Реактологія: реакція як вихідна ланка поведінки. К. М. Корнілов (1879—1957)

У підручнику головного представника реактології К.М.Корнілова "Вчення про реакції людини" (1921) ставиться завдання "вивчення по­ведінки людини як сукупності реакцій на біосоціальні подразнення". Ре­акція визначається основною формою будь-якого життєвого прояву. Це по­няття включає такі принципи, відмінні від принципів рефлексу:

а) універсальність (всіх рухів організмів, включаючи одноклітинні);

б) цілісна відповідь організму, а не одного органу;

в) наявність психічного у деяких представників тваринного світу. Переліком цих принципів Корнілов хотів подолати однобічність

суб'єктивної та об'єктивної психології, стверджуючи, що психічний процес і психічне переживання лежать в основі поведінки людини не окремо, а лише разом, нерозривно злиті в реакції як основному прояві живого організму на подразники середовища.

Сама по собі реактологічна методика (вивчення простих та складних реакцій), а також психічна реакція як предмет дослідження мають велику історію починаючи ще з робіт Вундта і Тітченера.

Корнілов та його співробітники показали нову залежність швидкості реакції від завдання та його сили, від характеру діяльності людини. Проте найважливішою була їхня теоретична концепція психічної реакції як пред­мета реактології та психології.

Реактивність визначалась як властивість, характерна для неорганічного та органічного світу, для тварин і людини. Критерієм, що вирізняє реакції, є залежність від відмінностей у подразниках (біологічних та соціальних). То­му поведінка людини є "біосоціальною".

Для реактолога успадковане й набуте (біологічне та соціальне) ме­ханічно поєднуються одне з одним. Соціальне лише затіняє біологічне, не перетворюючи та не опосередковуючи його. Тому моральні почуття до­корінно відмінні від, скажімо, інстинкту "стадності" тощо.

Реакція, за Корніловим — це певний атом душевного лаптя та по­ведінки, до якого останні можуть бути повністю зведені. Такий постулат являв собою примітну методологічну особливість реактології.

Як стверджував Корнілов, поведінка людини є завжди результатом надзвичайно складних взаємовідношень окремих реакцій, які зазвичай ви­никають у масі, перетинаються, вступають у боротьбу, допомагаючи одна одній, зливаються, витісняють, гальмують, паралізують одна одну та ін. Життя людини, її поведінка тільки при поверховому погляді є продуктом окремих реакцій, насправді це результат їх сукупного розгортання.

Взаємовідношення психічного та фізіологічного в реакції у цілому ви­значалося за формулою Г.В.Плеханова, психіка як фізична властивість нервової системи становить суб'єктивну сторону фізіологічних явищ.

За А.В.Петровський, у наведеному Корніловим формулюванні не було однієї важливої ланки — посилання на те, що складає джерело психічних станів та їхній основний зміст. Відсутнім був процес відображення. Загалом же зводити всі прояви психічної діяльності до рефлексів або реакцій — зна­чить ігнорувати специфічне в механізмах поведінки людини. Одна спра­ва — проголошувати рефлекторний принцип як методологічне поняття, що стверджує детермінованість будь-яких проявів життєдіяльності (в тому числі психічних) впливами середовища, інша — зводити складні форми поведінки суспільної людини до простих елементів, хай будуть це рефлекси, суперрефлекси чи реакції. Те, що реакції є природною основою складних психічних процесів, ще не дає підстави зводити останні до перших.

На першому Всеросійському з'їзді психоневрологів у січні 1923 р. Корнілов виступає з доповіддю "Сучасна психологія і марксизм". Це мало велике методологічне значення для '"перебудови" психології на основі діалектичного матеріалізму. Разом із тим доповідь виявилася не­сподіванкою для Г.1. Челпанова та його однодумців "Філософськи безтур­ботний Корнілов", як висловився Челпанов, видавався на голову вищим за "філософськи освіченого" автора книги "Мозок і душа". У суперечках з усіх головних проблем психології молоді прогресивні науковці на чолі з Корніловим "перемогли" ідеалістичну психологію.

У доповіді "Діалектичний метод у психології", прочитаній на Другому психоневрологічному з'їзді, що відбувся через два роки. Корнілов виклав принципи марксистської діалектики, застосувавши їх до пояснення основ­них проблем психології.

Він особливо наголосив на таких принципах:

1) безперервної мінливості всього існуючого. У психології немає предметів, а є тільки процеси, в ній усе динамічне, немає нічого статичного;

2) загального зв'язку явищ, загальної закономірності. Навіть прихиль­ники умоглядної психології не вважають психічні процеси такими, що нічим не зумовлені;

3) стрибкоподібного розвитку процесів з переходом від кількісних ви­значень до якісних;

4) прогресивного розвитку,зумовленого суперечністю. Заперечення те­зи і є синтез тези та антитези.

Корнілов визначив, що діалектикає не тільки принципом пояснення процесу розвитку, а й методом дослідження. Для психології найбільш важ­ливим виявляється принцип стрибкоподібного розвитку процесів з перехо­дом від кількісних визначень до якісних.

Реактологічна схема Корнілова виявляла славетну гегелівську тріаду. Це було формальним прийняттям гегельянства. "Діалектизація" психології була виражена у такій схемі:

стан душі, суб'єктивне як предмет психології — теза;

рефлекси, акти поведінки — антитеза;

реакція — синтез.

Захоплення гегелівською тріадою було характерним для багатьох ра­дянських філософів і психологів. Похідною від цієї тріади стала інша:

суб'єктивна психологія — теза;

об'єктивна психологія — антитеза;

марксистська психологія — синтез.

У журналі "Під прапором марксизму", у збірниках Державного інституту експериментальної психології Корнілов критикував ідеалістичні та механістичні концепції психічного. Він захищав положення про немож­ливість зведення предмета психології до фізіології, боровся за цілісне вив­чення особистості замість атомістичного, "мозаїчного" розгляду психічних процесів, наголошував на ролі соціального впливу в процесі формування особистості.

Корнілов обстоював думку про психічне як функцію мозку: "Марксизм, визначаючи психічні процеси нічим іншим, як властивістю високоорганізованої матерії, не тільки не знищує психічних процесів, але вважає їх такою же мірою реальними, як і будь-яку іншу властивість матерії, наприк­лад рух".

Учений зазначав, що неможливо розглядати поведінку окремої людини абстраговано від соціального середовища, як це роблять і емпірична психо­логія, і психологія поведінки. Марксистська психологія бачить кожну лю­дину як варіацію певного класу. Ось чому у вивченні поведінки людей слід іти не від індивідуальної психології до соціальної, я зворотним шляхом: від соціальної, класової психології до професіональної, групової, а потім уже до індивідуальної психології.

Незважаючи на великі зусилля прихильників реактології пов'язати своє вчення з марксизмом, на практиці між ними виявився значний розрив. Філософський схематизм лежав на одній поличці, а вчення про реакцію — на іншій. За рамки еклектичного поєднання марксизму і реактології справа не вийшла. Проголошення вихідних позицій залишилося декларативним. Це давало певну підставу критикувати реактологію за її антидіалектичність, невміння остаточно й рішуче подолати біологізаторські ухили.

Загалом спроби "теоретико-методологічного синтезу" з метою "мо­дернізації" рефлексології не увінчались успіхом. Настав кінець рефлексо­логії як школи, що претендувала на статус особливої науки і замінника пси­хології. Невдовзі після смерті Бехтерева (1927р.) після жвавої критики і самокритики серед рефлексологів відбулося розмежування: деякі стали на шлях загострення помилок Бехтерева, на шлях войовничого механіцизму, інші піддали ретельному перегляду методологічні основи рефлексології. З цієї групи вийшли такі видатні діячі радянської психології, як В.Н.М'ясищев та Б.ГЛнаньєв. Останній після закінчення дискусії виступив у журналі "Психологія" з розгорнутою методологічною критикою рефлексо­логії.

Література.

1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.

3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.

8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.