Теорія суспільного вибору і оподаткування

Кожен з нас як споживач щодня стикається з про­блемою вибору: з яких страв укомплектувати свій обід у студентській їдальні, їхати до академії, тролейбусом, автобусом чи маршрутним таксі, яку придбати книг? з економіки? Часом ми робимо вибір, не замислюючисі чому він виявився саме таким. Це відбувається ніб підсвідома. Насправді ж споживацький вибір піддаєте ся досить вірогідному моделюванню. Існує також poj діл мікроекономіки, що пояснює поведінку споживача, механізм вибору того чи іншого набору продуктів, який він готовий придбати на ринку. Завдання цієї теми — викласти основні положення теорії споживацького вибору, тобто дати наукові пояснення тому, як спожи­вач витрачає свій доход для максимізацй задоволення.

1. Споживацькі переваги

Чи спостерігали ви, як відвідувачі читають меню у ресторані, кафе чи барі? Як правило, спочатку вони звертають увагу на ліву частину, де переліковуються запропоновані страви, і зупиняються на деяких з них. Потім зіставляють свій попередній вибір з правою частиною, де зазначено ціни, та хоча б приблизно визначають, чи можуть вони зробити відповідне замовлення на ту суму грошей, що у них є. Це спостереження дає ключ до розуміння досить складного процесу споживацького вибору, загальну схему якого наведено на рис. 2.1.

Насамперед слід мати на увазі, що споживач оби­ратиме лише те, у чому в нього є потреба. Можна впевнено сказати, що споживацький вибір утримується на потребах людей. Потреби — це стан задоволен­ня, який споживач прагне зберегти, або стан незадо­волення, який він хотів би змінити.

Задовольнити свої потреби споживач може за допомогою різного набору продуктів. Скажімо, втамува­ти голод можна як бутербродом з ковбасою, так і бу­тербродом з сиром. Залежно від смаків споживач від­дає перевагу якомусь з них. Отже, потреби людини, накладаючись на специфіку особистості, трансформу­ються у переваги. Споживацькі переваги — це ранги, які споживач установлює для альтернативних варіан­тів задоволення потреб. Ті варіанти, які, на думку споживача, здатні краще задовольнити його потреби, будуть займати більш високі місця у цьому "табелі про ранги". Таким чином, з'являючись на ринку, споживач має вибирати, як найкраще задовольнити свої потреби, не витрачаючи більше, ніж дозволяє йо­го бюджет.

Зазначені зауваження дають достатньо підстав для будови моделі споживацького вибору. Проте, ця модель, як і будь-яка інша, передбачає прийняття пе­вних допущень, вихідних посилань, що дають змогу краще її зрозуміти та обмежують умови, за яких висновки, зроблені за її допомогою, будуть найвірогід-нішими. Такими допущеннями є:

1. Здатність споживача ранжиру вати альтер­нативи задоволення своїх потреб. Якщо є два набо­ри товарів (А і В), то споживач може віддати пере­вагу якомусь з них або визнати, що вони для нього рівноцінні:

2. Переваги споживача транзитивні. Якщо спо­живач віддає перевагу набору товарів А порівняно з набором В, а набору В порівняно з набором С, то він віддає перевагу набору А порівняно з набором С:

3. Більша кількість товару привабливіша для споживача, ніж менша. Це посилання передбачає, що, будуючи модель поведінки споживача, ми вихо­димо з того, що його потреби в тому чи іншому продукті не задоволені повністю, оскільки після досягнення повної насиченості потреб певним товаром, він перетворюється на антиблаго, і спрацьовує інша залежність: чим менше антиблага, тим краще для споживача.

2. Функція корисності та криві байдужості

Присвоюючи ті чи інші ранги альтернативним ва­ріантам задоволення потреб, споживач виходить із суб'єктивного уявлення про корисність для себе різ­них благ. Корисність — це задоволення, яке споживач отримує від споживання товарів чи послуг або від будь-якої діяльності. На думку більшості сучасних дослідників, корисність не підлягає кількісному ви­міру (ординалістська точка зору), тому блага, як носії певної корисності для споживача, можуть бути вимі­ряні тільки порядкове: споживач здатний визначити-

ся з черговістю, послідовністю, в якій він обирав би ці блага для задоволення своїх потреб. Існує також точка зору (кардиналістська), яка допускає кількісне вимірювання корисності. Таке вимірювання досить умовне, оскільки немає чітко визначеної оди-ниці виміру. Тому надалі для порівняння різних корисностей використовуватимемо умовні бали, які споживач присвоює благам.

Корисність — поняття виключно індивідуальне: те, що для одного споживача може мати високу корисність, іншим може сприйматися як антиблаго. Хтось понад усе цінує зранку чашку міцної кави, а хтось за будь-яких умов її не питиме.

Економічна теорія виходить з того, що між корис­ністю та кількістю споживаних продуктів існує пев­ний функціональний зв'язок. Його відображає функ­ція корисності, як співвідношення між обсягами спожитих товарів та послуг і рівнем корисності, якого досяг споживач:

(2.1)

де U — корисність; — обсяги відповідних спожитих товарів.

Для побудови моделі поведінки споживача введемо ще одне припущення: нехай споживач формує свій набір лише за рахунок двох товарів (X і У). Тоді функ­цію корисності можна подати у спрощеному вигляді:

(2.2)

Якщо тижневе харчове споживання студента фор­мується за рахунок пиріжків (товар У) і котлет (товар X), то можна знайти такі їх набори, що мають одна­кову корисність для споживача. Перелік таких набо­рів утворює сітку споживача (табл. 2.1).

За даними табл. 2.1 можна побудувати відповідний графік (рис. 2.2). Крива на цьому графіку називається кривою байдужості. Крива байдужості для певного споживача — це всі ті комбінації товарів, які забезпечу- ють однаковий рівень задоволення. Між наборами това- Рів споживач не вбачає ніякої різниці.

Набір товарів, що відповідає координатам точки N5, забезпечує рівень задоволення споживача біль­ший, ніж будь-який набір, що належить кривій бай­дужості. Однак можна знайти інші набори, що мають таку саму корисність, як і набір у точці N&. Тому че­рез будь-яку точку, що відповідає певному набору то­варів, можна провести криву байдужості. Ці криві утворюють карту кривих байдужості (рис. 2.3).

Карта кривих байдужості має певні властивості:

1. Набори товарів на кривих, більше віддалених від початку координат, відповідають вищому ступеню споживацького задоволення, ніж ті, що лежать на менш віддалених кривих.

2. Криві байдужості не перетинаються. Якщо при­пустити, що криві байдужості U\ і U% перетнулися, то вони мають спільну точку А. Тоді набір товарів А має таку саму корисність, що і набір В, що лежить на кри-

вій і набір С, що міститься на кривій За прин­ ципом транзитивності Однак це неможливо, оскільки ці точки належать різним кривим байдужості.

Аналізуючи криві байдужості, слід звернути увагу на здатність товарів до взаємозамінювання. Зменшення споживання котлет на певну кількість може бути компенсоване збільшенням споживання пиріжків і навпаки. При цьому споживач буде на одній і тій самій кривій байдужості, тобто отриму­ватиме однакове задоволення. Гранична норма за­міщення (субституції) — це кількість товару Y, від якого споживач відмовився б, щоб отримати ще од­ну одиницю товару X, залишаючись на цій кривій байдужості.

Як бачимо з рис. 2.4, зменшення обсягу споживання товару Y на компенсується збільшенням

споживання товару Тому гранич-

ну норму заміщення можна розрахувати так:

Не важко помітити, що при пересуванні вниз по кривій байдужості гранична норма заміщення змен­шується. В основі цього процесу лежить дія закону спадної граничної корисності. Гранична корисність (MU) — це приріст задоволення, який отримує лю­дина, споживаючи додаткову одиницю товару. Грани­чну норму заміщення можна легко виразити співвід­ношенням граничної корисності товару X та Y:

Оскільки при збільшенні обсягів споживання яко­гось товару ступінь задоволення потреб споживача зростає, то від кожної нової порції він матиме менше задоволення, ніж від попередньої. Цю залежність і відображає закон спадної граничної корисності. При пересуванні по кривій байдужості вниз споживання товару X зростає, і його гранична корисність зменшу­ється, а споживання товару У зменшується, і його гранична корисність зростає, тому дріб у формулі (2.5) буде зменшуватися.

3. Бюджетні обмеження

Як зазначалося, вибір споживача залежить не тільки від його уподобань і переваг, а й від бюджету. Бюджет — це кількість грошей, яка доступна спо­живачеві для витрат у певний період часу. Доход споживача та купівельна сила грошей (тобто ціни то­варів) визначають бюджетні обмеження споживача.

Для аналізу впливу бюджетних обмежень на вибір споживача введемо деякі обмеження:

— весь доход споживач витрачає тільки на при­дбання товарів X та Y (у нашому випадку — це кот­лети та пиріжки);

— споживач не робить заощаджень та не залучає до витрат попередні заощадження;

— споживач не дає та не бере кредити. У цьому випадку доход споживача (/) дорівнюва­тиме всім його витратам:

(2.6)

де — ціни відповідно котлет і пиріжків.

За рівнянням (2.6) можна визначити набори това­рів X та Y, для придбання яких споживач витратить однакові кошти. За умови, що / = 10 грн., = 1 грн., a PY = 0,5 грн., варіанти можливих наборів наведено в табл. 2.2.

Цю залежність можна подати графічно (рис. 2.5). Лінія бюджетних обмежень, що міститься на цьому графіку, показує всі ті набори товарів X та Y, які бю­джет споживача дає змогу йому придбати. Якщо спо­живач захоче придбати набір, що відповідає коорди­натам точки N7, то бюджет не дозволить йому цього зробити; якщо він зупиниться на наборі N8, то не ви­тратить усі кошти, що у нього є.

Оскільки лінія бюджетних обмежень пряма, вона має постійний нахил, який можна виразити через граничну норму заміщення:

(2.7)

Чим крутіша лінія бюджетного обмеження, тим більшою кількістю товару Y треба пожертвувати для отримання додаткової одиниці товару X,

Зміна доходу та цін на товари змінює положення лінії бюджетного обмеження. Якщо змінюється доход, то крива пересувається вправо (збільшення доходу) чи вліво (зменшення доходу). При цьому кут нахилу лі­нії залишається незмінним. Навпаки, якщо змінюєть­ся ціна на продукт, то це призводить до зміни кута нахилу лінії: він збільшується при зростанні цін на товар X та зниженні цін на товар Y і зменшується, якщо на ринку складається протилежна ситуація (рис. 2.6).

Побудова кривої байдужості споживача та лінії його бюджетних обмежень дає змогу визначитися з положенням рівноваги споживача.

4. Рівновага споживача

Споживач максимізує корисність при наявності певних бюджетних обмежень, тому завданням моделі поведінки споживача є пояснення того, як на його вибір впливають уподобання, доход і ціни на товари. Для наочної демонстрації процесу вибору сумістимо на одному графіку карту кривих байдужості та лінію бюджетних обмежень якогось споживача (рис. 2.7). як бачимо, лінія бюджетних обмежень перетинає Риву байдужості, що відповідає корисності Z7j в точках Це означає, що доход споживача при мак-1 симальному використанні дає змогу придбати які перший, так і другий набір. Чи буде це означати, що в точках А1 і А2 споживач отримає максимальну ко- рисність, яка доступна йому при існуючих бюджетних | обмеженнях? Очевидно, що ні. Адже будь-яка точка, що лежить на відрізку буде доступна спожива- чеві і матиме корисність більшу, ніж оскільки більш віддалена від початку координат. Максимальна корисність, яка доступна при заданому бюджеті, до­ сягається тоді, коли споживається комбінація това­ рів, що відповідає точці, де бюджетна лінія дотика­ ється до найвіддаленішої від початку координат кри-j вої байдужості.

Рівновага споживача відповідає такій комбінації придбаних товарів, яка максимізує корисність при; заданому бюджетному обмеженні. Як тільки спожи- вач отримує такий набір, у нього зникають стимули) замінювати його на інший.

Рівновазі споживача можна дати геометричне тлумачення. Якщо рівновага досягається у точці до­ тику лінії бюджетних обмеженьдо кривої байдужо­ сті означає, що у точці нахил цих двох

ліній збігається (довідково: нахил кривої у будь-якій точці відповідає нахилу дотичної, проведеної до неї у цій точці). Тоді

або

Споживач, який максимізує свою корисність, ку­пуватиме два види товару таким чином, щоб їх гра­ничні корисності у розрахунку на грошову одиницю піни були рівні. Цей підхід називається еквімаржи-кальним принципом.

Рівновага споживача, при якій він придбає обидва товари, називається внутрішньою. Однак може стати­ся, що споживач буде максимізувати свою корисність, зупинившись на придбанні лише одного товару. Така рівновага називається кутовою. Наприклад, хтось із студентів вирішив обмежити споживання борошняних виробів, тоді кут нахилу кривої байдужості значно зросте, і в жодному місці лінія бюджетних обмежень не зможе бути дотичною. Рівновага буде досягатися в точці, яка відповідає максимально можливій кількос­ті котлет, що може придбати студент залежно від йо­го бюджета (рис. 2.8).

У наведеному прикладі кутова рівновага може пе­ретворитися у внутрішню, коли ціни значно знизять­ся на пиріжки чи значно зростуть на котлети. Якщо споживач взагалі не бажатиме відмовлятися від кот­лет заради пиріжків, то крива байдужості матиме ви­гляд вертикальної прямої, і перехід від кутової рівно­ваги до внутрішньої буде взагалі неможливий.

Виключно кутовою рівновага споживача буде і то­ді, коли один з товарів є антиблагом, тобто таким, що має від'ємне значення корисності для споживача. У цьому разі зміниться сам характер кривої байдужості: замість спадної вона стане зростаючою. Наприклад, через якесь захворювання споживач взагалі не може вживати м'ясо, тоді його приваблюватиме той набір, де менше котлет, а рівновага (максимізація кориснос­ті) досягатиметься у точці, що відповідає максималь­ній кількості пиріжків, яку він може придбати, вихо­дячи з бюджету. Адже споживач ніколи добровільно не придбає антиблаго. Зауважимо, що практично ко­жен товар може перетворитися на антиблаго, коли він доступний у такій кількості, що повністю задовольняє потреби споживача. Точка, в якій споживач перестає

розглядати додаткове споживання як таке, що прино-сить йому користь, називається точкою насичення. Треба звернути особливу увагу на споживання то-арів, що ідеально доповнюють один одного, тобто, коли ефективне споживання одного товару без певної кількості іншого взагалі неможливе (автомобілі та номерні знаки, черевики та шнурки до них тощо). У цьому випадку ні зміна співвідношення цін, ні доход споживача не впливатимуть на співвідношення цих товарів у наборі, який обирає споживач (рис. 2.9).

Теорія споживацького вибору має широке практичне застосування. Найпоширенішою сферою її викорис­тання є маркетингові дослідження. Прогнозування по­ведінки споживача, розуміння механізму прийняття ним рішення про вибір того чи іншого набору товарів дають змогу опрацьовувати ефективнішу стратегію фір­ми та приймати більш обгрунтовані економічні рішення.

У наведеному прикладі кутова рівновага може пе­ретворитися у внутрішню, коли ціни значно знизять­ся на пиріжки чи значно зростуть на котлети. Якщо споживач взагалі не бажатиме відмовлятися від кот­лет заради пиріжків, то крива байдужості матиме ви­гляд вертикальної прямої, і перехід від кутової рівноваги до внутрішньої буде взагалі неможливий.

Виключно кутовою рівновага споживача буде і тоді, коли один з товарів є антиблагом, тобто таким, що має від'ємне значення корисності для споживача. У цьому разі зміниться сам характер кривої байдужості: замість спадної вона стане зростаючою. Наприклад, через якесь захворювання споживач взагалі не може вживати м'ясо, тоді його приваблюватиме той набір, де менше котлет, а рівновага (максимізація кориснос­ті) досягатиметься у точці, що відповідає максималь­ній кількості пиріжків, яку він може придбати, вихо­дячи з бюджету. Адже споживач ніколи добровільно не придбає антиблаго. Зауважимо, що практично ко­жен товар може перетворитися на антиблаго, коли він доступний у такій кількості, що повністю задовольняє потреби споживача. Точка, в якій споживач перестає

розглядати додаткове споживання як таке, що прино-сить йому користь, називається точкою насичення. Треба звернути особливу увагу на споживання то-

варів, що ідеально доповнюють один одного,тобто, коли ефективне споживання одного товару без певної

кількості іншого взагалі неможливе (автомобілі та номерні знаки, черевики та шнурки до них тощо). У цьому випадку ні зміна співвідношення цін, ні доход споживача не впливатимуть на співвідношення цих товарів у наборі, який обирає споживач (рис. 2.9).

Теорія споживацького вибору має широке практичне застосування. Найпоширенішою сферою її використання є маркетингові дослідження. Прогнозування поведінки споживача, розуміння механізму прийняття ним рішення про вибір того чи іншого набору товарів дають змогу опрацьовувати ефективнішу стратегію фірми та приймати більш обгрунтовані економічні рішення.

5. Податки

Податкова політика: вплив податків на доходи бюджету

Держава фінансує свої видатки насамперед за рахунок податкових надходжень. Як відомо, податки — це частина доходу, що сплачується фірмами та домогосподарствами у розмірі, встановленому законом. У вузькому понятті до податків належать фіскальні вилучення, що утворюють доход державного бюджету. В широкому понятті під податками розуміють всі фіс­кальні вилучення, встановлені державою, в тому числі відрахування до цільових позабюджетних фондів (наприклад, внески до державного пенсійного фонду).

Податки впливають на економіку через використовуваний доход еко­номічних агентів та зміну відносних цін. У залежності від системи оподат­кування, вплив податкової політики на макроекономічні змінні може про­являтися по-різному. В цілому зниження податків стимулює зростання при­ватних витрат і сукупної пропозиції. Зростання податків, навпаки, призво­дить до їхнього скорочення.

Рівень оподаткування (по­датковий тягар) в економіці вимірюється відношенням загаль­ної суми фіскальних вилучень до суми доходів фірм і домогоспо-дарств (ставка сумарного оподат­кування доходів, або середня ставка податку) (див. част. І, тема 16). Ступінь фактичного податкового навантаження на приватний сектор визначається чистими податкови­ми надходженнями, які утворю­ються різницею між величиною за­гальних податкових надходжень до державного бюджету і сумою тран­сфертів держави приватному сек­торові. /

Залежність доходів держави від рівня податків неоднозначна. У довгостроковому періоді вона описується так званою "кривою Лафера" (мал. 6.1).

У відповідності із залежністю, яку описує ця крива, обсяг податкових надходжень залежить від середньої ставки податку і величини доходу (ВВП). Якщо ставка оподаткування дорівнює нулеві, то держава не отримує податків. Підвищення ставки податку від 0% до певного рівня т супроводжується збільшенням податкових надходжень до бюджету. Але подальше збільшен­ня податкового навантаження шляхом підвищення сумарної ставки податків пригнічує виробництво і викликає скорочення сукупних доходів і витрат — джерела податків, або податкової бази. Підвищення ставки податку (від т до 100%) супроводжується скороченням податкових надходжень до бюдже­ту. Сумарна ставка оподаткування на рівні 100% означає, що держава нама­гається вилучити у економічних аґентів весь одержаний ними доход. За таких умов відкрита приватна економічна діяльність втрачає сенс і припи­няється, економіка стає «тіньовою», а держава залишається без доходів.

Податки, державні закупки, трансферти і позички використовуються державою для підтримки ділової активності та розподілу фінансових ре­сурсів таким чином, щоб забезпечити економічне зростання і соціальну справедливість. Але основна макроекономічна функція держави полягає в стабілізації економіки. Фіскальна політика, що охоплює збільшення дер­жавних видатків та скорочення податків з метою розширення сукупного попиту в економіці в період циклічного спаду, називається стимулюваль-ною бюджетно-податковою політикою. Стабілізація економіки в умовах інфляційного надлишкового сукупного попиту, який виникає внаслідок циклічного підйому, забезпечується за допомогою обмежувальної фіскальної політики, а саме: скорочення державних видатків та збільшення податків. Застосування різних інструментів фіскальної політики (зміна держав­них витрат або рівня податкових ставок) має різний макроекономічний вплив на сукупний попит. Мультиплікативний ефект розширення сукупного по­питу внаслідок зниження податків стимулює економіку меншою мірою, ніж однакове за розміром збільшення державних видатків. Це пов'язано з тим, що збільшення державних витрат є прямим розширенням сукупного попи­ту, а мультиплікатор державних витрат перевищує податковий муль­типлікатор. Така різниця має вирішальне значення для вибору інструментів бюджетно-податкової політики на різних фазах економічного циклу. Якщо фіскальна політика орієнтована на розширення державного сектора, то з метою подолання циклічного спаду мають збільшуватися витрати держави, які створюють сильніший стимулювальний ефект. А при необхідності стримування інфляційного підйому застосовується збільшення податків, що є відносно м'яким обмежувальним заходом. Коли фіскальна політика спрямована на підтримку приватного сектора, то у фазі циклічного спаду мають скорочуватися податки, а у фазі циклічного підйому — обмежуватись державні витрати, що дає змогу досить швидко знизити рівень інфляції.

Фіскальна політика може бути дискреційною та недискреційною. Дис­креційна фіскальна політика — це система заходів, яка передбачає цілеспрямовані зміни в розмірі державних витрат, податків і сальдо держав­ного бюджету. Дискреційна фіскальна політика використовується держа­вою для активної протидії циклічним коливанням. Для стимулювання су­купного попиту в період економічного спаду уряд цілеспрямовано створює дефіцит державного бюджету, збільшуючи державні витрати або знижуючи податки. Відповідно, в період під­йому цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок.

При недискреційній (автома­тичній) фіскальній політиці бюд­жетний дефіцит та бюджетний над­лишок виникають автоматично, внаслідок дії автоматичних ста­білізаторів економіки. Автома­тичний ("вбудований") ста­білізатор — механізм, який доз­воляє зменшити циклічні коли­вання в економіці без проведення спеціальної економічної політики. Такими стабілізаторами є прогре­сивна податкова система і транс­фертні платежі, насамперед система страхування по безробіттю. Зміна вказаних величин внаслідок циклічних коливань сукупного доходу призводить до збільшення чистих податкових надходжень у періоди зростання ВВП і до їхнього зменшення у фазі економічного спаду. Розглянемо механізм дії автоматичних стабілізаторів економіки (мал. 6.2).

У фазі циклічного підйому доход зростає, і тому податкові відрахування автоматично зростають, податковий мультиплікатор зменшується, а трансфертні платежі з бюджету автоматично знижуються. Це зменшує особисті доходи, скорочує видатки на споживання і сукупний попит в цілому. У підсумку бюджетний надлишок зростає, а надмірне розширення економіки й інфляція стримуються.

У фазі циклічного спаду сукупний доход, навпаки, знижується: Через це податкові надходження автоматично скорочуються, податковий мультиплікатор збільшується, а трансферти приватному секторові зроста­ють. Наслідком цього є збільшення бюджетного дефіциту, але одночасно зростають сукупний попит і обсяг виробництва, що обмежує глибину спаду. Отже, контрциклічні зміни в податках і державних витратах хоча й мають стабілізуючий вплив, але не можуть повністю усунути економічну не­стабільність, адже автоматичні стабілізатори лише зменшують, а не зовсім усувають мультиплікативний вплив податків та державних видатків на еко­номіку.

Проведення активної фіскальної політики ускладнюється труднощами макроекономічного прогнозування, які виникають внаслідок недосконалості економічної інформації, мінливості економічних очікувань тощо. Окрім того, фіскальна політика має значний внутрішній лаг — час від моменту зміни економічної ситуації до моменту прийняття відповідних урядових рішень, — оскільки застосування бюджетно-податкових заходів передбачає досить довге обговорення на законодавчому рівні. Щоб забезпечити певну ста­більність фіскальної політики і зменшити вплив політичного бізнес-циклу та некомпетентних рішень на її проведення, економісти пропонують дотри­муватися "твердого курсу" фіскальної політики відповідно з правилом "збалансованого бюджету". Згідно з цим правилом, державний бюджет має збалансовуватися або щорічно, або в довгостроковому періоді. Але проведення "твердого курсу" фіскальної політики не завжди є ефективним. Так, на­правленість фіскальної політики на щорічне збалансування бюджету змен­шує ступінь "автоматичної" стабільності економіки, призводить до частих коливань податкових ставок, які зменшують інвестиційну активність, а також перерозподіляє поточні доходи економічних агентів на користь майбутніх поколінь. З погляду на стабілізацію економіки, ефективнішим є збалансу­вання державного бюджету в довгостроковому періоді, яке може відбувати­ся на циклічній або на функціональній основі. Така політика дозволяє підтримувати економічну стабільність не лише за рахунок дії "автоматич­них" стабілізаторів, а й за допомогою "згладжування податків", тобто утри­мання їх на постійному рівні з метою зменшення негативного впливу податків на економічні стимули.

Використана література:

1. Задоя А.О. Мікроекономіка. Київ: Т-во “Знання”, КОО, 2000, с.176.

2. Карагадова О.О., Черваньов Д.М. Мікроекономіка. Київ: Четверта хвиля, 1997,с.208.

3. Кириленко В.І. Мікроекономіка. Київ: Таксон, 1998, с.334.

4. Максимова В.Ф. Микроэкономика. Москва: Сомитэк, 1996, с.328.

5. Наливайко А.П., Євдокимова Н.М., Мацишина О.В., Задорожна Н.В. Мікроекономіка.Київ: КНЕУ,1999, с.208.