Методи державного регулювання промислового розвитку регіону

Сучасні проблеми формування ефективної регіональної економічної політики пов’я­зані, насамперед, із зростанням розриву в рівнях економічного розвитку адміністративно-територіальних одиниць України та нераціональною структурою господарства, яка не відповідає ресурсному потенціалу територій і слабо пристосовується до потреб ринку, що постійно змінюються. Вирішальним чинником формування “сильної” регіональної економіки є розв’язання проблем, пов’язаних із розвитком промисловості, ефективне управ­ління яким впливає на соціально-економічні процеси в регіоні й державі, відтворю­вальну структуру та регіональні пропорції.

Сьогодні в усіх країнах світу ринковий механізм господарювання доповнюється інструментами державного регулювання. Їх співвідношення залежить від історичних особливостей, частки державного сектора, макроекономічних цілей. Управління склад­ними соціально-економічними процесами, яке здійснюється насамперед за допомогою економічних і правових важелів, вимагає опрацювання механізму регулювання, здатного активно впливати на розвиток вітчизняної промисловості. Ступінь ефективності вирішен­ня будь-якої проблеми найбільше залежить від визначення комплексу методів та засобів, застосування яких дозволяє досягти необхідного кінцевого результату. Тобто з-поміж багато­варіантних модельних розрахунків потрібно обирати лише ті, які гарантують най­вищий кінцевий результат при мінімізації витрат на його досягнення [1, 8]. Адміністра­тивні ме­то­ди можуть застосовуватися у таких сферах, які не охоплюються ринком, але зале­жать від нього, або, коли економічні методи не дають необхідного результату. Еконо­мічні і правові методи регулювання використовуються з метою створення сприятливих умов для розвитку господарських одиниць усіх форм власності, забезпечення інфра­структури підтримки підприємництва, стимулювання організації та ефективного функціо­нування ринкової ділової активності, створення умов мотивації виробництва і недопу­щення його спаду, зміцнення фінансово-кредитної системи, стимулювання науково-технічного прог­ресу, інвестицій, структурної перебудови тощо [2, с. 97–98].

На регіональному рівні формування комплексу методів та засобів державного регу­лю­вання промисловості базується на необхідності забезпечення ефективності територі­альної організації промисловості України в межах проведення нової промислової політики, основні положення якої визначені Концепцією державної промислової політики [3] та Державною програмою розвитку промисловості на 2003 – 2011 роки [4].

Нова промислова політика охоплює такі важливі аспекти, як управлінський, струк­турний, інституційний, науково-технологічний та технічний, інноваційно-інвестиційний, торговий, фінансово-кредитний, соціальний, зовнішньоекономічний, екологічний [5, с. 19].

Дискусії щодо вирішення проблем промислового розвитку базуються на різних теоре­тич­них підходах до промислової політики, що характеризують ступінь втручання держави в економічні процеси та визначають можливість альтернативних шляхів досяг­нення поставленої мети.

Так, Л. Столерю доцільність проведення активної промислової політики обґрунтовує необхідністю підвищення конкурентоспроможності економіки шляхом застосування бюджетно-кредитних, фінансових, податкових, правових методів державного регулю­вання та зазначає, що подібні результати можна досягти і без прямого втручання держави, але суть проблеми в тому, щоб створити сприятливі умови для промислових підприємств терміново [6, с. 426–429]. Джефрі Сакс вважає, що промислова політика України повинна здійснюватися через ліквідацію монополій шляхом лібералізації зовнішньої торгівлі, оскільки вільна торгівля сприяє створенню конкуренції на внутрішньому ринку та пропо­нує удосконалення антимонопольних законів, що гарантують новим підприємствам безпе­решкодний вихід на вже освоєні ринки [7]. На думку російських економістів, політика довгострокового регулювання промисловості реалізовується в декількох напрямах: зниження собівартості за рахунок зменшення постійних витрат і повної загрузки вироб­ничих потужностей та підвищення державного попиту на продукцію галузей, розвиток яких викличе міжгалузевий мультиплікативний ефект [8, с. 21]. Л. Яковенко визначає нап­рями державного регулювання промисловості на різних стадіях розвитку конкурент­ного середовища через здійснення амортизаційної і податкової політики; регулювання інвес­тицій; підтримку інновацій та конкурентоспроможності непрямими методами [9, с. 157].

Незважаючи на різні підходи до визначення регулюючих інструментів промисловості, всі вони спрямовані на досягнення конкурентоспроможності вітчизняного промислового виробництва. Регулюючі дії спрямовуються на стримування та недопущення негативних явищ, викликаних порушенням стабільності виробництва, нерівномірністю розвитку регіонів, захист споживачів та охорону навколишнього середовища. Відповідні методи та інструменти регулювання застосовуються залежно від конкретних умов, їх сутність визначається виробничими відносинами, тим, наскільки вони відповідають характеру і рівню розвитку продуктивних сил.

Аналіз розвитку економічних процесів у промисловості Київської області дає підстави вважати, що протягом 2000 – 2003 років відбувся перехід до позитивної динаміки вироб­ництва промислової продукції. За темпами зростання промислового виробництва область займає лідируючі позиції в Україні. У 2003 році обсяги промислового виробництва Київської області зросли на 16,8 %, з випереджаючим зростанням промисловості целю­лозно-паперової та поліграфічної промисловості (29,4 %), машинобудування (27,5 %), виробництва будівельних матеріалів та скловиробів (25,1 %), харчової промисловості (23,6 %).

Зростання обсягів виробництва досягнуто значною мірою за рахунок росту показника продуктивності праці. У 2003 році ріст продуктивності праці у промисловості склав 117,9 %. У галузевому розрізі найбільші темпи приросту спостерігаються у хімічній промисловості (58,5 %), машинобудуванні (30,8 %) та легкій промисловості (27 %).

Проте, незважаючи на швидкий ріст продуктивності праці у 2003 році, значний розрив у обсягах виробництва на одного працюючого в промисловості між Україною та індустрі­ально розвиненими країнами диктує необхідність зростання продуктивності праці приско­реними темпами. Так, у США підвищення продуктивності праці забезпечує 2/3 приросту реального випуску продукції [10, с. 400]. Причому випереджаючими темпами цей показ­ник повинен зростати в інвестиційних галузях, оскільки це справить позитивний вплив на су­між­ні галузі промисловості та зростання частки наукоємних галузей у промисловій структурі.

Структурна перебудова промисловості Київської області передбачає прискорення розвитку легкої промисловості та машинобудування із збереженням темпів зростання галу­­зей спеціалізації та базується на кількісних параметрах розвитку окремих галузей промисловості. Сьогодні промисловість Київської області має п’ятигалузеву структуру. Це харчова промисловість (питома вага в загальному обсязі промислової продукції стано­вить 37,0 %), електроенергетика (19,1 %), хімічна та нафтохімічна (12,2 %), целюлозно-паперова промисловість (10,3 %) та виробництво будівельних матеріалів і скловиробів (8,1 %). У загальнодержавному промисловому виробництві частка промисловості регіону становить 2,8 %. Найбільша частка Київської області припадає на целюлозно-паперову та поліграфічну промисловість – 13,4 %, виробництво будматеріалів та скловиробів – 6,5 %, хімічну та нафтохімічну промисловість – 6,0 %.

Водночас у промисловості в області наявна значна частина вільних виробничих потуж­но­стей, що є результатом структурних невідповідностей потребам зовнішнього та внутрішнього ринку. У 2003 році виробничі потужності промислових підприємств вико­ристовувались лише на 60–70%, причому цей показник був низьким у базових галузях – машинобудуванні (61 %), хімічній та нафтохімічній промисловості (64 %). За експертною оцінкою, на промислових підприємствах області не використовується понад 54 тис. м2. Причому половина вільних виробничих площ припадає на машинобудівну галузь.

Даний факт зумовлює необхідність координації зусиль місцевих органів виконавчої влади в напрямі ефективного розміщення нових виробництв на території області, у тому числі на вільних виробничих площах діючих великих промислових підприємств.

Питання розміщення промисловості є найважливішим засобом державного впливу регіональних органів на економічні і соціальні процеси в регіоні. Ефективне розміщення промисловості у регіоні вирішує питання:

– вирішення соціальних, економічних та екологічних завдань регіонального розвитку;

– забезпечення єдності галузевого і територіального розвитку промисловості та визна­чення науково обґрунтованих галузевих пропорцій господарства;

– підвищення рівня зайнятості в депресивних регіонах, прискорення їх економічного зростання та вирівнювання економічного розвитку районів області;

– формування нових та удосконалення існуючих локальних промислових зон.

Проблеми формування ефективної промислової структури значною мірою пов’язані з використанням повною мірою експортного потенціалу області, спрямуванням зовнішньо­економічної діяльності на експорт кінцевої промислової продукції. Негативною тенден­цією розвитку економіки більшості регіонів України є збільшення від’ємного сальдо зовнішньої торгівлі. У 2003 році від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі Київської області становило 365,2 млн дол. США порівняно з 59,1 млн дол. США у 1999 році. Вартість експорту збільшилась на 10,8 %, імпорту – на 59,6 % (коефіцієнт покриття імпорту експортом – 0,46). У структурі експорту найбільшу питому вагу займає продукція харчо­вої промисловості та перероблення сільськогосподарської сировини (14,7 %), полімерні та гумові вироби (10,6 %), машини та устаткування (9,8 %).

За даними опитування найбільших промислових підприємств-експортерів Київської області основними перешкодами збільшення обсягів експортної продукції є:

– відсутність інвестиційних ресурсів, необхідних для модернізації та розширення виробництва, підвищення якості продукції;

– неконкурентоспроможна ціна продукції, зумовлена високою собівартістю (у 2003 році витрати на одиницю виробленої промислової продукції склали 95,7 коп./грн.);

– недостатнє завантаження виробничих потужностей (коефіцієнт використання основних виробничих фондів становить близько 65 %).

Збереження позитивних тенденцій формування промислової структури регіону, що намітились у 2003 році, та усунення існуючих перешкод можливе лише шляхом підвищен­ня ефективності використання економіко-ресурсного потенціалу області, збалансування виробничих потужностей із урахуванням участі регіону і міжрегіонального поділу праці, а також застосування регулюючих інструментів.

Основні напрями розвитку галузей промисловості з метою досягнення її оптимальної структури, що наведені в табл. 1, можуть реалізовуватися шляхом:

– пристосування виробництва до структури ринкового попиту та спрямування роз­витку на задоволення потреб споживчого ринку;

– фінансової підтримки пріоритетних галузей розвитку, залучення інвестицій та створення сприятливого інвестиційного клімату;

– стимулювання розвитку наукоємних і високотехнологічних галузей промисловості;

– планування ефективного розміщення виробництв;

– санації та перепрофілювання виробництв неперспективних видів продукції, вироб­ництва імпортозамінної та експорто-орієнтованої продукції.

Одним із негативних факторів розвитку промислового комплексу як регіону, так і держави є те, що в ньому домінують низькі технологічні уклади, що характеризуються застарілими технологічними та конструкторськими рішеннями. У 2003 році питома вага промислових підприємств, що впроваджували інновації, складала 10,0 % від загальної кількості підприємств, що на 45 % менше, ніж у 2002 році. Промисловими підприємствами вироблено інноваційної продукції на суму 385,4 млн. грн., що становить лише 6,6 % загального обсягу промислової продукції.

Основними заходами місцевих органів виконавчої влади щодо розвитку інноваційної діяльності в промисловості є вибір на конкурсній основі та підтримка інноваційних проектів, формування обласних банків даних інновацій, сприяння розвитку венчурного малого підприємництва, впровадження ресурсо- та енергозберігаючої техніки, розробка інвестиційних паспортів, організаційно-економічне забезпечення територіальної інтегра­ції науки та виробництва, що сприяє створенню нових видів промислової продукції, ви­роб­ничих технологій, удосконаленню організаційно-виробничого механізму, підви­щенню якості та конкурентоспроможності промисловості.

Tаблиця 1

Пріоритетні напрями розвитку галузей промисловості Київської області

Активізація інноваційної діяльності підприємств в умовах ринкової економіки перед­усім пов’язана з пошуком джерел і форм інвестування, які повинні забезпечити баланс між інноваційними витратами та фінансовими можливостями. Модернізація і техноло­гічне переозброєння промисловості регіону неможливі без належного інвестування. Обсяги інвестицій в основний капітал промисловості за 9 місяців 2003 року становили 433,8 тис. грн., що на 50 % більше, ніж за аналогічний період 2002 року та склали 30,2 % загального обсягу інвестицій у економіку області. Суттєвого приросту капіталовкладень досягнуто у хімічній промисловості – у 308 разів, металургії та обробленні металу – у 42 рази, харчовій промисловості – 183,9 % та машинобудуванні – 152,4 %.

Останніми роками Київською облдержадміністрацією здійснено ряд заходів щодо активізації інвестиційної діяльності та залучення інвестиційних ресурсів у промисловість області. Розпорядженням голови Київської облдержадміністрації затверджено програму залучення інвестицій для економічного розвитку, щоквартально розробляються плани заходів з активізації інвестиційної діяльності, у яких визначаються пріоритетні галузі та джерела інвестиційних надходжень. Щорічно проводяться конкурси інвестиційних проектів; найкращі інвестиційні проекти розміщуються в Інтернеті та висвітлюються у науково-популярних виданнях. Однією з форм капіталовкладень виступає лізинг, який являє собою довготермінову оренду машин, обладнання, виробничих споруд на основі договору між орендодавцем і орендарем із правом викупу. Для промислових підприємств передбачені певні податкові пільги щодо здійснення лізингових операцій.

Нагальною проблемою промислового розвитку, що безпосередньо пов’язана з обся­гами інвестицій, є моральне та фізичне зношення основних фондів і низькі темпи їх онов­лення. У період економічної та інвестиційної кризи ріст фізичного обсягу основних засобів практично припинився. Частка амортизації у капіталовкладеннях з 30 % у 1992 році впа­ла до 15–20 % у 1996–1997 роках. Зниження введення в дію основних фондів призвело до різкого скорочення частки нового обладнання в структурі активної частини виробни­чих фондів та збільшення частки застарілого виробничого обладнання. Тому відносно висо­кий показник введення в дію основних фондів у 2003 році (126 % відповідно до попе­реднього року) не призвів до суттєвого покращання виробничо-технічного стану підприємств. Коефіцієнт зносу основних фондів залишається катастрофічно високим – по галузях промисловості він складає 35–65 %. Це зумовлює необхідність термінового проведення модернізації промисловості, введення в дію основних фондів прискореними темпами, що потребує значних капіталовкладень.

Наявність проблем розвитку, що зумовлюються як обєктивними економічними проце­сами, так і суб’єктивними факторами, пов’язаними з недосконалою системою управ­ління, ставить на перше місце необхідність застосування таких засобів державного регулювання промисловості, як прогнозування, планування та програмування. Основні положення розробки прогнозів і програм розвитку галузей економіки визначені в Законі Укра­їни “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціаль­ного розвитку України”.

Завдання державного плану промислового розвитку регіону такі:

– аналіз проблем розвитку промисловості в регіональному та загальнодержавному аспектах і формування стратегії їх вирішення;

– визначення основних напрямів державного регулювання у перспективі та пріоритет­них галузей промисловості, виходячи із раціонального використання економіко-ресур­сного потенціалу регіону і досягнення бажаних темпів зростання промислового вироб­ництва;

– формування стратегії ефективного розміщення промисловості;

– визначення кількісних параметрів зростання промисловості та обсягів необхідних фінансових ресурсів.

Для формування промислового комплексу регіону, який відповідає основним ознакам високорозвинених країн необхідно забезпечити середньорічні темпи приросту промис­лового виробництва у 2004 – 2011 роках не менше ніж на 8 % із забезпеченням у 2006 році зростання обсягів виробництва у 1,5 рази відповідно до 2003 року, у тому числі у 2004 році – 13 %. Досягнення таких темпів розвитку промисловості ґрунтується на динаміці кількісних параметрів залучення інвестицій, продуктивності праці, фондовіддачі, ефекту інноваційної діяльності. Основний приріст виробництва буде отриманий за рахунок зростання продуктивності праці.

На основі вивчення основних економічних показників промисловості, які є об’єк­тивним критерієм визначення дієвості впливу державних регулюючих засобів, можна визначити цілі та основні напрями державного регулювання промислового розвитку регіону.

Реалізувати ж основні напрями державного регулювання промислового розвитку регіону можна буде тільки через застосування комплексу методів і засобів, серед яких перевага надаватиметься економічним методам впливу.

Формування комплексу методів і засобів державного регулювання промислового розвитку на регіональному рівні передбачає визначення:

– основних факторів, що впливають на розвиток промисловості та її галузей;

– владних повноважень, що здійснюють центральні, регіональні та місцеві органи управління;

– головної мети, завдань і пріоритетних напрямів регулювання.

Застосування цих інструментів і методів повинно максимально сприяти створенню умов для формування соціально орієнтованого промислового комплексу, із пристосуван­ням промислової структури до внутрішніх і зовнішніх чинників із урахуванням регіональ­них інтересів з їх кореляцією із загальнонаціональними інтересами, пріоритетного розвит­ку галузей промисловості, що забезпечать чільне місце регіону в міжрегіональному та міждержавному поділі праці.

Література:

1. Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. – 1999. – № 5. – С. 8–10.

2. Панасюк Б. Я. Прогнозування та регулювання розвитку економіки / Національна академія управління. – К. : Поліграфкнига, 1998. – 303 с.

3. Концепція державної промислової політики, затверджена Указом Президента України від 12.02.2003 № 102.

4. Державна програма розвитку промисловості на 2003–2011 роки, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 28.07.2003 № 1174.

5. Ємченко В.Н. Концептуальные основы новой промышленной доктрины/ Стратегія економічного розвитку. – 2001. – Вип. 4. – С. 111 – 129.

6. Столерю Л. Равновесие и экономический рост: Пер. с фр. – М.: Статистика, 1974. – 472 с.

7. Сакс Джефрі, Пивоварський О. Економіка перехідного періоду (Уроки для Укра­їни): Пер. з англ. – К.: Основи, 1996. – 345 с.

8. Вертакова Ю.В., Кузьбожев Э.Н., Самофалова Е.В. Прогнозирование и индика­тивное планирование в регионе: Учеб. пособие / Курский гос. технический ун-т. – Курск, 2001. – С. 101–102.

9. Яковенко Л.І. Промислова політика в трансформаційній економіці. – Полтава: Скайтек, 2000. – 315 с.

10. Макконнелл Кэмпбелл Р., Брю Стенли Л. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. Учебник: Пер. с англ. – М.: ИНФРА-М, 2003. – 972 с.