Рефлексологічні ідеї біологічної та соціальної зумовленості людської поведінки. І. П. Соколянський

Незважаючи на певні успіхи, рефлексологічні дослідження людини з самого початку наштовхнулися на глибоку внутрішню суперечність, яка бу­де супроводжувати рефлексологію аж до її занепаду. З одного боку, її пред­ставники бажають бути в ранзі природодослідників поряд із фізиками, біологами і т. п., застосовуючи до вивчення людини звичайні об'єктивні методи, як це відбувається в інших науках. З іншого боку, ті рефлексологи, які присвятили свою діяльність вивченню людини, а не тварин, мали справу з соціалізованими психічними (або, за їхньою термінологією, — рефлексо­логічними) функціями, з людиною як соціальною істотою. Досконале вив­чення її не могло бути вичерпане методами природознавства.

Чистої послідовної рефлексології мало хто дотримувався. Склалося таке становище, коли дискредитована психологія вже ніяк не могла претендувати на визнання, але й рефлексологія не могла охопити психічне життя людини в усій змістовій повноті. І от замість визнати психічне, рефлексологи пішли шляхом еклектичного поєднання "фізіологічного" і "соціологічного" в людській істоті. Вони не бачили того, що органічне поєднання цих двох моментів і становить не що інше, як саме "психологічне". Штучність безпо­середнього поєднання біологічного та соціального і привела зрештою, як буде показано далі, до загибелі самої рефлексології, до необхідності нової, діалектико-матеріалістичної постановки питання про суть психічного.

Проте з історичного погляду розтин психічного на біологічне й соціальне був почасти прогресивним явищем у науці. Психологія свідомості (наприклад, у В.Дзкемса) була ідеалістичною і навіть суб'єктивно-ідеалістичною саме тому, що вона, з одного боку, не вивчала матеріальних механізмів свідомості, а з іншого, не розглядала психіку людини як суспільно зумовлену. Насправді ж саме психічне і є сплав біологічного і соціального, але в такому сплавові ці два моменти перебувають у "знятому" вигляді (aufheben, за Гегелем). Коли в науковому поступі психології дійшли до потреби вичленити ці моменти, то в такому аналізові зникало власне психічне, як зникає вода, коли її розкладають на водень і кисень. У цьо­му — історичні корені виникнення теорії двох факторів. Будучи спочатку в якійсь мірі прогресивним явищем, вона згодом почала гальмувати розвиток психології та спотворювати педагогічну практику.

Рефлексологія, виявляючи неспроможність вирішити самотужки питання по суті психологічні, пішла на тісне спілкування з педагогікою, точніше, проблематику останньої підняла на свої плечі.

Питання побудови нової психології, зокрема питання людської по­ведінки, яка визначається біосоціальними факторами, привертали увагу І.П.Соколянського та інших дослідників. Ці педагоги-рефлексологи не раз намагались дискредитувати психологію як науку, що не встановила жодних закономірностей. Наполегливо борючись за “біосоціальне”, Соколянський навіть вираз "психічне життя" бере в лапки, відмовляється шукати психологічних законів, “бо не існує й самої славетної своєрідності психічних явищ". Усю духовну природу людської істоти, хоч би якою складною вона була, він прагне дослідити методами наукового природознавства, конста­туючи, що проблеми людської психіки, свідомості, якою вона досі поставала перед людьми, зовсім не існує. Положення марксизму про те. що буття ви­значає свідомість, із сфери історичного матеріалізму Соколянський надто вульгарно переносить у природознавство. Він щиросердно вважав, що реф­лекторна теорія остаточно розв'язує в самому своєму механізмові цю непо­рушну формулу.

Соколянський наголошує на тому, що джерелом поведінки є не лише од­на якась система в організмі, а весь організм у цілому разом з довкіллям, в якому він перебуває, тобто все фізичне й суспільне середовище, що оточує організм. "На наш погляд, на цілком слушний шлях стають ті дослідники природи поведінки, які визначають особистість як суспільно-біологічне явище", — стверджував він.

У дійсності особистість не є ні суспільне, ні біологічне явище, ні окремо, ні разом узяті. Взагалі суспільно-біологічного ні в природі, ні в суспільстві не існує. Те, що Соколянський тут допускає еклектику і механіцизм, засвідчується тією проблемою, яку він далі висуває: роль окремих чинників у діяльності людського організму (тобто яку роль відіграють біологічні мо­менти, а яку суспільні). Соколянський відповідає, що дві головні категорії чинників — біологічні й суспільні — виступають перед дослідником в їхній повній виразній ролі: одні — біологічні (внутрішні) відіграють усклад­нюючу, регулюючу роль у поведінці; другі — суспільні (зовнішні) зумов­люють основні моменти суспільної поведінки особистості. Це ніби дає ключ до розуміння природи поведінки в цілому.

О. Залужний та І.Соколянський досить гостро виступили проти вульгари­заторів, які намагалися звести педагогічний процес до найпростіших схем рефлексу, не добачаючи всіх особливостей цього акту як явища, властивого лише людині як соціальній істоті.

Проте прямолінійно механістичні погляди в радянській психології, трап­лялося, продовжували і підносили як останнє слово науки. Найчастіше це стосувалося тих авторів, які намагалися найскладніші вияви поведінки зве­сти до найпростіших рефлексів і вбачати в актах поведінки лише суму реф­лексів, з'ясувавши які, можна було б цілком з'ясувати і всю поведінку.

Коли Залужний, Соколянський та інші намагаються вивчати лише фізіологічні механізми поведінки, використовуючи фізіологічні методи дослідження, вони по суті залишають рефлексологію, лише запозичуючи ЇЇ зовнішню ({юрму. У зв'язку з цим слід порушити питання, чи була рефлек­сологія як абсолютний принцип у повному ЇЇ розумінні представлена в Ук­раїні; адже фізіологічний механізм поведінки досліджував і сам І.П.Павлов. Отже, шлях, яким пішла українська школа рефлексологів (звуження завдання до вивчення лише фізіологічних механізмів поведінки) був шляхом загибелі їхньої науки.

Таким чином, в Україні панувала біосоціологічна школа рефлексології, яка підмінювала собою психологію. Не випадково журнал рефлексологів називався "Українським вісником експериментальної педагогіки та реф­лексології". Педагог мусив вивчати соціальне, а рефлексолог — біофізіологічне. Цими факторами вичерпувалася поведінка. Було втрачено основне — психологічне. А між тим побороти еклектику біосоціального можна тільки психологічним!

Еклектика цих двох компонентів об'єктивно приводила до дуалізму. Беручи ці компоненти в їхній специфічній застиглості, обминаючи психіку, не можна було насправді зробити ніякого синтезу між явищем природним та соціальним. Причому в цій еклектиці не природне піднімалося до соціального, а навпаки, соціальне зводилося до природного. Цього саме й вимагав рефлекторний метод дослідження поведінки людини.

Поділ факторів на внутрішні та зовнішні виявився надто поверховим, метафізичне фіксованим, у ньому не добачався живий процес переходу внутрішнього в зовнішнє і зовнішнього у внутрішнє. Те, що є лише зовнішнім, не має ніякого стосунку до життя організму. Кожна жива його акція — безперервний процес взаємного переходу зовнішнього і внутрішнього. Це стає зрозумілим особливо з погляду такої психології, яка визнає внутрішній, суб'єктивний світ людини, і виявляється зовсім незрозумілим для такої психології, що заперечує психічне як ідеальне. Саме зовнішнє як об'єкт є і біологічним, і соціальним. Житло, їжа, одяг, транс­порт тощо є водночас і одним, і другим, і хто думає виділити в людському одязі біологічну і соціальну сторону, той хоче розірвати зміст і форму, по­класти, наприклад, в одну кишеню тепло, а в іншу — сяйво сонячного проміння. Зовнішні, чужі знання в моєму переконанні стають моїм внутрішнім світоглядом. Мої почуття як внутрішнє стають зовнішнім у моїх вчинках, що виражають ці почуття.

Те, що в теорії вільно укладається в два-три й навіть десять факторів, ніяк не може відобразити всієї повноти життя, яке може існувати тільки на базі нескінченного числа факторів. Говорячи точніше, життя взагалі не вміщується ні в які фактори. Те, що вкладають в це поняття, є лише про­явом його багатогранності та невичерпності.

Найбільш узагальнюючим поняттям рефлекторної теорії, яке далі спря­мовує до цілісного вивчення діяльності організму та яке уникає зустрічі з внутрішнім світом живої істоти, є поняття поведінки. Всі школи об'єктивної (в широкому розумінні цього слова) психології вивчають саме поведінку — в тій мірі як вона піддається об'єктивному аналізові, зали­шаючи поза увагою внутрішні потяги, спрямування, свідомість. Дійсно, по­няття поведінки сплавляє поняття про рухи, реакції, дії, діяльність у кон­цепцію цілісної акції. І.П.Павлов назвав свої лекції про вивчення вищої нервової діяльності також лекціями про вивчення поведінки. Американська школа об'єктивної психології теж використала цей термін як найбільш уза­гальнюючий.

Радянські рефлексологи В.П. Протопопов та інші нерідко підкреслювали загальні риси цих двох напрямів у психології та вказували, що відміни в такій мірі незначні, що ними можна навіть нехтувати. Загаль­не в цих двох напрямах — боротьба проти традиційної суб'єктивної психо­логії.

Рефлексологи і біхевіористи, створивши однотипні наукові течії, намага­лися вибудувати спеціальну науку про поведінку як особливий відділ природознавства. Насамперед у цьому поведінковому плані збіглись інтереси американського біхевіоризму та рефлексології, незважаючи на певні, навіть суттєві, розходження між ними. При порівнянні термінів "рефлекторна діяльність" і "поведінка" останній, охоплюючи більш широку сферу явищ та дій живої істоти, стає менш визначеним; термін же "рефлекторна діяльність" є набагато конкретнішим, пов'язаним з певними фізіологічними механізмами. Завдяки розкриттю цих механізмів постає дійсна можливість природничого розкриття законів поведінки. У цьому — істотна історична перевага рефлексології перед біхевіоризмом. Разом із тим при піднятті рефлекторних механізмів діяльності до рівня вищих форм по­ведінки рефлекторний принцип утрачає значення як засіб розкриття цих форм, залишаючись лише нейтральною базою для їхнього якісного різноманіття.

Цей влучний синтетичний термін — поведінка — мав широкий діапазон застосування. Нерідко говорили навіть про поведінку молекул, атомів. І в цьому понятті стосовно людської істоти рефлексологи почали послідовно шукати біологічний та соціальний фактори.

При намаганні сформулювати поняття поведінки зникала, як правило, рефлексологічна, тобто фізіологічна, термінологія. Дослідники мусили пе­реходити до термінів реактології, проте механістичність цим ще не перебо­рювалася, навіть навпаки, поглиблювалась, особливо в тих міркуваннях, де поведінка розкривалася в термінах "реагування", "врівноваження з оточен­ням" тощо. Суму реакцій індивіда на подразнення оточення ми називаємо поведінкою. Отже, поведінка — це те, що ми об'єктивно спостерігаємо. Реа­гування — це просто врівноваження організму з оточенням, і ступінь ста­лості цієї рівноваги визначається реактивними властивостями індивіда.

Дальший аналіз, проте, показував надто широкий смисл терміна "поведінка". Боячись туманних беззмістовних абстракцій та спустошливих узагальнень (підведення під це поняття живого та неживого) було зроблено спробу розрізнити "механізми поведінки" і "форми поведінки".

Механізми поведінки — це апарати, спадково організовані. Оточення тільки допомагає їхньому більшому або меншому розвиткові. Форми по­ведінки — це способи реагування, що витворилися в процесі індивідуального досвіду під впливом оточення на механізми поведінки. От­же, поняття механізму поведінки є поняття біологічне, а форми поведін­ки — соціологічне. Відтак пояснюється роль біологічних і соціальних чин­ників у поведінці: біологічні чинники ускладнюють поведінку, а соціальні визначають її.

Цікаво, що в таких міркуваннях зникає рефлексологія, як колись зникла психологія. Механізми поведінки досліджуються фізіологією, а форми по­ведінки — соціологією. Ось чому рефлексологія лише формально утримує в своєму лоні фізіологію і соціологію. Причому соціологія практично "деградує" до педології — науки про розвій фізіологічних механізмів по­ведінки. Вона ніби має підказати педагогові, коли і в якому стані перебу­вають у дитини її окремі механізми.

Об'єктивний хід науки привів до того, що поняття поведінки, яке, за ідеєю, мало переборювати механістичний ухил рефлексології, зрештою вия­вилось її "троянським конем". Це трапилося тому, що поняття поведінки може включати лише та психологія, яка передбачає внутрішній світ люди­ни, внутрішній план дії зі свідомою постановкою мети і т. д. Ось чому реф­лексологія, дійшовши до цього найзагальнішого поняття своєї науки, віддавши йому всі свої сили, знекровлена і знесилена відійшла в бік історії науки, поступаючись місцем новим, більш прогресивним спрямуванням.

Якщо до 1929 р. Протопопов ішов прямолінійним шляхом рефлексології, то у своїй книзі "Психологія, рефлексологія і наука про поведінку" він, з одного боку, ще мріє про створення універсального вчення про поведінку, а з іншого — вже обмежує завдання рефлексології вивченням фізіологічних механізмів поведінки. Але цим рефлексологія зливається з ученням Павло­ва і починає етап свого поступового відмирання.

У згаданій праці Протопопова підбиваються підсумки боротьби проти старої емпіричної психології, і в цій боротьбі рефлексологія втрачає свої позиції.

Рефлексологія як наука без рефлексів — це внутрішній абсурд науки, як є абсурдними книжка без сторінок або буря без вітру.

Література.

1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.

3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.

8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.