Психологія в "новому синтетичному людинознавстві". Людина як суб'єкт діяльності. Б. Г. Ананьєв (1907 — 1971)

Проблема людини, що перебуває в світі у формі "внутрі-буття" (С.Л.Рубінштейн), повертає психологів у напрямі подолання суто гносео­логічного тлумачення психічного та розкриття його онтологічного аспекту. Це суттєво доповнило та уточнило центральний пункт психології — вчення про природу психічного.

Така постановка проблеми людини вже вказує на розширення її змісту, але ще залишає нас у рамках психології з наміром не втрачати її спе­цифічний предмет. Специфіка останнього визначається по суті на основі його кореляцій з іншими галузями всезагального знання про людину. Пов­нота і внутрішній зв'язок цього знання передбачають у ньому чільне місце для психології. Але для такої дисципліни, як "людинознавство", базова опо­ра визначатиметься з урахуванням кореляцій з науками, які вже виходять за межі людинознавства.

Не слід думати, що тільки з середини XX століття виникла необхідність поставити проблему людини як загальну для всієї сучасної науки. Так було з давніх-давен. Але саме бурхливе становлення "науково-технічної рево­люції", хоч би як це здавалося парадоксальним, свідомо чи несвідомо ста­вить проблему людини в центр усіх наукових знань як фактор, що визначає інтелектуалізацію, або олюднення, науки і техніки, які всебічно моделюють людську істоту.

На цей бік справи особливу увагу звернув Б.Г.Ананьєв. На його думку, психологія має стати знаряддям зв'язку між усіма галузями пізнання люди­ни, засобом об'єднання різних розділів природознавства і суспільних наук у "новому синтетичному людинознавстві". Інтеграцію цих наук він сполу­чає з дальшим розвитком їхньої спеціалізації і визначає насамперед прогре­сом філософського вчення про людину.

Ананьєв відкидає спроби примирення з ідеєю необхідності існування "двох психологій" — описової та пояснювальної. "Проміжний" статус психології він розцінює як аномалію наукового пізнання, хоча, з іншого боку, вона обертається принциповими вигодами для всієї сучасної науки. "Об'єднання природознавства та історії, — зазначає Ананьєв, — відбувається великою мірою на базі психології, своєрідність якої полягає в тому, що людина, яку вона вивчає як суб'єкт, може бути зрозумілою як осо­бистість та індивід (цілісний організм) одночасно. Більше того, психо­логічне пізнання людини стає в сучасних умовах однією із загальних мо­делей людинознавства, оскільки дослідження багатоманітних відношень людини до світу неможливе без дослідження її складної структури, а цю структуру не можна зрозуміти поза системою відношень людини до суспільства і природи, ланкою яких вона є".

Вихідний пункт людинознавства Ананьєв формулює як матеріаліст-сенсуаліст. Услід за Рубінштейном, він по суті апологізує чуттєвість, при­свячуючи проблемам останньої значну кількість фундаментальних творів. Чуттєвість тут мислиться не в ізольованому від інших психічних якостей бутті, а як вихідний пункт становлення психічного в цілому.

Дослідження, проведені Ананьєвим, свідчать про високу кореляцію та сполучність багатьох сенсорних систем, що виявляється в цілісності сен­сорного розвитку людини. Ананьєв показує існування не тільки часових, а й постійних міжаналізаторних зв'язків, що виступають результатом філогенетичних пристосувань комплексів аналізаторів до основних форм речовини, енергії, інформації.

Разом з цим сенсорна організація людини належить до найбільш ва­жливих проявів її історичної природи. Генетичним початком розгалужених сенсорних ланцюгів виступають тактильні функції, а їхнім всезагальним ефектом — зорове сприймання. До таких ланцюгів Ананьєв відносить: 1) тактильно-вібраційно-слухові; 2) тактильно-кінетичні; 3) тактильно-температурно-больові; 4) тактильно-смако-нюхові, інтероцептивні. Він уявляє їх як потоки різноманітної інформації про зовнішнє і внутрішнє се­редовище. Ці потоки немовби сходяться в зорових, кінестетичних та гравітаційних вузлах єдиної сенсорної організації людини. У процесі історичного та онтогенетичного розвитку всередині цієї організації виявля­ються утворення міжаналізаторних інтермодальних сенсорних систем з ви­сокими рівнями інтеграції, які здійснюють далі перехід у перцептивні сис­теми.

У багатоманітності чуттєвого відображення людиною об'єктивної дійсності Ананьєв бачить одну з умов не тільки діяльності, а й усього проце­су життя людини: воно неможливе поза безпосереднім зв'язком з життям довкілля, поза безконечним багатством його явищ, властивостей і відношень. Ананьєв показує неможливість зведення життя людини лише до раціонального відношення до дійсності: це означало б позбавити людину чуттєвих джерел не тільки мислення, а й емоцій, що виникають на основі потреб з їхньою безмежною сенсомоторною палітрою. Таке обмеження на­самперед відчувала б сама людська діяльність. Адже вона регулюється не тільки "другосигнальними" імпульсами, а й живим зв'язком людини з нав­колишнім світом.

Підставу для явища індивідуалізації чутливості Ананьєв бачить у тому, що і в цій сфері умовнорефлекторний механізм є визначальним. На це вказують, зокрема, дані щодо індивідуально набутих змін чутливості в про­цесі сприймання і впізнавання. Індивідуальні відмінності і особливості сен­сорного розвитку людини з'являються поступово. Протягом першого року життя послідовно формуються різні якості аналізаторної діяльності разом із виробленням системи умовних рефлексів. При цьому Ананьєв не виявляє значних відмінностей між дітьми за рівнем чутливості одного й того ж аналізатора. Домінування тактильної рецепції та кінестезії в однорічної ди­тини тлумачиться як вікова особливість, у відношенні до якої індивідуальну варіацію Ананьєв не бере до уваги.

У ході дальшого психічного розвитку відбувається домінування слуху та зору, що, за Ананьєвим, визначає сенсорну організацію дитини й підлітка в умовах навчання, де провідну роль відіграють слово вихователя та наочні засоби. Таке домінування Ананьєв відносить до вікових, а не індивідуальних особливостей чутливості, хоч індивідуальні особливості, як він вважає, набувають тут більш вираженого характеру. Те, що дорослі значно відрізняються за своєю сенсорною організацією, Ананьєв пояснює відмінністю предмета й засобів трудової діяльності, способу та умов життя, створюваних працею самої людини. Парціальний, спеціалізований тип нер­вової системи здійснюється завдяки практичній діяльності людини разом із накопиченням індивідуалізованого життєвого досвіду.

У вивченні сенсорного розвитку людини від народження до глибокої старості Ананьєв бачить одну із важливих задач теорії відчуттів. Це має допомогти з'ясуванню ролі всієї сенсорної організації людини у функціонуванні кожного з видів чутливості. На думку Ананьєва, старіння не є простим зворотним розвитком, що супроводжується послідовною дегра­дацією органів чуття. До цього питання слід підходити з урахуванням різноманітних кореляцій між психічними здатностями людини, їхньої дійсної еволюції.

У зв'язку з цим Ананьєв відкидає "Феноменологію духу" Гегеля з її схе­мою індивідуального розвитку, вказуючи, що чуттєве пізнання німецький філософ приписує виключно дитині, а раціональне — дорослій і старій лю­дині. Ананьєв показує, що єдність чуттєвого та логічного на основі практики і мовного спілкування є загальною властивістю пізнання. Зміна співвідношень між чуттєвим та логічним відбувається в межах цієї власти­вості. Чуттєвий характер пізнання існує протягом усього життя людини і свідчить про її спілкування з зовнішнім світом за допомогою чуттєвих сис­тем мозку. Більш того, сенсорна організація, складаючись протягом життєдіяльності людини, сама стає одним із факторів її життєствердження.

Сприймання як певний рівень розвитку сенсорної організації Ананьєв розглядає як інтегральний образ і регулятор трудових, комунікативних, гно­стичних, ігрових, навчальних та інших дій. Саме протягом другого — третього років життя формуються перцептивні дії, але найбільш важливий період цього формування Ананьєв відносить до часу, коли завершується дошкільне дитинство.

Учений вказує на той факт, що у сфері професійно-трудового досвіду, в тому числі — наукового, технічного та художнього, є чимало зразків висо­кої продуктивності й точності спостережень, незважаючи на певну обме­женість сенсомоторних функцій та уповільнення швидкості реакцій. За ме­жами професійного досвіду у цих же старіючих, літніх та старечих людей можна помітити симптоми інволюції функцій. Таке розходження Ананьєв пояснює тим, що в цьому віці знову посилюється об'єктивна суперечність між функціональними та операційними механізмами сприймання. Інволюції функціональних механізмів має протистояти стабілізована систе­ма перцептивних дій, яка безпосередньо залежить від характеру діяльності та її культурно-технічних засобів, а не просто від віку та інших природних властивостей суб'єкта. Якщо людина в похилому і навіть старечому віці вдосконалює свою діяльність, зокрема включаючи ті або інші операції спо­стереження, то явища інволюції компенсуються явищами операційного про­гресу.

Ананьєв наголошує, що структура перцептивних процесів с внутрішньо суперечливою. З основною суперечністю між функціональними та операційними механізмами пов'язуються особливості перцептивного розвитку, пов'язані з усім ходом життєдіяльності людини та її взаємодії з довкіллям. Ананьєв має на увазі мотиваційний бік перцептив­них процесів, який визначає їхню спрямованість, вибірковість та напру­женість. Потреба в баченні, слуханні та інших видах діяльності, виникнення "сенсорного голоду" в разі неможливості задоволення таких потреб, уста­новки на виділення певних властивостей об'єкта в ситуації, гностичні інтереси і т. д. — все це здійснює регулюючий вплив як на функціональні, так і на операційні механізми. Підкріплені та зумовлені мотивацією, вони забезпечують необхідний тонус кожного з них.

У зв'язку з ідеєю "спеціалізації" людської психіки Ананьєв висуває припущення щодо центрального місця практичного інтелекту в структурі інтелекту як такого, але перенести це на психіку в цілому не наважується. Більше того, він уникає чіткого визначення практичного інтелекту.

Розкриваючи функціональні, операційні та мотиваційні механізми психіки, Ананьєв прагне показати суперечності розвитку, які виражаються насамперед у гетерохронності виникнення і занепаду цих механізмів. "Сенсорно-перцептивні, мнемічні, вербально-логічні процеси . виступають складними утвореннями, в яких взаємодіють функціональні, операційні та мотиваційні механізми, що відносяться до різних класів характеристик лю­дини. Ці характеристики лише відносно відокремлені одна від одної, але за всього їхнього взаємозв'язку не можна не враховувати різні джерела цих механізмів".

Функціональні механізми Ананьєв пов'язує з певними структурами і вважає їх "ефектами" тих чи інших нейродннамічних властивостей, які ге­неруються цими структурами. Операційні механізми хоч і використовують системи тимчасових зв'язків, але будуються за певними правилами і проце­дурами, що історично склалися в соціальному розвиткові людини, утво­рюючи певний порядок взаємозв'язку дій із певними знаряддями або знако­вими системами, тобто засобами техніки і культури, про що говорив також Ц.С.Виготський. Операційні механізми не існують з самого початку в моз­ку — субстраті свідомості, а засвоюються індивідом у процесі виховання і т. д. Нарешті, мотиваційні механізми, які включають усі рівні мотивації (від органічних потреб до ціннісних орієнтацій) відносяться до характери­стик людини як індивіда й особистості. Таку будову психічних процесів Ананьєв виявляє не тільки у гностичних, інтелектуальних, айв емоційно-вольових процесах.

Запропонований Ананьєвим спосіб аналізу перцептивних процесів як сукупності та взаємодії трьох складових (функціональних, операційних та мотиваційних) має сенс при розгляді зв'язків між цими процесами та індивідуальним розвитком, у ході якого змінюється їхня структура. Ці зміни Ананьєв пов'язує з закономірностями онтогенезу, соціальної історії особи­стості, її практичної діяльності, відтак їх можна вважати важливими сим­птомами індивідуально-психічного розвитку людини. Навіть зміни в пе­ребігу перцептивних процесів можуть розглядатися як індикатори цього розвитку. Але перцептивні процеси з їхньою складною суперечливою струк­турою Ананьєв вважає не тільки продуктом індивідуального розвитку, а й одним з його факторів. Ананьєв усюди надає перевагу вертикально-функціональним зрізам, не бачачи зрізів горизонтальних, які одні дають · змогу розкрити вікові особливості не окремих функцій, а психіки в цілому.

Думку про потрійний склад психічних процесів (функціональний, опе­раційний та мотиваційний) Ананьєв переносить і на сферу пам'яті. Такий підхід він вважає корисним при ознайомленні з різнорідними явищами в онтогенетичній еволюції пам'яті. Цю різнорідність він пояснює нерівномірним становленням і різним генезисом функціональних, опе­раційних та мотиваційних механізмів пам'яті.

Розрізнення окремих функцій має смисл у рамках дослідження самих цих функцій і дає можливість вийти до розуміння вікових особливостей, підключаючи ці функції до більш синтетичних характеристик. Але мова тут іде вже не про саму функцію, а про якусь іншу, наприклад, не про пам'ять, а про практичну логіку. Ананьєв пише: "Уявлення про ранню інволюцію пам'яті у дорослих людей не відповідає дійсним потенціалам якщо не всіх, то багатьох, але важливих процесів пам'яті. Тут діє та ж закономірність, що і в перцептивних процесах: формується і досягає найвищого рівня в моло­дому і середньому віці загальна система пам'яті, на базі якої починає роз­виватись спеціалізована система закріплення і відтворення досвіду і знань, необхідних для даної практичної діяльності".

Саме тут Ананьєв робить методологічну похибку. Він ніби не звертає уваги на те, що пам'ять як така тут уже не виступає — її замінює логіка предмета, його зв'язків. Проте "чиста" пам'ять для дорослої людини зовсім ні до чого, оскільки вона не задовольняє пізнавальні потреби. Для дорослої людини характерно не запам'ятовувати, а розуміти. Логічна пам'ять — це вже не пам'ять, а мислення. Сама мотивація процесу тут змінена. "Чиста" пам'ять є пам'яттю чуттєвою і виражає пластичність психіки. Остання по мірі психічного розвитку відходить від такого ейдетизму. Пам'ять слід роз­глядати на рівні рухів і відчуттів, найбільше — сприймання.

У період оволодіння мовою, коли інтенсивно формується словниковий та граматичний її бік, здійснюються глибокі перетворення психологічної структури і формування мислення. До початку навчання дитини грамоти (тобто читання й письма з буквеним апаратом і зоровомоторною коорди­нацією), здавалося б, її мова має чисто слуховий та артикуляційний харак­тер, позбавлений зорової участі. Проте зоровій перцепції Ананьєв і тут на­дає важливого значення. Адже засвоєння дитиною словникового складу мо­ви відбувається шляхом асоціювання слухового образу слова із зоровим. Предметна співвіднесеність слова для дитини — перша реальність мови — є разом із тим зоровим включенням в асоціативні комплекси образів речей, позначених словом.

Ананьєв звертає увагу на те, що і у психічному розвиткові людини, і в духовному розвиткові людства найтіснішим чином пов'язані дві тенденції: переведення всіх образів будь-якої модальності на зорові схеми (тенденція візуалізації чуттєвого досвіду) та розвиток позначувальної (сигифікативної) функції мови. Як результат, відбуваються опосередкування і регулювання загального ходу психічної діяльності шляхом її вербалізації. У цьому Ананьєв бачить основу для пояснення вражаючого феномена домінування у людини зорової системи — з перетворенням незримого у зриме, з візуалізацією будь-яких чуттєвих сигналів (кінестетичних, смакових, нюхо­вих, вестибулярних, внутріорганічних).

Стверджуючи ідею гетерохронності розвитку психічних функцій і пе­реносячи цю ідею на пояснення визнаних психологією основних форм діяльності, Ананьєв піддає критиці погляди О.М.Леонтьева, С.Л.Рубінштейна, Б.М.Теплова, А.О.Смирнова, А.Валлопа, Ж.Шаже, Ф.Бартлетта та інших, які пов'язували розвиток свідомості з основними видами діяльності — грою, навчанням та працею, що розглядаються в гене­тичній послідовності. Найбільші закиди викликала тріада форм діяльності у тлумаченні Рубінштейна. Як щодо зв'язків "навчання — праця", так і що­до зв'язків "гра — навчання" не підтвердилася гіпотеза про те, стверджує Ананьєв, що одна форма діяльності виникає з іншої внаслідок внутрішніх законів індивідуального розвитку. Більше того, виявилося, що не тільки навчання у сполученні з грою повинно бути більш раннім у дошкільників, а й сама праця у вигляді так званого самообслуговування і найпростіших опе­рацій суспільно корисної діяльності повинна починатися в дитячому садку.

Ананьєв, зокрема, вважає, що гра як особлива форма діяльності має свою історію, охоплюючи всі періоди людського життя. Різні її прояви існують у підлітковому, юнацькому, молодому, середньому і навіть похило­му віці. Сюди Ананьєв залучає інтерес до спорту, мистецтва, ко­лекціонування і т. ін. Ігрова діяльність дорослих людей є важливою стороною їхнього життя, що пов'язується з так званим вільним часом. Саме не­помітні переходи від праці до гри й навчання утруднюють характеристику людської діяльності в конкретний момент життя. Ось чому поширену "вікову" класифікацію видів або форм діяльності Ананьєв вважає безпідставною, незграбною та метафізичною.

Поряд із цим Ананьєв робить спробу критично висвітлити ідею інтеріоризації, яка набула значного поширення у світовій психології. Ананьєв зазначає, що пізнавальна діяльність у процесі взаємодії особистості й суспільства не може бути здійснена тільки шляхом інтеріоризації зовнішнього, об'єктивного. Участь духовних цінностей суспільства в історичному розвиткові реалізується завдяки творчій діяльності. На проти­лежність інтеріоризації об'єктивація внутрішнього світу людини, її творчих задумів показує вплив особистості на суспільство, перетворення особистісного в суспільне. Взаємний перехід інтеріоризації та естріоризації, об'єктивації і суб'єктивації відбувається в діяльності, зокрема пізнавальній, і здійснюється як процес соціальної детермінації індивідуальної свідомості. Ананьєв наполягає на тому, щоб зняти питання інтеріоризації, за якою не стоїть реальний процес. В іншому місці висувається думка про взаємний перехід інтеріоризації та екстеріоризації, що має більш повно відобразити реальну дію. Зокрема, у здійсненні вчинку цей перехід має бути найви­разнішим.

Замість традиційних форм провідної діяльності Ананьєв висуває ідею пізнання і спілкування. У процесі спілкування люди виступають одночас­но (або послідовно) об'єктами і суб'єктами. Саме завдяки спілкуванню вчи­нок А стає обставиною життя В, С, D і т. д., а їхні вчинки відбиваються на поведінці А. Цей взаемоперехід учинку в життєві обставини та події є постійною характеристикою суспільного життя і діяльності людей в різних видах комунікацій. У цьому слід бачити необхідність постання проблеми вчинку в історичному шляху психології. "Пізнання і спілкування є . основ­ними формами діяльності індивідуальної людини з самого початку форму­вання її особистості, завдяки яким здійснюється соціальна детермінація ба­гатьох сторін її психічного розвитку. Як гра, так і навчання виступають ефектами взаємозв'язків спілкування і пізнання, а разом із тим важливими засобами подальшої еволюції кожної з цих основних форм, що відповідають фундаментальним процесам суспільного розвитку". Виступивши проти послідовного розгляду гри, навчання і праці як провідних форм діяльності, замінивши їх пізнанням і спілкуванням, Ананьєв непомітно втрачає гене­тичний аспект своєї методології.

Різні форми свідомості людини Ананьєв визначає як ефект спільного розвитку пізнання, спілкування та праці, їхніх різноманітних конвергенцій. При цьому він показує роль праці у формуванні психіки на всіх вікових ета­пах, за винятком періоду немовляти. Усі форми діяльності зводяться до тру­дової. “Не потребує доказів положення про особливу формуючу роль гри у психічному розвитку дитини. Проте ця роль не може і не повинна маскувати процес реального життя дитини, який здійснюється не шляхом гри, а трудових дій, хоч і досить елементарних. Без цих дій дитина практично не може задовольнити жодну зі своїх потреб, правда, починаючи з того часу, коли дорослі припиняють її годувати з ложечки". Чи не слід сказати, що така праця і є грою?

Ананьєв не погоджується з поширеним поглядом, що праця стає діяльністю тільки з початком професійної, спеціалізованої діяльності. Ананьєва дивує думка про те, що праця, яка створила людину в процесі історичного розвитку суспільства, не відіграє ніякої ролі у формуванні індивідуальності та її свідомості. Цим останнім залишається послідовно розвиватися від найелементарніших, загальних форм до складних, про­фесіональних і міжпрофесіональних.

Підсумовуючи критичний розгляд теорії провідної діяльності, Ананьєв пише: "Розвиток трудової діяльності індивіда проходить багато фаз та етапів, яким відповідає і глибока зміна у структурі індивідуальної свідомості. Але людина як суб'єкт праці, зрозуміло, розвивається і як суб'єкт пізнання і спілкування. В єдину систему шикується весь багато­манітний ланцюг вторинних видів діяльності, своєрідних синтезів праці й пізнання, пізнання і спілкування, спілкування та праці". До таких вторин­них видів діяльності Ананьєв відносить гру і навчання, які не відмирають, на його думку, зі зрілістю людини, а продовжують розвиватися в нових умовах. Ефектами конвергенції основних видів діяльності людини в процесі її індивідуального розвитку є характер і здібності, загальна обдарованість і працездатність людини, вся сукупність її наявних ресурсів і потенціальних резервів психічного розвитку.

Ананьєв зауважує, що важливі здобутки в історичному розвитку лю­дини стають вирішальним фактором її онтогенезу. Іншим важливим фак­тором є сенсибілізація функцій у процесі практичної (насамперед трудо­вої) діяльності людини.

Це визначає, за Ананьєвим, двофазний характер одних і тих же пси­хофізіологічних функцій. На першій фазі відбувається загальний, фрон­тальний прогрес функцій у ході визрівання і на ранніх стадіях зрілості — юності, молодості і початку середнього віку. В цій зоні Ананьєв розташовує пік тієї або іншої функції в загальному, ще не спеціалізованому стані. На другій фазі розвиток цих же функцій здійснюється шляхом спеціалізації стосовно певних об'єктів, відповідно до операцій діяльності та у згоді з масштабами тих чи інших сфер життя. Ця фаза настає на найбільш високо­му рівні функціональних досягнень у першій фазі і "накладається" на неї. Ананьєв чомусь відкидає термін "зняття" і вживає "накладається", не відчуваючи при цьому певної термінологічної втрати. Тривалість другої фази Ананьєв визначає ступенем активності людини як суб'єкта й особи­стості, продуктивністю її праці та суспільною значущістю її внеску в за­гальний фонд матеріальних та духовних цінностей суспільства.

У кожному з психічних процесів представлені, за Ананьєвим, проекції всіх головних характеристик людини як індивіда, особистості і суб'єкта діяльності. Об'єднання психічних процесів у складні ансамблі — психічні стани і властивості — приводить до цілісності та єдності психічного. Харак­теристики людини як індивіда розкриваються у вікових, статевих та індивідно-типових властивостях. Особистість розкривається в суспільних функціях-ролях та цілях і ціннісних орієнтаціях. У суб'єкті діяльності ви­щою інтеграцією Ананьєв вважає творчість, а найбільш узагальненими ефектами — здібності й талант.

Інтеграція цих характеристик виявляється в історії виробничої суспільної діяльності людини. І все ж основне психологічне ядро останньої Ананьєв убачає в структурі особистості, де перетинаються (узагальнюються) найважливіші властивості не тільки особистості, а й індивіда і суб'єкта. Відкидаючи принцип "зняття", Ананьєв іде шляхом інтеграції нижчого з вищим, накреслюючи свій аналог провідної діяльності: сенсомоторика, перцепція, пам'ять, інтелект, емоційно-вольовий аспект, індивід, особистість, суб'єкт діяльності.

Даючи головним чином вертикальні зрізи окремих функцій, Ананьєв не розкриває колорит того чи іншого віку, а зупиняється здебільшого на міжфункціональних кореляціях, що йдуть у позараціональну безко­нечність. Це спрямовано проти лінійного тлумачення головних характери­стик людини — індивід, особистість, індивідуальність, як це робив, зокрема, Рубінштейн. Лише в одному місці Ананьєв підійшов до визначення суб'єкта і особистості без звичної інтегративної схеми. Він висунув ідею про дивер­генцію особистості та суб'єкта навіть у "неантагоністичному" суспільстві.

Це — підхід до ідеї маски, але в подальшому він не розгортається. Встановлюючи кореляції між індивідом, особистістю і суб'єктом, Ананьєв об'єктивно втрачає чітку визначеність цих понять. І хоч Ананьєв подає цінну думку про пошуки справжньої психології особистості, ця думка, на жаль, не розвивається належною мірою: збіг особистості й суб'єкта має відносний характер навіть при максимальному зближенні їхніх властиво­стей, оскільки суб'єкт характеризується сукупністю діяльностей та мірою їхньої продуктивності, а особистість — сукупністю суспільних відносин (економічних, політичних, правових, моральних).

Відмінність у цих характеристиках історично коливається, проте вона, мабуть, збережеться в усі часи, оскільки діяльність і відношення, що нею породжуються та її визначають, не можуть бути повністю ідентичними в соціальному і психологічному аспектах. Тобто у зв'язку особистості та суб'єкта можливе відносне відокремлення особистості від властивостей суб'єкта — розщеплення структури людини.

"Людина стає суб'єктом відношень тією мірою, якою вона розви­вається в багатьох життєвих ситуаціях як об'єкт відношень з боку інших людей, колективу та керівників, людей, що перебувають в різних соціальних позиціях та грають різні ролі в історії ЇЇ розвитку. Перехід взаємовідно­шень, інтеріндивідуальних зв'язків, що функціонують у певних обстави­нах життя, в інтраіндивідуальні зв'язки стає обов'язковою умовою утво­рення структури особистості та її характеру". Так, це умова особистості, справжня умова, але Ананьєв не завжди її дотримується, нерідко зводячи специфіку особистості нанівець. В інших місцях, тлумачачи особистість, він вводить в неї комплекс віково-статевих, нейродинамічних, конституційно-біохімічних особливостей, що насправді до рівня особистості не мають пря­мого стосунку. Суперечність між інтимністю і суспільне прийнятим — ось основа особистості.

Ананьєв правильно робить, коли йде далі особистості, спрямовуючи свій погляд до творчої індивідуальності (суб'єкта), хоч інколи повертає назад, зводячи творчу індивідуальність принципово до особистості, а особис­тість — до індивіда. Як початок індивіда — це довгий і багатофазний про­цес ембріогенезу, так і початок особистості — довгий і багатофазний про­цес ранньої соціалізації індивіда, яка найбільш інтенсивно протікає у двотрирічному віці. Правда, інтимність, суперечність між соціальним та інтимним, мабуть, виступає в більш пізньому віці.

Як процес праці, за Ананьєвим, починається з дитинства, так і осо­бистість починається з раннього віку. "Перехід від гри до навчання, зміна різних видів навчання, підготовка до праці в суспільстві і т. д. — це одно­часно стадії розвитку властивостей суб'єкта пізнання і діяльності та зміни соціальних позицій, ролей у суспільстві і зрушень у статусі, тобто — особистісні перетворення". Ананьєв завершує цю тему, своєрідно повертаючись до визнання послідовності таких провідних діяльностей, як гра, навчання та праця, але вбачаючи в них саме стадії особистісних перетворень. Цим Ананьєв підкреслює вірність своїй провідній ідеї про гетерохронність функціональних утворень на будь-якій стадії психічного розвитку. Такий підхід дає, за Ананьєвим, можливість розкрити поступ психології як науки, показати реальну єдність детерміністичного та ймовірнісного підходів у дослідженні психічних явищ, що являє собою важливу рису сучасної мето­дології психологічної науки.

Прогрес і консолідацію сучасної психології Ананьєв пов'язує з роз­витком в ній експериментальних та математичних методів. Наголошується, що з усієї структури методів сучасної психології методологічному аналізові піддавалися здебільшого експериментальні та математичні методи і значно менше — генетичні. З усіх методів психології Ананьєв визнає найбільші можливості за методами генетичними та історичними. Разом із тим це й принципи. Ними повинна визначатися та або інша констеляція конкретних методів дослідження в будь-якій галузі психології. Ананьєв робить істотний наголос на впровадженні діалектичного методу в психології, що має сприя­ти встановленню міждисциплінарних зв'язків за умови центрального поло­ження психології.

Важливі зрушення в культурному розвитку суспільства висувають про­блему людини в центр наукового пізнання. Стаючи зв'язкою між усіма за­собами пізнання людини, психологія об'єднує природознавство і суспільні науки. Це пояснюється своєрідністю психології. Людина, що виступає суб'єктом діяльності, може бути зрозумілою лише як особистість та індивід (цілісний організм) одночасно.

Психологія людини стає таким чином загальною моделлю людино­знавства. Дослідження відношень людини до світу неможливе без дослідження її складної структури, а цю структуру поготів неможливо зро­зуміти без системи відношень до суспільства і природи, поєднуючою лан­кою яких вона є. "Загальні моделі людинознавства, що об'єднують закони суспільства і природи, мають бути моделями її історичної природи . До їх побудови найближче стоїть сучасна психологія в силу її "ключового", за висловом Ж.Піаже, положення в системі наук". На цій основі Ананьєв ро­бить висновки про необхідність комплексного вивчення людини і про певну діагностичну орієнтацію психологічного дослідження в комплексному вив­ченні людини.

Комплексні дослідження, за Ананьєвим, є оптимальним здійсненням міждисциплінарних зв'язків, що зумовлюється спільністю об'єкта — люди­ни — для всієї сучасної науки. Цим Ананьєв пояснює феномен зростання людського фактора на виробництві, в системах управління і масового об­слуговування, навчання, комунікації і т. д. Так Ананьєв підходить до фор­мулювання свого основного положення людинознавства. Отож висунення проблеми людини в центр всієї сучасної науки пов'язано з принципово но­вими взаємовідношеннями між науками про природу і науками про суспільство, адже тільки в людині природа та історія об'єднуються чис­ленним рядом зв'язків і залежностей в одному об'єкті, ядром якого є його існування як особистості, суб'єкта практичної діяльності та пізнання.

Ці зв'язки багато в чому визначають і шляхи розвитку самої психології. В недавньому минулому, зазначає Ананьєв, стан психології в системі наук був "драматично невизначеним": для неї не було місця в багатьох кла­сифікаціях наук, її предмет розподілявся між фізіологією та соціологією. Це часто призводило до визнання "двох психологій" — описової та поясню­вальної, або історичної та природничо-наукової. Створювалася ситуація дуалізму природи та історії в самому людському розвитку. Такий стан пси­хології Ананьєв розглядає як "своєрідну аномалію наукового пізнання" і показує перевагу сучасного стану, коли "природознавство і науки про суспільство зливаються в єдине історичне природознавство людини".

Міждисциплінарні зв'язки психології та її місце в системі наук Ананьєв не обмежує галуззю епістемології, як це робить Піаже, а пропонує всебічне комплексне вивчення людини. Як приклад такого вивчення Ананьєв наводить встановлення залежностей між основним обміном та інтелектуальними функціями. Він пише: "Показник основного обміну пере­буває в центрі кореляційної плеяди, що об'єднує ряд вегетативних та біохімічних реакцій, специфічних для даної людини . Через цей мета­болічний центр інтелектуальні функції зв'язуються з багатьма іншими ста­нами організму, що утворюють загальний фон інтелектуальної напруги (тобто інтелектуально-афективно-вольового, цілісного стану особистості). Таким же чином (з різнорідних кореляційних плеяд з різним складом пси­хологічних та фізіолого-біохімічних показників) будуються інші фактори з меншою вагою. Так, до фактора інтроверсії — екстраверсії (вагою 8,8%) увійшли як їхні психологічні показники, так і метаболічні характеристики, з якими ці психологічні показники зв'язані більше, ніж з деякими іншими психологічними параметрами".

Дослідження, здійснені під керівництвом Ананьєва, показали, зокрема, що зміна функціональної симетрії асиметрією і, навпаки, посилення або послаблення праворукості або ліворукості в різних функціях (моторних, сенсорних або вегетативних) виявились індивідуальними показниками, що корелюють як з інтелектом, так і з деякими особливостями характеру. Це означає, що цілісна людина як соціальна і психофізична єдність виступає в будь-якому з параметрів, що характеризують структуру особистості. Проте як на визначальне та провідне начало в цій структурі Ананьєв указує на соціальні якості людини, що мають у своїй основі статус і комплекси соціальних функцій. Встановлюючи важливі кореляції між тілесним і суб'єктивним, Ананьєв нічого не каже про їхні зв'язки в плані методології. Такі кореляції можуть бути допущені будь-якою психофізичною теорією. Перебуваючи на емпіричному рівні дослідження, кореляції лише вказують на необхідність вирішення питання про субстанціальну єдність тіла і душі.

Найбільшу увагу в своїх дослідженнях онтогенезу Ананьєв приділяє віку дорослої людини (або інакше — зрілості), хоч цей період він бере умовно в широких рамках — від 18 до 35 років. Ананьєв показав, що пси­хофізіологічний розвиток зрілості різнорідний і суперечливий: в ній спо­стерігається підвищення функціонального рівня механізмів діяльності, його стабілізація та пониження, що не можна ототожнювати з інволюцією функцій.

З явищами нерівномірності та гетерохронності розвитку психофізіологічних функцій Ананьєв стикнувся, досліджуючи матеріал пізньої юності, або ранньої дорослості, зокрема студентського віку. Саме явище гетерохронності психічних функцій розкриває головну суперечність людинознавства — основний предмет дослідження самого Ананьєва. Проте гетерохронність різних функцій для певного віку вступає в суперечність з психологічною визначеністю даного віку. Виникає небезпека втрати самої психології віку — основного стрижня вікової психології.

Відкрита Ананьєвим функціональна гетерохронність становить, як правило, індивідуальну ознаку людини і не має, навіть не може мати ста­тусу типологічних особливостей. Ідея провідної діяльності може дати певну орієнтацію в психологічних особливостях віку, показати основну психо­логічну ланку, яка визначає ці особливості. Людинознавство і психологія вступають між собою в гостру внутрішню суперечність: в результаті психо­логія, яка, на думку Ананьєва, має конституювати людинознавство, сама зникає як своєрідний предмет в цьому ж людинознавстві, і воно зводиться до з'ясування окремих функціональних залежностей між даними різних на­ук. Це не слід тлумачити як недолік теоретичних пошуків Ананьєва, а як глибоку суперечність історичного становлення психології. Парадоксальність такого стану підкреслюється думкою Ананьєва про те, що гетерохронність функціонування різних органів є проявом цілісного організму. Не тільки визрівання, а й старіння характеризується гетерохронністю функціональних зрушень. Інволюція лише поступово охоплює різні системи й рівні життєдіяльності організму як цілого. Деякі властивості сприймання з віком удосконалюються, а деякі погіршуються, тобто дія вікового фактора різноспрямована. Виникає питання: чи не може одна і та ж людина перебу­вати одночасно на різних вікових рівнях?

Ідея функціональної гетерохронності наводить Ананьєва на думку про певну періодичну закономірність появи, розквіту і занепаду функцій. "У розвитку пам'яті, — вказує Ананьєв, — як і мислення, намічається декілька періодів, зіставлення яких виявляє дивний феномен — своєрідний мнемо-логічний градієнт. У 19, 24, 28 років мнемічні функції випереджають розви­ток логічних, у 20, 23, 25, 31 рік різко знижуються за рівнем порівняно з мисленням; лише в 22, 26, 34 роки збігаються моменти зниження обох функцій, а в 30 років — моменти загального підйому". Саме в цих залежно­стях Ананьєв бачить підстави чекати на відкриття в психології "періодичного закону мікрокосмосу — класифікацій психічних властиво­стей, станів і процесів, схожих на періодичний закон, відкритий у макро-космосі століття назад великим Менделєєвим . Оволодіння таким об'єктивним порядком розвитку психіки докорінно оптимізує процеси вихо­вання, управління, організації праці і т. п.".

Із важливих наслідків такого відкриття Ананьєв акцентує увагу на ство­ренні наукової основи проектування особистості, стратегій її формуван­ня. При цьому Ананьєв має на увазі ідею прогнозування. Він критикує роз­пливчасті, грубо-схематичні спроби уявити майбутнє самої людини, її та­ланту і характеру — найслабший пункт усіх прогностичних побудов. Простіше було б спроектувати системи з міліардними соціальними спільнотами, штучні супутники Юпітера, надрозумніших роботів чи підводні плантації, ніж уявити обриси людської індивідуальності в майбут­ньому.

Як учений-реаліст Ананьєв висуває на передній край сучасної психології такі проблеми: 1) мотивація поведінки людини; 2) архітектура внутрішнього світу людини та її творчої діяльності; 3) формування психічних властиво­стей особистості. Об'єктивно в цих проблемах дедалі виразніше виступає їхній логічний вузол — учинок.

Як і Рубінштейн, Ананьєв здійснює підхід до центральної проблеми не тільки сучасної психології, а й усіх її історичних етапів. В необхідності зро­зуміти структуру вчинку історія психології знаходить свою суттєву опору. Розкриття структури вчинку дає можливість дослідити зв'язки психології з іншими галузями й аспектами людської культури. Стає очевидним, що цен­тральне місце психології в цій культурі, в тому числі серед наук, не е озна­кою сучасного її стану. Психологія завжди була ключовою дисципліною з-поміж людських знань, починаючи навіть з міфологічного етапу. На центральне місце психології в системі філософії вказував Арістотель. Що таке світ як царина моєї діяльності, що таке "Я" як істота, здатна до діяльності, як я маю вчиняти у зв'язку з цим — ось вузол проблем психології та філософії одночасно.

Історія психології свідчить: психологія або визначає зв'язки між нау­ками і різними аспектами людської культури, або включає компоненти цієї культури у свою сферу, охоплюючи чимдалі більше її ділянок. Ста­новлення історичної психології, психології мистецтва й релігії, а також ви­никнення генетичної епістемології та екзистенціальної психології, здається, завершує всі можливі кореляції між психологією і культурою в цілому. Ананьєв називає це — в сучасному розумінні слова — антропологізацієго культури, тобто проведенням у ній людської мотивації, спрямованістю її на проблеми людини. Сама психологія становить основне ядро антропології, що включає в себе цикл наук про людину, і виступає у цьому циклі як зірка першої величини. Різні компоненти людської культури виступають відносно психології як прикладні галузі знань.

Інакше: психологія нині посідає місце старої філософії як лоно для інших наук. Проте не панує над ними, як у свій час спекулятивна філософія, а є лише їхньою внутрішньою, психологічною суттю, показуючи дійсну принципову єдність цих знань саме як антропологічна дисципліна. Ф.Енгельс писав про позитивний характер звільнення наук з філософської неволі, залишаючи для самої філософії лише діалектику та логіку. Проте і спекулятивна філософія відображала потяг людини до цілісного, загального знання та знання принципів, але розуміла місце психології в цій системі лише в "лінійному" плані, десь між біологією та соціологією.

І все ж у цьому питанні — зв'язку психології та культури — є небез­пека "антропологічного" еклектизму. Йому можна протиставити лише пси­хологічний аспект культури. Антропологізм має бути не зібранням знань від великої сукупності наук про людину взагалі, а психологізмом.

Сучасна епоха не є епохою психології як провідної науки. Час такої пси­хології ще не настав. Включення її в усі аспекти людської культури, психо­логізація останньої покликані привести не до зникнення психології, а до її консолідації як своєрідної дисципліни.

Література.

1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.

3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.

8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.