка людини мотивується примітивними фактами, а вони, зрештою, випливають із економічної структури. З іншого боку, Політцер дуже влучно, фактично відкидаючи свою філософію, твердить про примат ідеї "руху", "людської позиції".

У 1939 році Політцер публікує статтю під прямолінійною назвою "Кінець психоаналізу". Відхід психоаналізу в минуле він безпосередньо пов'язує зі смертю Фрейда і кваліфікує весь подальший процес як "схоластичний занепад", панування еклектизму та догматизму. Врешті він пов'язує фрейдизм із найреакційнішою ідеологією.

Слід сказати, що в історії психології нерідко витрачалися великі зусилля на "ідеологічну боротьбу", зокрема тими, хто не створював свою оригінальну концепцію. Однак запропонована Політцером теорія драми, як видається, могла б бути розвинута досить широко, якби не драматичний підсумок життя її автора.

Література.

1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.

3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.

8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.