Лізингове кредитування підприємств

За економічної кризи більшість підприємств України неспро­можна власними коштами здійснювати технічне оновлення вироб­ництва. Відтак виникає об'єктивна необхідність розвитку лізинго­вого бізнесу, що уможливлює залучення приватних інвестицій для фінансової підтримки підприємств, особливо у сфері малого та се­реднього бізнесу.

Термін «лізинг» походить від англійського дієслова «to lease», що означає «брати в оренду».

Будь-яка лізингова операція має фінансовий (кредитний) харак­тер. Власник майна (лізингодавець) надає користувачу (лізинго-одержувачу) фінансову послугу: він купує майно у власність і за рахунок періодичних внесків лізингоодержувача покриває його повну вартість та отримує певний прибуток у вигляді лізингової маржі.

В економічному розумінні лізинг — це кредит, який надасться в товарній формі лізингодавцем лізингоодержувачу. Суб'єктами кре­дитних відносин тут виступають: у ролі кредитора — лізингода­вець, позичальника — лізингоодержувач.

З економічного погляду лізинг має певну схожість з банківським кредитом, який надається на придбання основних фондів. Кредитні та лізингові відносини між позичальником (лізингоодержувачем) та кредитором[1] (лізингодавцем) будуються на умовах терміновості, оплати, повернення, матеріального забезпечення (застави).

Разом з тим між банківським кредитом та лізингом є певні від­мінності (табл. 1).

Сутність лізингу проявляється у його функціях:

• фінансовій;

• виробничій;

• збутовій.

Фінансова функція полягає:

•у звільненні підприємства від одномоментної повної оплати придбаних основних фондів та наданні їх на умовах довгостроково­го кредиту;

• у використанні підприємством податкових та амортизаційних пільг.

Оскільки орендну плату зараховують до складу валових витрат, то відповідним чином зменшується оподатковуваний прибуток підприємства.

Застосування механізму прискореної амортизації сприяє не тільки зменшенню оподатковуваного прибутку в лізингоодержувача, а й прискоренню технічного оновлення виробництва.

Виробнича функція полягає в оперативному вирішенні проблеми переоснащення виробництва не через купівлю машин та обладнання, а через їх тимчасове використання на умовах лізингу. Це ефективний засіб для забезпечення доступу підприємств до нових техно­логій та техніки.

Таблиця 1

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА БАНКІВСЬКОГО ТА ЛІЗИНГОВОГО КРЕДИТУ

Збутова функція полягає в розширенні кола споживачів та осво­єнні нових сегментів ринку за рахунок залучення насамперед тих підприємств, що неспроможні відразу придбати те чи інше майно.

Об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме майно, що його мо­жна віднести до основних фондів, яке не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень на передачу в лізинг (оренду). До об'єктів лізингу належать:

машини та обладнання;

засоби обчислювальної техніки;

транспортні засоби;

виробничі будівлі та споруди;

інші основні фонди. Не можуть бути об'єктами лізингу:

• об'єкти оренди державного майна, крім окремого, індивіду­ально визначеного майна державних підприємств;

• земельні ділянки та інші природні об'єкти.

Класичному лізингу притаманний тристоронній характер взаємо­відносин: лізингодавець, лізингоодержувач, постачальник.

Лізингодавець — суб'єкт підприємницької діяльності, у тім числі банківська (небанківська) фінансова установа, яка передає в корис­тування об'єкти лізингу згідно з договором.

Лізингоодержувач — суб'єкт підприємницької діяльності, який отримує в користування об'єкти лізингу за договором.

Постачальник лізингового майна — суб'єкт підприємницької діяльності, який виготовляє машини, обладнання тощо і (або) передає власне майно, яке є об'єктом лізингу.

Лізингодавцями можуть бути:

• лізингові компанії;

• комерційні банки;

• філії, підрозділи підприємств—виробників обладнання;

• державні й місцеві органи (комітети з управління майном; від­діли постачання).

Лізингоодержувачі — це:

• юридичні особи, зайняті виробництвом тієї чи іншої про­дукції;

• фізичні особи, що займаються підприємницькою діяльністю. До категорії продавців майна належать:

• виробники машин та обладнання;

• оптово-збутові організації;

• торгові фірми;

• власники майна та інші учасники угоди.

Крім основних учасників, у лізинговому бізнесі беруть \часть посередники, тобто особи, що репрезентують економічні інтереси як продавців, так і покупців об'єктів лізингу. До таких належать:

• страхові компанії;

• брокерсько-дилерські фірми;

• сервісні центри з обслуговування машин та устаткування;

• інші посередники.

Залучення посередників у лізинговий бізнес приводить до скоро­чення терміну оборотності капіталу, унаслідок чого підвищується дохідність виробництва.

Взаємодію між учасниками лізингового бізнесу показано на рис. 7.11.

Для кожного із учасників лізингової діяльності цей вид підприєм­ницької діяльності має певні переваги.

Для продавця майна лізинг є зручним засобом вирішення не тіль­ки виробничо-технічних, а й фінансових проблем. Наприклад, за умов надвиробництва лізинг виступає як дійовий інструмент від­шкодування вкладеного капіталу, оскільки оплата продукції підпри­ємства здійснюється відразу після підписання угоди. Таким чином, скорочується можливість «заморожування» капіталу підприємства у вигляді залишку готової продукції на складі. Більше того, підприєм­ство-постачальник позбавлене необхідності використовувати комер­ційний кредит.

• лізинг дає змогу на 100% фінансувати придбання основних фондів на відміну від банківського кредиту, де фінансовими ресурсами забезпечується тільки 60—70% їхньої вартості;

Рис. 1 Взаємодія між учасниками лізині свого бізнесу

1 .Ініціація отримання замовлення на лізинг. 2. Заявка на лізинг. 3. Розгляд заявки. 4. Заявка на проведения маркетингового дослідження основних постачальників обладнання. 5. Вибір ііаиіірндатнішого постачальника. 6. Пакет документів на вимогу лізіїнголдвия. 7. Оцінка фі-ііііпаївого стану клісігга іа ефективності лізингового проекту. 8. Замовлення-наряд на устат-к\н;іиня. 9. Вибір банку-кредитора. 10. Вибір страхової компанії. 11. Домовленість щодо продажу майна за залишковою вартістю.

• підприємству простіше отримати майно в лізинг, ніж позику на його придбання; лізингове майно виступає як застава, право вла­сності на нього належить лізингодавцю;

• лізинг дає підприємству більше можливостей для маневруван­ня під час виплати лізингових платежів, оскільки останні здійснюю­ться підприємством, як правило, після отримання виручки від реалі­зації продукції, що її вироблено на обладнанні, узятому в лізинг;

• зменшується ризик морального старіння обладнання, тому що підприємство бере його не у власність, а в оренду: відтак розширю­ються можливості оперативного оновлення застарілої техніки без залучення власного капіталу на його фінансування;

• лізингове майно не зараховується на баланс підприємства, що підвищує ліквідність суб'єкта господарювання та його можливість отримати банківський кредит;

• лізингові платежі включають до складу валових витрат, що змен­шує оподатковуваний прибуток підприємства-лізингоотримувача;

• зменшується ризик виробництва нової продукції, оскільки за недостатнього попиту на неї підприємство може повернути об'єкт лізингу безпосередньо лізингодавцю;

• досягається ефект фінансового стимулювання, оскільки щорічні фінансові вигоди перевищують розмір відсотків за банківський кредит. Поряд з перевагами лізинг має певні недоліки:

• вартість лізингу для лізингоодержувача вища на суму лізинго­вої маржі, ніж вартість звичайної позики;

• складання лізингової угоди потребує тривалого часу та складні­шої організації, ніж складання угоди про звичайну банківську позику;

• лізингодавець бере на себе ризик можливого морального ста­ріння основних фондів та неповного і несвоєчасного отримання лі­зингових платежів.

Підприємство, що прагне отримати основні фонди на умовах кредиту-оренди, має пройти лізинговий процес, який складається з таких етапів:

• підготовка та обгрунтування лізингового проекту;

• юридичне оформлення лізингової угоди;

• виплата лізингових платежів;

• повернення об'єкта лізингу або викуп його за залишковою вартістю.

Механізм укладання та реалізації лізингової угоди зображено на рис. 2

1. Надходження замовлення на лізинг обладнання. 2. Аналіз замовлення, замовника (як потенційного лізингоотримувача). 3. Вивчення та обговорення умов постачання обладнання. 4. Прийняття рішення щодо участі в угоді. 5. Укладання лізингової угоди. 6. Укладання кре­дитної угоди, отримання кредиту для виплати авансу та сплати митних зборів. 7. Укладання кредитної угоди, отримання кредиту для придбання обладнання. 8. Укладання договору купі­влі-продажу, оплата вартості майна. 9. Постачання обладнання 10. Укладання приймально-передавального акта щодо обладнання. 11. Страхування майна на користь лізингодавця за ра­хунок лізингоодержувача. 12. Сплата лізингових платежів 13. Погашення кредиту лізинго-одержувачем. 14. Погашення кредиту лізингодавцем.

Підприємство подає до лізингової компанії чи банку: заяву, економічне обгрунтування лізингової угоди (бізнес-план), нотаріально засвідчені копії установчих документів, бухгалтерський баланс за останній рік або квартал та інші документи на вимогу лізингодавця. Лізингодавець здійснює оцінку платоспроможнос­ті підприємства (лізингоодержувача) за схемою, що її прийнято для аналізу банком кредитоспроможності своїх клієнтів. У зв'я­зку з тим, що лізингова операція має довгостроковий характер, лізингодавця цікавить, насамперед, не поточний, а перспектив­ний фінансовий стан підприємства-лізингоодержувача. Після позитивного висновку щодо платоспроможності лізингоодержу­вача й ефективності лізингового проекту лізингодавець направ­ляє постачальнику замовлення-наряд на придбання об'єкта лі­зингу. Між підприємством-постачальником та лізинговою ком­панією укладається договір купівлі-продажу основних фондів, які передаються в лізинг підприємству-лізингоодержувачу. Ці операції оформлюються такими документами:

1. Акт приймання-передачі об'єкта лізингу в експлуатацію.

2. Лізинговий договір між лізингодавцем та лізингоодержувачем.

3. Договір на технічне обслуговування майна, що передається в лізинг, коли обслуговування здійснюватиме лізингодавець.

Майно передається в лізинг тільки після укладання лізингоодержувачем договору страхування об'єкта лізингу на користь лізингодавця.

Лізингоодержувач зобов'язаний забезпечити підтримування в належному стані лізингового майна, а також здійснювати виплати відповідних лізингових платежів.

До складу лізингових платежів включають:

• суму відшкодування вартості об'єкта лізингу, що амортизуєть­ся, на строк, за який вноситься лізинговий платіж;

• суму, що сплачується лізингодавцю як відсоток для придбання майна згідно з договором лізингу;

• платіж-винагорода лізингодавцю за отримане в лізинг май­но;

• відшкодування страхових платежів за договором страхування об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лізингодавцем;

• інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.

Приклад 5.

Лізингодавець передає обладнання підприсмству-лізингоотри-мувачу терміном на 5 років на умовах фінансового лізингу. Вартість обладнання становить 100000 гри. Для фінансування угоди лізинго­давець залучає банківський кредит на 5 років у сумі 100000 грн. під 30% річних із щорічним погашенням відсотків та основної суми бор­гу (при цьому відсотки нараховуються на непогашену суму боргу). Лізингові платежі згідно з чинним законодавством України не опо­датковуються ПДВ. Річна норма амортизації— 20%, розмір щорічної маржі лізингодавця — 3%, щорічного страхового платежу — 2%. Пе­ріодичність виплати лізингових платежів — щорічна.

На основі цих вихідних даних лізингодавець для підприсмства-лізингоотримувача складає графік лізингових платежів (табл 2).

Виплата лізингових платежів здійснюється згідно з графіком, по­годженим з обома сторонами.

Таблиця 2

РОЗРАХУНОК ЛІЗИНГОВИХ ПЛАТЕЖІВ тис. грн.

Підприємство-лізингоодержувач перестає сплачувати лізингові платежі після закінчення терміну чинності лізингової угоди. Лізин­гоодержувач при цьому має право:

• повернути обладнання лізингодавцю;

• поновити або укласти нову лізингову угоду;

• придбати обладнання за залишковою вартістю. Спосіб подальшого використання лізингового майна залежить від напрямків інвестиційної стратегії підприємства.

Лізинг-кредит сприяє аісгивізації інвестицій приватного капіталу у сферу виробництва, поліпшенню фінансового стану товаровиробників, а також підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних підприємств.

[1] Кредитором може бути третя особа, наприклад банк.