Розвиток культури і літератури м. Верховини

Верховина – загальний термін на означення гірської області зокрема Карпатської заселеної українцями частини Середньокарпатської улоговини положеної обабіч голови Карпатського хребта в стожищі рік Стрига з Огором, Латорці й Великої ріки, заселена бойками. Мешканці Великої ріки називають себе радо бойками, зокрема на Закарпатті.

Верховина – центр Верховинського району, площа якого – 1,3 тис.кв.км, населення – 30,7 тис. чоловік у т.ч. сільського – 25,5 тис. У районі 40 населених пунктів, підпорядкованих 1 селищній, 16 сільським Радам; 5 колгоспів; сільськогосподарських угідь – 24,7 тис.га, у т.ч. 1 тис. га орної землі; 23,5 тис. га лук і пасовищ; 81,9 тис. га лісів. Природні багатства району – карпатський ліс, бутовий камінь та лікувальні мінеральні води “Буркут” (типу “Миргородська”), “Верховинська”. В районі є 4 промислові підприємства, 162 торговельні точки і підприємства, 39 шкіл, 33 клуби та будинки культури, 8 лікарень і диспансерів, будинок грудної дитини, 41 медпункт.

За австрійської імперії Жаб’є займало значну територію і належало домінії у Рожневі. 1773 року в Жабйому налічувалося 430 господарств. Більшість селян була безземельною, жила лише з скотарства. В селі було досить худоби, однак дві третини усіх корів зосереджувалося у багачів. У 1788-1789 рр. в селі було 40639 моргів сіножатей і пасовищ та 66775 моргів лісів. Всі ліси і 728 моргів пасовищ та сіножатей належали домінії. Великими масивами – від 200 до 2000 моргів – володіли сільські багатії. Їм належали цілі полонини, такі як: Пір’я (395 моргів), Жовнірська (1124 морги), Мінчеми (268 моргів), Узмор (428 моргів).

Розвивались ще художні промисли, різьба і випалювання по дереву, виготовлення прикрас і побутових речей із міді та шкіри, килимарство, ткацтво, гончарство. Відомими майстрами з Жабйого були мосяжники Юрко Дробак, Іван Гуцинюк, Юрко Розкорищук, токарі і різьбярі Мокій Зюзяк, Микола і Дмитро Івасюки, Дмитро Соломійчук, Юра Джегаляк та ін.

На розвитку прогресивної культури гуцулів благотворно позначилося перебування в Жабйому ряду видатних українських письменників революціонерів-демократів Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Марка Черемшини, Осипа Маковея. Побували в Жабйому артисти Московського художнього театру на чолі з К.С.Станіславським.

Часто побував у Жабйому письменник, артист і мистецтвознавець Г.М.Хоткевич. Як активний учасник революційних подій 1905 року в Харкові, він емігрував до Галичини, де активно займався літературною і мистецькою діяльністю. До створеного ним Гуцульського театру входили й аматори з Жабйого Іван Гелетюк, Семен та Іван Михайлюки.

Тут люблять художню самодіяльність і спорт. У 1969 році в драматичному, хоровому, музичному, танцювальному та інших гуртках художньої самодіяльності брало участь понад 250 робітників, силами яких дано 48 концертів для робітників, колгоспників, воїнів-прикордонників. Колектив художньої самодіяльності лісокомбінату в 1965 році брав участь у Всесоюзному огляді художньої самодіяльності, виїжджав з концертом до столиці нашої Батьківщини Москви??????????????, був нагороджений грамотами та цінними подарунками. Різними формами спортивно-масової роботи на лісокомбінаті охоплено понад 600 робітників, з них майже 200 чоловік мають спортивні розряди.

Розташована між гір, в мальовничій долині Чорного Черемошу, Верховина прикрасилась новими будинками підприємств та установ, житловими будинками. Серед післявоєнних новобудов – лісокомбінат і маслозавод, побуткомбінат і завод мінеральних вод, середня школа і школа-інтернат будинок культури “Народний Дім” і клуб, будинок райкому КП України та райвиконкому, нові житлові будинки, телевізійний ретранслятор. Закінчено асфальтування шляху з Верховини на Косів і Коломию. Регулярно курсують автобуси на Косів, Ворохту, Івано-Франківськ.

Верховинці з гордістю і пошаною говорять про свого земляка, хірурга центральної лікарні І.В.Басистюка, випускника Івано-Франківського медінституту. Зроблені ним операції врятували життя багатьом хворим. Уродженець Верховини В.І.Ветащук – доктор медичних наук, завідуючий кафедрою Івано-Франківського медичного училища.

На даний час у Верховині усе змінилося, побудовано нове промислове підприємство - цегельний завод, розширився лісокомбінат за рахунок нових столярного і сувенірного цехів. З'явилися нові культурно-побутові та житлові споруди: кінотеатри, дитячі садки, корпус дитячої лікарні, багато типових житлових будинків.

Побудовано пансіонати для туристів, гірську лижну станцію, трампліни 2, бальнеологічну санаторію. Селище цього ж року перетворилось на місто і утворилося одним із центрів туризму в Карпатах.

Раніше соціалістичні перетворення докорінно змінили життя сільського населення. З кожним роком зростає добробут колгоспного селянства. Поступово зникають грані між містом і селом. В нових соціально-економічних умовах відбуваються зміни і в народному одязі Гуцульщини. Одні його риси зникають, інші, нові, з'являються, спостерігається наближення одягу міського типу. Та найкращі традиції народного одягу зберігаються і нині.

Традиційний народний одяг використовується тепер найчастіше як святковий.

В центрі залу експонуються два комплекти жіночого одягу: з Криворівні Верховинського району Івано-Франківської області. Він приваблює багатством прикрас та гармонією кольорів.

Широкі барвисті “вставки” вишиті на рушниках сорочок. Багаті прикраси бачимо на зручних і теплих кептариках – невід’ємній частині гуцульського одягу.

Пишний верховинський кептарик обшитий силянкою та зубуями з чорного сапяну і зеленого шнурка. Його низ прикрашає широкий барвистий орнамент, утворений рельєфним шнурком. Блискучим шовком перешиваються темні запаски, оперезані тканим повздовжньо – смугастим поясом – попружкою. На ногах – сукняні вишиті капці та шкіряні орнаментові постоли.

В експозиції музею – одяг молодого та нареченої з села Криворівні Верховинського району.

Приваблює традиційна весільна “гугля” нареченої – біла вовняна накидка без рукавів з капюшоном відлогою, вишитим барвистою волічкою, весільний вінок та “чільце”.

Не менш цікаве весільне вбрання молодого, зокрема, сукня манта сірого кольору з капюшоном, теж вишита барвистою волічкою.

Про невичерпне багатство художньої творчості народу та її розвиток в наш час свідчать чудово вишиті жіночі сорочки, що експонуються у вітринах столах. Вони походять з сіл Косівського та Верховинського районів Івано-Франківської області, Рахівського району на Закарпатті та Вижницького району Чернівецької області.

Андрій Бурачинський – лікар – дерматолог, громадсько-культурний діяч 10.09.1863 року, с.Криворівня, тепер Верховинського району в родині священика. Навчався у Станіславській гімназії, пізніше – на медичному факультеті Віденського університету, де одержав звання доктора медичних наук. У студентські роки був головою студентського товариства “Січ” у Відні. Був лікарем у війську в ранзі генерала австрійської армії, а по розвалі імперії імперії керував медичною службою в УГА, з якою пережив усі світлі і трагічні хвилини. У 1919 році в Станіславові полковник А.Бурачинський очолює Державну раду здоров'я ЗУНР. Учасник зимового походу УГА. Перебував у більшовицькому полоні і польській тюрмі. По звільненню працює у Відні. З 1924 р. переселяється у м.Пятри з лікарського товариства в 1933 р. Написав військові спогади про перебування в УГА.

Був одружений з Людмилою Корнец. Бурачинський Тит-Євген – лікар, вчений, громадський діяч. Народився 05.01.1880 р. с.Криворівня на Станіславщині в родині священика, знайомого І.Франка. його батько, Йосип був високоосвіченою людиною.

Гімназійну освіту Тит Бурачинський здобув у Станіславові. За революційну діяльність був виключений з Львівського університету. Навчання продовжив на медичному факультеті Віденського університету, який закінчив 30 березня 1904 року.

Спеціалізувався в загальній хірургії та ларингології.

Під час першої світової війни працював фронтовим хірургом в Австро-Угорській армії. За часів ЗУНР – сотник, лікар УГА та шеф українського війського шпиталю в Тернополі. У 1919-1925 рр. працює спочатку керівником хірургічного відділу “Народної лічниці”, а згодом і одним з творців і першим директором українського шпиталю “Народної лічниці” ім. Митрополита А.Шептицького. Одночасно був головою Українського лікарського товариства. У 1944 р. виїздить з сім’єю до м.Ханіце (Польща), до хворого брата, а з 1946 р. – до м.Тчева (Польща), де працював повітовим лікарем та займався приватною практикою.

Д-р Бурачинський був відомим науковцем. Написав серію наукових праць. Кілька разів очолював УАТ, брав активну участь у роботі Українського гігієнічного товариства у Львові. Дійсний член НТШ. Володів 11 мовами. Випускав церковну газету. Заснував першу українську поліклініку у Чернівцях. Нагороджений багатьма державними нагородами. Був одружений із Зіновією Левинською. Їхні сини Мирослав і Єраст стали лікарями.

Яків Невестюк – український письменник-драматург, лікар, громадський діяч радикального напрямку. Син службовця, вчився в Городенці (1874-1879), Коломийській гімназії (1879-1887), Краківському університеті (1887-1894). В Кракові разом з В.Стефаником організував українське студентське товариство “Академічна громада”, довгі роки очолював його. Як голова цього товариства та член української радикальної партії підтримував зв'язки з М.Драгомановим, І.Франком, М.Павликом, займався перевезенням через кордон до Росії їхніх видань та іншої прогресивної літератури. У травні 1892 року царські жандарми на кордоні у Волочинську його спіймали і вийняли близько 30 видань, що підбурювали до бунту і скинення верховної влади. Невестюка протримали 5 місяців Під слідством у Києві, після 6 місяців відсидів в Петербурзі в одиночному ув’язненні. Про це описав у повісті “Спомини з моєї пригоди в Росії”. 20 січня 1894 р. одержав ступінь доктора всіх лікарських наук і працював в Мостах Великих, а потім у Жаб'єму, де надавав медичну допомогу І.Франкові і М.Коцюбинському під час їхнього перебування на Гуцульщині.

На заклик Франка збирав фолькльорно-етнографічні матеріали. Написав ряд статей на медичну, громадсько-політичну і культурно-освітню тематику, автор багатьох драматичних творів. Разом з віденським медиком М.Олійником працював над українським словником лікарських термінів.

Література використання:

1. “Історія міст і сіл”. Івано-Франківська обл.

2. “Музей народного мистецтва Гуцульщини”.

3. “Українські лікарі Прикарпаття”.