Феноменологія

1. Свідомість - предмет філософського дослідження

В сучасній філософії поняття феноменології застосовують для визначення новітньої он­тології духу, у межах якої свідомість роз­глядається як специфічний регіон буття, що не можна зводити ні до яких відносин: ні до предметних, ні до соціальних, ні до безсвідомої -основи самої свідомості. Термін феноменологія утворено з двох по­нять - феномен і логос, що мають грецьке походження. Логос перек­ладається як вчення. Розкриття змісту поняття феномен вимагає особ­ливої уваги. Його не можна тлумачити як «явище», а швидше співвідноситься з поняттям сутність і, водночас, протистоїть йому. Феномен - це те, що себе-у-самому-себе-показує, самопроявляєть-ся, самодемонструє себе. Феномен, наприклад, це самодостатній і са-моцінний твір мистецтва, що не вказує на щось сховане за ним, цим відрізняється від явища, наприклад, хвороби, коли висока темпера­тура вказує на порушення в організмі. Але феномен і не лежить на поверхні - бо твір мистецтва зрозумілий не всім, хто бачить.

Отже, феноменологію дослівно можна перекласти: вчення про фе­номени. Становлення феноменології як філософського напрямку зв'яза­но з творчістю Едмунда Гуссерля. Основне гасло вчення: «Назад до самих речей!» Мартін Хайдеггер пояснює його як настанову «проти усіх конструкцій, що вільно розширюють випадкові відкриття, проти спадщини лише позірно доведених понять, проти позірних питань, що часто зухвало узагальнюються в проблеми». У межах західної фе­номенології склалися два основних її варіанти, що протистоять один одному - вчення Едмунда Гуссерля і. Мартіна Хайдеггера. Для Гус­серля фундаментальна реальність - спонтанно-смислове життя свідо­мості, тому предметом феноменології є опис актів свідомості в їх ставленні до об'єктів, а сама свідомість розуміється як «чиста», тобто така, яка є трансцендентальною, абстрагованою від людини і суспіль­ного середовища. У Хайдеггера саме людське буття як «буття-у-світі» є невідривністю світу і людини, тому проблема свідомості відходить на другий план і мова йде не про багатоманітні феномени свідомості, а про єдиний фундаментальний феномен - людське існування. По­няття феноменології є ближчим до хайдеггерівського розуміння, тобто мова йтиме не про феноменологію як вчення про феномени чистої свідомості, а про феноменологію як онтологію свідомості.

• Проблема свідомості завжди привертала ува­гу філософів, оскільки визначення місця і ролі людини у світі передбачає з'ясування при­роди людської свідомості. Поняття свідомості - ключове для аналізу усіх форм духовної і душевної життєдіяльності людини, засіб контролю, регу­лювання, управління взаємовідносин між людиною і світом. Ця проблема має особливе значення для філософії і тому, що ті чи інші підходи до питання про суть свідомості, її характер, співвідносний з буттям торкають­ся вихідних світоглядних основ будь-якого філософського напрямку.

На ранніх ступенях розвитку філософії відсутнє чітке розмежуван­ня свідомого та несвідомого, матеріального та ідеального у трактуван­ні психічних явищ. Так, основу свідомих дій Геракліт визначав понят­тям логос (слово, думка, суть речей). Вперше розрізняли матерію і свідомість софісти, а за ними - Сократ. У Платона об'єктивний зміст актів свідомості відокремлюється в особливий світ ідей, протилежних всьому матеріальному світу. Відтоді проблема свідомості не втрачає гостроти, а в сучасних умовах навіть актуалізується. Це зв'язано з зростанням ролі свідомості в житті людини і суспільства, з новими досягненнями науки в осягненні свідомості: з відкриттям безсвідомо-го, виявленням нових фактів, що утворюють проблемне поле пара­психології, досягненнями реаніматології, що спонукають до роздумів про те, що відбувається з свідомістю людини після смерті тощо.

Свідомість має складну багатогранну природу. Крім філософії сві­домість вивчають психологія, фізіологія, біологія, соціологія та ін. На відміну від окремих наук, предмет, що має спеціальний характер, фі­лософія прагне до цілісного, системного осягнення всесвіту і людини. Тому і при вивченні свідомості філософи намагаються розкрити різні її аспекти: гносеологічний (відображаючий), онтологічний (буттєвий), оксіологічний (ціннісний), соціо-культурний; прагнуть виявити меха­нізми її становлення та розвитку у онто- і філогенезі, розкрити її соці­ально-діяльну суть. Дати змістовний аналіз, дослідити особливості фун­кціонування свідомості на різних суб'єктних рівнях (індивідуальному і соціальному), у різних конкретно-історичних умовах і тим самим ви­робити цілісну теорію свідомості. При реалізації проблеми філософія спирається на дані окремих наук, що вивчають свідомість, узагальню­ють їх і виконують інтегративну функцію у пізнанні свідомості.

Побудова будь-якої наукової теорії, зокрема те­орії свідомості, потребує, насамперед, визначен­ ня вихідних орієнтирів, методологічних та тео­ретичних підстав у ставленні і вирішенні дослідницьких завдань. І, хоча, сучасна філософія дедалі більше відходить від жорстокої дихотомії матеріалізму та ідеалізму, вихідна протилежність загальних філософських на­прямків зберігається, що не виключає можливості їх взаємозбагачення, але, з іншого боку, вимагає вибору певної світоглядно-методологічної позиції. Ідеалізм розглядає свідомість як самостійну суть.

Суб'єктивний ідеалізм абсолютизує індивідуальну свідомість особис­тості, а єдиним методом її дослідження вважає інтроспекцію. У межах такого підходу вивчення свідомості обмежується лише описом окремих елементів і їх зв'язків у індивідуальній свідомості, тоді як суттєвий аспект дослідження свідомості фактично випадає з поля зору. Тут є можливості для розкриття внутрішньої логіки свідомості, але причини, що її обумов­люють залишаються нез'ясованими. Підтвердженням' обмеженості такого підходу може бути криза, якої зазнала емпірична психологія Вундта і його послідовників, що ґрунтується на суб'єктивно-ідеалістичних основах.

Об'єктивний ідеалізм виходить за межі індивідуальної свідомості. Сві­домість виступає тут як самостійна суть, що не залежить від матерії, розгля­даються існуючі форми суспільної свідомості, об'єктивпо-ідеалістичиа тео­рія яких у найбільш послідовному і розгорнутому вигляді є у філософії Георга Гегеля. Такий підхід має ряд переваг - суб'єктивно-ідеалістичного. По-перше, свідомість розглядається вже не просто як властивість індивідів, а як суспільно-історичие явище. По-друге, свідомість розуміється як цілісна система, що безперервно розвивається. По-третє, свідомість розуміється як активно діючий творчий процес. Усі три моменти мають важливе теоретич­не значення для розкриття сутності свідомості, виявляють її діяльно-твор­чий і конкретно-історичний характер. Але взаємозв'язок свідомості і контек­сту, в якому свідомість формується і розвивається, залишається не розкритим.

Матеріалізм розглядає свідомість як щось залежне, визначене матеріальними процеса­ ми, завдяки чому виходить за межі суто феноме­нологічного підходу і вказує шлях до розкриття її суті. Проте матеріалістичні погляди на природу і суть свідомості теж неоднорідні. У XVII і XVIII стст. в історії філософії і психології панував переважно механістичний погляд на матеріальну обумовленість свідомості. Свідомість мислилась як результат механічної реакції організму (насамперед мозку) на зовнішні впливи довко­лишнього середовища, що і розглядалися як причини. В основі такого пояс­нення є механістичне вчення Репе Декарта про рефлексію. Концепція Рене Декарта має три основні недоліки: робінзонада (посій свідомості - окремий індивід), механіцизм (функціонування свідомості пояснювалось законами ме­ханіки), споглядальність (розглядалася як результат пасивної реакції орга­нізму на вплив зовнішнього середовища).

З появою у XIX ст. теорії Чарльза Дарвіна, виникали різноманітні, так звані біологізаторські концепції свідомості, серед яких виділяють два напрям­ки: вульгарно-матеріалістичний та поведінковий. До вульгарно-матеріалістич-пого напрямку належить функціональна психологія, власне вульгарний матері­алізм тощо. У сучасній західній філософії вульгарно-матеріалістичний напрямок представлений школою наукового матеріалізму, що гостро критикується біль­шістю сучасних дослідників. Прихильники наукового матеріалізму вважають, що людський організм підкоряється усім основним принципам теорії Чарльза Дарвіпа (закону природного відбору, боротьбі за існування тощо). У процесі адаптації організм використовує свідомість як регулятор поведінки. Здатність до свідомого регулювання формується завдяки механізму природного відбору в процесі філогенезу. Свідомість сприймається як продукт діяльності мозку на зразок певної його еманації. Як причину свідомості тут розглядають біологічні закономірності, що обумовили виникнення людського виду і його здатність до свідомого регулювання.

Концепцію поведінки індивіда розвивають переважно біхевіоризм та прагматизм. З їх точки зору свідомість визначається поведінкою індиві­да, що обумовлена біологічними потребами організму і впливом зовні­шнього середовища. Неспроможність біологізаторських теорій полягає в тому, що такі теорії зберігають усі недоліки, які властиві механістичним концепціям, тільки на місце механічних факторів ставлять біологічні, які беруться ніби випадково і без прямого ставлення до свідомості.

Позиція діалектичного матеріалізму інша. Діалектичний матеріалізм висуває такі вихідні принципи розкриття суті свідомості: розвитку, ві­дображення і діяльності. Принцип розвитку вказує на історичну обумов­леність свідомості і конкретпо-історичний підхід до розкриття її суті, механізму становлення та розвитку. У сукупності з принципом відобра­ження діалектичний матеріалізм дозволяє виявити природні передумови виникнення свідомості і зрозуміти її генезу як природно-історичний про­цес, а також націлює па розкриття специфіки соціальної форми буття світу, отже, соціальної форми відображення, якою є свідомість. Соціальна форма буття має змістом людську діяльність. Принцип діяльності висту­пає ще одним вихідним моментом для розкриття суті свідомості, меха­нізмів її виникнення, розвитку, функціонування.

Отже, принципи розвитку, відображення і діяльності обираються як вихідні при вирішенні проблеми свідомості, що зовсім не заперечує ті досягнення західної філософії, що зроблені на шляху осягнення свідо­мості. Якщо діалектичний матеріалізм багато зробив для розкриття сутності свідомості, виявлення її матеріальних основ, визначення меха­нізмів становлення, функціонування і розвитку, аналізу гносеологічно­го аспекту свідомості, то філософія життя, феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, логічний позитивізм, структуралізм, герменевтика та інші напрямки сучасної західної філософії досягли значних результатів у процесі дослідження різних змістовних аспектів свідомості, ЇЇ внутрі­шньої логіки. Тому ще одним принципом осягнення свідомості має ста­ти принцип додатковості різних філософських напрямків.

2. Виникнення та розвиток свідомості

Матеріалістичний підхід до розкриття проб­леми свідомості з необхідністю ставить пи­тання про можливість походження свідомос­ ті у ході розвитку матерії. Ще Йоганн Дуне Скот казав про те, що матерія мислить. Внесок у розвиток уявлень про свідомість зробив Бенедикт Спіноза, розглядаючи свідомість як атрибут матерії. Далі ніж усі просунувся Дені Дідро, коли висловив припущення, що у самому фундаменті матерії є особлива властивість, по суті схожа з відчуттями, із якої і виникає здатність до відчуттів, а згодом - мислення. Для підтвердження припущення Дені Дідро на­вів приклад з яйцем та курчам. Яйце не має здатності до відчуттів, а живе курча - має. Отже, здатність до відчуттів виникає з неодухот-вореної матерії. Теорія про зв'язок матерії та свідомості розроблена в діалектичному матеріалізмі. Тут свідомість розуміється як атрибут матерії, результат розвитку можливостей, що є у самій матерії, як специфічна людська, вища форма відображення.

Найважливіші досягнення науки та техніки переконують в тому, що кожне матеріальне утворення відображає інші, що впливають на нього та само відображається у них. Всезагальність відображення як якості, що є у фундаменті матерії, визначається універсальністю матеріальної взаємодії. Тіла, процеси, явища взаємодіють між собою і внаслідок змі­нюються. Чи інакше: один об'єкт впливає на інший і залишає у ньому певний слід, в свою чергу, об'єкт, що зазнав вплив, фіксує у своїх змінах певні властивості того об'єкту, який впливав на нього. Відобра­ження - це загальна властивість матерії, що полягає у здатності мате­ріальних об'єктів (явищ, предметів, систем) відтворювати у своїх влас­тивостях особливості інших об'єктів внаслідок взаємодії з ними.

Розглядаючи матеріальну взаємодію як необхідну умову та основу усіх процесів відображення, слід враховувати якісну своєрідність про­цесів, їх генетичну ієрархію в розвитку неживої і живої природи, а та­кож людського суспільства. До розкриття проблеми відображення слід підходити історично. Відображення у неживій природі є найпрості­шим і відбувається на механічному, фізичному, хімічному рівнях, ко­жен з яких специфічний. У неживій природі кожен об'єкт реагує на вплив іншого дуже визначено, зміни, що з ними відбуваються, відпові­дають властивостям об'єкту, що здійснює вплив. Так, залізо під впли­вом води ржавіє, під впливом сонця - нагрівається, під впливом магні­ту - притягується. На такому рівні відображення відбувається переважно зруйнування чи якісна зміна об'єкту, що зазнав впливу, чи виникає проста подоба оригіналу, його копія (відбиток, дзеркальне відображен­ня). Найбільш високого рівня у неживій природі відображення набу­ває у колоїдних системах, розвиток яких і розглядають як передумову виникнення життя. Цим системам властиве звикання, захист - своє­рідні хімічні аналоги пристосувальної діяльності живих істот.

Перехід від неорганічної до органічної природи приводить до ви­никнення ряду нових властивостей відображення, що надає йому якісно іншого характеру. Відображення на рівні живої природи називають інформаційним. За даними сучасної науки, зокрема молекулярної бі­ології, інформація є фундаментом життя. Так, у молекулах ДНК і РНК зафіксована і відтворюється інформація, що програмує індивідуаль­ний розвиток і зв'язок поколінь живих організмів. Генетична інфор­мація - це специфічна форма відображення попередньої історії роз­витку живих об'єктів у молекулах ДНК. Ще одна найважливіша форма інформаційного відображення у живих організмах - імунітет - меха­нізм, за допомогою якого відбувається «розпізнавання» власних та чужих елементів у внутрішньому середовищі організму. Відображен­ня у живій природі одержало назву інформаційного і на тій підставі, Що відбувається активне використання результатів зовнішніх впливів як орієнтирів, що несуть .певну інформацію про зовнішнє середови­ще. На ґрунті закладеної у живих організмах внутрішньої програми, Що закодована у їх матеріальному субстраті (внутрішньої інформації), У них є здатність активно ставитись до предметів і явищ зовнішнього світу як до орієнтирів для саморуху та саморегуляції (використання зовнішньої інформації у процесі життєдіяльності). На біологічному рівні у процесах життєдіяльності відбувається складна взаємодія. Син­тез внутрішньої і зовнішньої інформації, тобто зовнішні дії вплива­ють на стан системи не прямо, а опосередковано: активізують внут­рішню програму побудови руху, що закладена в матеріальній системі, а не викликають сам рух. Тому однією з найважливіших властивос­тей відображення на рівні живої природи є її опосередкований харак­тер (інакше кажучи, відбувається за схемою вплив - програма - реак­ція). Опосередкований характер інформаційного відображення, що обумовлений наявністю у живих організмів внутрішньої програми жит­тєдіяльності, народжує і такі специфічні властивості інформаційного відображення, як вибірковість (активність) і випереджаючий харак­тер. Вибірковість інформаційного відображення полягає в тому, що організм не просто відчуває вплив зовнішнього середовища, а активно використовує життєво значущі фактори, що служать для самозбере­ження і розвитку, не реагує на життєво-нейтральні і, по можливості, прагне уникати чи нейтралізувати шкідливі фактори.

Поняття випереджального відображення запроваджено відомим фі­зіологом Петром Анохіним для позначення здатності живих організ­мів «перенастроюватися»відносно майбутніх подій на підставі закла­дених у них життєвих програм. Система, що використовує випереджаюче відображення, здатна упереджувати результати мож­ливих взаємодій з зовнішнім світом, що дозволяє їй активно будува­ти свою поведінку, мобілізувати резерви, орієнтуючись на можливі наслідки. Інформаційне відображення має різні рівні: подразливість, чутливість, нейрофізіологічне відображення, психіка. Удосконалення форм відображення у живих організмів відбувається на основі виник­нення та розвитку особливих регулюючих елементів клітини, згодом особливих клітин - чуттєвих, нервових, нарешті, нервової системи, психіки. Інформаційне відображення - необхідний спосіб саморегу­лювання живих систем.

Первісна і найзагальніша форма інформаційного саморегулюван­ня у живій природі - подразливість, що виступає єдиною формою саморегулювання у нижчих тварин та рослин і як елементарна ле­жить в основі усіх більш високих рівнів прояву саморегулювання живого, аж до вищої психічної діяльності людини. Подразливість -це здатність усього живого відповідати на вплив ззовні процесом внут­рішнього збудження, який забезпечує адекватне реагування на подраз­ник. Це допсихічна форма регулювання пристосувальної поведінки, що здійснюється за рахунок використання енергії самого організму. Под­разливість має різні форми: токсини, тропізми, настрої. Подразливос­ті властиві усі основні елементи інформаційного саморегулювання. Але подразливість має ряд принципових обмежень. Тому в дальшому еволюційному розвитку живі системи виробляли на ґрунті подразли­вості нові, досконаліші форми саморегулювання.

Яку б складну внутрішню організацію не мали рослини, їх життє­діяльність повністю регулюється подразливістю. Але для тварин такої форми вже замало. На відміну від рослин, що виробляють органіч­ні речовини з неорганічних і тому не потребують просторового пере­міщення для здобуття їжі, тварини змушені активно боротися за здо­буття рослинної та тваринної їжі у навколишньому середовищі тому, що процес їх життєдіяльності відбувається шляхом переводу органіч­них речовин у неорганічні. Тому можливість переміщення для тва­рин - життєво-необхідна умова. Якщо найпростіші, одноклітинні тварини ще здатні переміщуватися у просторі завдяки подразливості, то бага­токлітинні потребують вже вироблення додаткових інформаційних ме­ханізмів. У багатоклітинних тварин різні клітини виконують різні функції і необхідні спеціальні клітини, які забезпечували б взаємозв'язок між різними клітинами та системами організму, виконували б регуля­тивну функцію і, тим самим, сприяли б життєдіяльності організму як єдиного цілого. Тому в процесі розвитку у тварин поступово форму­ються спеціалізовані клітинні структури, які відповідають за інфор­маційну саморегуляцію - нервові тканини, що розвиваються у склад­ні нервові системи. Вже в найпростіших багатоклітинних є нервова система, що виконує подвійну функцію - здійснює зв'язок з зовнішнім середовищем і організує дію внутрішніх органів. Єдність двох фун­кцій забезпечує цілісність організму. З виникненням нервової системи зв'язаний якісний переворот у розвитку саморегуляції живих систем — нейрофізіологічна саморегуляція, початковою формою якої виступає чутливість як здатність мати відчуття. Тут панівною формою стає інстинкт ~ система безумовних рефлексів, що здійснюються нервовою системою. Хоча інстинкт, як система безумовних рефлексів, у сформо­ваному вигляді є повним автоматизмом реакцій, але помилково б вва­жати його абсолютно уродженою властивістю організму, формування якої не потребує попереднього навчання. Кінцевий засіб поведінки тварини залежить не тільки від генотипу, але й від індивідуальних умов розвитку організму, певної системи навичок, що послідовно сфор­мувалися та закріпилися в реальну структуру поведінки, особисто у кожної особи.

Значення нервової системи полягає не тільки в тому, що на її основі склався вищий тип безумовних реакцій у вигляді інстинкту, але й у тому, що з виникненням інстинкту у тварин утворюється принципова нова форма саморегуляції - умовний рефлекс. Умовний. рефлекс - реакція організму вже не тільки на безпосередньо життє-возначущі явища, але й на біологічно нейтральні, як визначені сигна­ли, що приводять у дію інформаційні програми життєдіяльності, до того переважно такі, що набуті в процесі індивідуальної життєдіяль­ності тварини. Умовний рефлекс, набуваючи все більшого значення, поступово ста'є панівною формою регулювання взаємодії тварини з зов­нішнім середовищем. Вироблення набутої програми лише на основі узагальнення індивідуального досвіду тварини виявилася недостатньою. Отже, тварини виробили, особливий видовий спосіб формування на­бутої програми - формування системи умовних рефлексів, необхід­них для життєдіяльності даного виду шляхом навчання малюків. Цей засіб одержав назву сигнальної спадковості. Якщо раніше інформаційне регулювання здійснювалося через послідовність двох інформацій­них механізмів - генетичної програми і принципу зворотного зв'язку, то тепер залучається ще один механізм - інформаційна програма, що перетворило інформаційне регулювання тварин на ще більш опосе­редковане, аніж в інших живих організмах. Зворотний зв'язок корек­тує поведінку системи відповідно до набутої програми, що опосеред­кована генетичне заданою програмою. Така зміна характеру інформаційного регулювання стала можлива завдяки еволюційному розвитку нервової системи, у ході якого утворилися центри (голов­ний і спинний мозок) і спеціальні органи сприйняття (органи чуття), що виступили фізіологічною основою для появи набутої інформацій­ної програми. Формування та розвиток нервової системи перетворив­ся на фізіологічну основу для виникнення емоцій, завдяки чому присто­сувальна поведінка тварин набула активно-спонукального характеру. Спонукальною основою поведінки тварини є її потреба - певний нестій­кий стан системи, зв'язаний з нестачею чи відсутністю усередині неї певних життєво необхідних факторів. Цей стан і обумовлює взаємо­дію організму з зовнішнім середовищем. Але тільки з появою цен­тральної нервової системи виникла здатність відобразити, відокреми­ти такий стан з безпосереднього акту взаємодії і викликати у тварини емоційне переживання, тобто викликати потребу в пристосувальній дії ще до виникнення самої дії.

Дальший розвиток центральної нервової системи і органів чуття привів до появи вищої форми саморегулювання у тварини - психіки, фізіологічною основою якої стало, як вважають, виникнення кори го­ловного мозку. Психіка, як зазначав Іван Павлов, не зводиться до сис­теми умовних рефлексів, а передбачає образне відображення дійсності. І хоча питання про те, на якому рівні розвитку живих істот виникає психіка залишається дискусійним, зрозуміло, що з того факту, що пси­хічне відображення властиве лише тваринам, які мають складну нерво­ву систему, ще не випливає, що наявність нервової системи - достатня умова для психічного відображення. Адже образ - це цілісне відтво­рення у психіці структури окремого предмета чи сукупності предметів, чи відносин між предметами чи їх станами. Образ має цілісний харак­тер і не може виникнути без синтезуючої, координуючої участі кори головного мозку, яка здійснює взаємозв'язок між окремими органами чуття і узагальнює інформацію, що надійшла від них, тобто психічне відображення не тотожне нейрофізіологічному і здійснюється у формі відчуття, сприйняття, уявлень, що притаманні всім вищим тваринам, які мають розвинуту кору головного мозку і органи чуття.

Психічне відображення - якісно новий рівень саморегулювання жи­вих організмів. Між образами сприйняття і уявленнями з одного боку, та відповідною реакцією організму, з іншого, - немає такої жорсткої залеж­ності, як на допсихічному рівні між певними подразниками та відповід­ною реакцією організму. Образи можуть протягом життя викликати самі різні реакції: один і той же самий образ може викликати різні реакції, і навпаки,- одна й та ж сама реакція може бути викликана різними образами. Відсутність жорсткої залежності між образами і реакцією організму забезпечила унікальну пластичність у взаємодії тварин і зовнішнього світу: їх реакція стала настільки цілеспрямованою, що за своїми зовнішніми проявами дуже схожа на свідому дію людини. Сприй­няття та уявлення дозволили фіксувати не тільки окремі властивості об'єк­тивного світу, але й їх взаємозв'язок, а також зв'язок між предметами та сукупністю предметів, тобто виникло предметне мислення, що ще більше посилює схожість. Проте свідоме відображення, свідома саморегуляція - це вже якісно нова форма в розвитку інформаційних процесів.

Аналіз форм розвитку інформаційного са­морегулювання дозволив з'ясувати, що будь- який новий інформаційний механізм гене-тично і актуально зв'язаний з попередніми механізмами. По-перше, інформаційний механізм виникає на основі попередніх механізмів. По-друге, функціонування інформаційного механізму можливо лише через взаємозв'язок усіх попередніх елементів інформаційного лан­цюга. Такий висновок дає можливість підійти до проблеми свідомості як до закономірного явища, що має природне походження і, тим са­мим, зняти з свідомості ореол надприродного походження.

Ще один висновок. Кожному рівню розвитку живих організмів від­повідає визначений механізм інформаційного саморегулювання. У про­цесі еволюції рослинного і тваринного світу механізм інформаційного саморегулювання постійно ускладнювався і набував дедалі більш опо­середкованого характеру (підсилювалася життєва значущість внутрі­шньої саморегуляції організму для вирішення вітальних завдань). Од­ночасно, існує принципова обмеженість розвитку такого механізму кордонами пристосувальної життєдіяльності. Тварина одержує інфор­мацію у повній відповідності зі станом її біологічних потреб і вико­ристовує її лише так, як необхідно для їх задоволення. Механізм само­регуляції, що склався на біологічному рівні, є необхідним і достатнім для протікання пристосувальної життєдіяльності. Тому на такому рівні живої природи свідомість, як якісна нова форма саморегулювання життєдіяльності, не виникає. Але вже соціальне життя, оскільки є практично-перетворювальним, потребує принципово нової форми са­морегулювання, якою і стає свідомість. Свідомість розглядається як якісно нова, специфічно людська форма саморегулювання життєді­яльності. Розкрити її специфіку можна лише виявивши особливості людського способу буття у світі.

Специфічно людським засобом ставлення людини до світу є прак­тика. Здійснюючи практично-перетворювальну діяльність, людина ство­рює другу природу, знаряддя і засоби виробництва, специфічно людське середовище існування, будує форми спілкування і соціальні організа­ції, тобто створює культуру. Тому виникнення свідомості зв'язано, насамперед, з формуванням культури на основі практично-перетво­рювальної суспільної діяльності людей. З такого положення випли­ває ряд принципових висновків про природу свідомості.

По-перше, оскільки людина живе не в природному середовищі, у світі первинної природи, а у соціокультурному середовищі, у світі олюдне­ної природи, то і елементи навколишнього середовища стають предметами людських потреб після того, як проходять процес перетворен­ня і набувають форми, що в самій природі одержати не можуть. Тому людина відображає не природу як таку, а природу олюднену, перетворе­ну. Людина, перетворюючи світ відповідно до власних потреб, орієнту­ється не на наявний стан речей, а на їх можливе існування. До того ж, орієнтуючись на можливе існування речей, людина, на відміну від тва­рин, прагне реалізувати ті можливості, які автоматично, стихійно в при­роді не можуть реалізовуватися, не просто відтворює те, що існує чи існувало в світі, а те, чого ще немає чи не було, але мало чи може бути, тобто свідомість, відображає дійсність крізь призму можливостей. От­же, свідомість відображаючи та забезпечуючи процес перетворення лю­диною світу, є формою діяльно-творчого його відображення.

По-друге, людська діяльність, на відміну від поведінки тварин, є ці­леспрямована і з необхідністю включає програму досягнення визначе­ної мети. Людська діяльність має суспільний, колективний характер і тому потребує закріплення, фіксації навичок, засобів, норм діяль­ності, а також норм поведінки та спілкування у особливих формах відображення. Функцію програмування людської життєдіяльності, за­кріплення її навичок, засобів, норм, передачу їх від одного покоління до іншого і виконує свідомість. Звідси випливає висновок про ідеаль­ну і суспільну природу свідомості, її ідеальність знаходить прояв у тому, що свідомість виступає своєрідним механізмом, засобом вироблення, розшифрування і використання ідеальних образів (планів, програм) пе­ретворення об'єктивного світу. Суспільний же характер свідомості полягає в тому, що формується, функціонує і розвивається лише в про­цесі діяльності і спілкування, у процесі залучення і засвоєння вироб­лених суспільством форм колективної спільної діяльності, що спря­мована на створення, збереження і розвиток культури. Тому і не можна розглядати свідомість тільки як функцію головного мозку. Свідомість має цілісна людина за умови включення її у багатоманітний світ куль­тури через опредмечення і розпредмечення змісту світу культури в про­цесі діяльності і спілкування, присвоєння культурно-історичних до­сягнень людства.

По-третє, погляд свідомості на світ - завжди є поглядом з позицій культури і відповідного досвіду діяльності. Тому наявність свідомості завжди передбачає виділення людиною себе з навколишнього світу як суб'єкта діяльності, який оцінює дійсність з точки зору того, чи задо­вольняє чи ні її соціокультурні потреби, і відповідно до побудови власного життя. Тому ще одна істотна властивість свідомості - фікса­ція певної позиції відносно до наявної ситуації, відокремлення себе як носія такої позиції, як суб'єкта активного ставлення до ситуації. Свідомість постає не тільки як здатність спрямувати увагу на предме­ти зовнішнього світу, але й здатність зосереджуватися на станах внут­рішнього духовного досвіду, що супроводжують цю увагу. Інакше, -свідомість такий стан людини, коли їй одночасно доступні і світ, і вона сама. Цю особливість свідомості глибоко розкрив Міраб Мамардашвілі, який образно схарактеризував свідомість як зоряну точку, таємничий центр перспективи, у якому миттєво узгоджується те, що пережив, що подумав, що побачив, що відчув. Свідомість перед­бачає, що акти: мислю, переживаю, бачу тощо, які викликані взаємоді­єю Я і зовнішнього світу, одночасно народжують акти: мислю, що я мислю, переживаю, що я переживаю, бачу, що я бачу тощо. Супровод­жуючі акти складають зміст рефлексії (від латин.: повернення на­зад) і самопізнання. Тварині також властива спрямованість на пред­мети зовнішнього світу, але біологічно злита з екологічною нішею, не виділяє себе із природи. І тільки людина за допомогою актів рефлек­сії та самосвідомості, що приводить до формування внутрішнього Я, відокремлює себе з природи і із спільності інших людей. Завдяки наявності Я, як синтезуючого центру свідомості, людина віддає собі звіт у тому, що бачить, переживає, відчуває і наділяє образи, які вини­кали у результаті психічних процедур, певним змістом. Тому свідо­мість властива лише людині. Звідси випливає ще один висновок про нетотожність свідомості і мислення. Свідомість не зводиться до пси­хічної процедури Я мислю, оскільки, з одного боку, включає крім розу­мових ще і емоційні, вольові, оціночні (моральні і естетичні) психічні процеси у їх єдності. З іншого боку, свідомість передбачає, що людина бере своє мислення під контроль самого мислення, тобто процедуру розуміння, чому про це мислить, чи є якась мета в її розумовій увазі до такого предмета, що і становить зміст рефлексії - необхідного компонента свідомості.

Свідомість - вища, специфічно людська форма саморегуляції взає­мовідносин з світом (зовнішнім і внутрішнім) - природою, суспіль­ством, іншими людьми, самим собою, яка полягає у створенні та вико­ристанні ідеальних образів світу за допомогою розумових, емоційних, вольових процесів у їх єдності і одночасно у наданні ідеальним образам певного змісту за допомогою процедур рефлексії і самосвідомості, у ви­робленні певного ставлення до світу - раціонального, емоційного, мо­рального і естетичного.

Свідомість має складний комплекс передумов виникнення і розвит­ку: біологічних (розвиток нервової системи і психіки), суспільно-істо­ричних (розвиток суспільства і культури, у якій зафіксовані форми і засоби практичної і духовної діяльності, спілкування) і індивідуальні (формування внутрішнього Я, власний життєвий досвід).

3. Природа та структура свідомості

Категорія ідеальне похідна від поняття пла-тонівської філософії ідея, єйдос (дослівно вид). Принципова особливість такого виду ре­чей, що відрізняє його від безпосередньо даного образу речі - доско­налість, справжність, втіленість у дійсно суще. Ідеальне виражає влас­тиве кожному сущому його істинне буття, досконалий лік. Таке значення ідеального збереглося у буденній мові. Тут відтворюється значення певної винятковості, потойбічності ідеального відносно до реального світу, тобто деякі суттєві аспекти платонівського розумійня ідеального стали загальномовними нормами використання понят­тя. Традиція продовжується і розвивається у науковому пізнанні. У фі­лософському підході традиція оформилася у поняття ідеал, що широ­ко використовується у світоглядній сфері. Трансформація первинного змісту поняття ідеального, який полягає у протиставленні реального і ідеального, привела до вироблення нового його значення у сучасній філософській мові. І тепер розрізняють поняття ідеал і ідеальне, бо мають різний зміст. Поняття ідеального почало зв'язуватися з психіч­ним, духовним, за ним закріпилося значення, що виражає вторин­ність відносно до матеріального буття. Але таке значення є лише одним з моментів змісту ідеального, крім того, таким, що виділяється переважно у матеріалістичній традиції. Тому і необхідне більш ціліс­не осмислення ідеального. Ідеальне полягає у виведенні ідеального з процесу буття, визначенні його місця у побудові специфічно людсь­кого способу буття у світі.

Існують різні підходи до проблеми ідеального, але їм властиве за­гальне прагнення поняттям ідеальності виразити здатність предмету чи позначити щось понад те, чим поняття ідеальності є безпосере­дньо. Це прагнення пов'язано з визнанням того, що людська реаль­ність має певний зміст, який відрізняється від її природних власти­востей і не може бути виведеним з них. Але у розумінні надчуттєвого, ідеального змісту реальності серед філософів немає єдності. Можна виділити дві загальні позиції у вирішенні питання. Першу умовно позначають як «діяльнгсне тлумачення ідеального», зв'язана з ім'ям філософа Евальда Іл'єнкова. Прихильники такого підходу вважають, що ідеальне виникає у просторі людської діяльності, що розуміється як специфічний спосіб буття людини у світі. Тут ідеальне розкрива­ється як об'єктивне ставлення, що характеризує реальність поза пси­хікою конкретних індивідів. Друга позиція - психологізм або інфор­маційний підхід, становлення якого зв'язано з ім'ям філософа Давида Дубровського. її прихильники визначають ідеальне як суб'єктивну реальність, те, що належить світу людського інтелекту, психічному життю. Логіка обґрунтування позиції така: «Якщо матеріальне є об'єк­тивною реальністю, то ідеальне не може бути ні чим іншим ніж суб'єк­тивною реальністю». Безумовно, розуміння ідеального як суб'єктив­ної реальності, тобто реальності людських почуттів, думок, спонукань тощо, певною мірою виправдано, вказує на суб'єктивність як специ­фічний бік ідеального. Але для розкриття суті ідеального ще не дос­татньо визначити суб'єктивність, а треба виявити специфіку. Навіть індивідуальна свідомість існує не тільки як суб'єктивна психічна ре­альність, шляхом втілення, опредмечення в продуктах людської ді­яльності, а набуває об'єктивної форми існування. Більше того, свідо­мість постає не тільки як індивідуальна, але й як суспільна.

Суспільну свідомість не можна зводити до суми свідомостей індиві­дуальних, суспільна свідомість об'єктивна у різних суспільно-значу­щих духовних формах. Ідеальні не тільки думки і почуття індивіду, але й твори мистецтва, моральні і релігійні принципи, норми, ціннос­ті, наукові і філософські знання тощо. Є компонент ідеального в усіх матеріальних культурних цінностях. Стіл не зводиться тільки до су­купності певних речових характеристик, що можуть бути зовсім різни­ми (стіл може бути круглим, трикутним, прямокутним, дерев'яним, залізним, пластмасовим, мати одну, дві, три, чотири ніжки тощо). Відмінні особливості стола визначаються соціокультурним призна­ченням - здатністю задовольняти певні потреби людини, тобто іде­альним значенням. Все це не дозволяє зводити ідеальне лише до суб'єк­тивної реальності. Ідеальне багатоякісне: це і сукупність усіх психічних процесів, і разом з тим внутрішній зміст усіх предметів культури. Об'єктивний бік ідеального розкривається у діяльнісному підході. Тут підкреслюється соціокультурна специфіка ідеального: «ідеальне є не індивідуально-психологічним, а тим більше не фізіологічним фактом, а фактом суспільно-історичним, продуктом і формою духовного ви­робництва», - твердить Евальд Іл'єнков. Основою розкриття спеці­альної специфіки ідеального є категорія людської діяльності. Пози­тивним тут є розгляд ідеального як процесу, а не як чогось з самого початку існуючого. Але й ця концепція має певні недоліки. Якщо її опоненти гіпертрофують суб'єктивні властивості ідеального, то Евальд Іл'єнков їх дещо недооцінює, наполягає, що ідеальне існує «поза го­ловою і поза свідомістю людей, як зовсім об'єктивна від їх свідомості і волі незалежна дійсність».

Обидва підходи мають позитивні і негативні моменти, можуть і по­винні бути подолані і інтегровані. Можливість синтезу обумовлена тим, що, незважаючи на вихідну протилежність позицій, їх представ­ники з різних боків приходять, по суті, до визначення ідеального як знаково-символічного компонента людської діяльності. Людська ді­яльність ґрунтується на інформаційних механізмах. Реальному пере­творенню речі передує вироблення ідеальної моделі майбутніх змін на ґрунті пізнання даної речі. Тут виявляється і сутність ідеального, яке постає як перетворювальний процес, що здійснюється людиною, але не з самими реальними речами, а з їх ідеальними прообразами. Іде­альний образ відображає не стільки конкретно чуттєві речі, скільки їх властивості. Процес перетворення властивостей в ідеальне не є прос­тим їх відбиттям в уявленні людини. Здатність відображати власти­вості речей мають усі вищі тварини завдяки наявності у них уявлень. Але тварина хоча і відображає властивості речей, ще не відтворює ідеальне, тому що не здійснює з властивостями ніяких операцій. На відміну від тварини, людина не просто відображає властивості речі, але й зокремлює її із загальної маси властивостей, надає ніби самос­тійного буття і тому здатна вільно ними оперувати, тобто у людини властивість набуває форми абстракції. Умовою для відокремлення властивості від речі для самостійного її існування є знакова система, Що є умовою існування ідеального, виступає матеріальним носієм абс­тракції, забезпечує її вільний рух.

Вихідна і спільна знакова система - мова. Мова бере участь у про­цесах предметного сприйняття і мислення, є основою пам'яті в її спе­цифічно людській опосередкованій формі, виступає знаряддям розпіз­навання емоцій і опосередковує емоційну поведінку людини. Мова, разом з суспільним характером праці, визначає специфіку свідомості і людської психіки загалом. Тому виникнення і розвиток свідомості як соціокультурного явища невідривне пов'язані з виникненням і розвит­ком мови як матеріального носія втілення норм свідомості.

На взаємозв'язок внутрішнього світу людини з засобом його мов­ного відображення звернули увагу давно. Ще Сенека зазначив, що «у душі є щось дуже глибоко сховане - воно і звільнюється, коли вимовляється». На те, що про зміст думок людини можна дізнатися лише тоді, коли думки набули форми зовнішності, але такої зовніш­ності, що несе на собі відбиток вищої внутрішності, вказував ще Ге-орг Гегель. Цю ж думку розвивали і обґрунтовували Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, які писали: «На «дусі» з самого початку лежить прокляття - бути «обтяженим» матерією, яка виступає тут у вигляді шарів повітря, що рухаються, звуків - словом, у вигляді мови. Мова така ж стародавня, як і свідомість. Мова є практична, існуюча для інших людей і лише тим самим для мене самого дійсна свідомість». Проте, підкреслюючи взаємозв'язок свідомості і мови, думки і сло­ва, слід розуміти, що вони не тотожні, тобто повністю не співпада­ють. У мові висловлюється не весь зміст думки, свідомості. Думка, свідомість потенційно багатші аніж слово. Звукова мова - це при­родна система знаків. До неї також належить і пластика людського тіла, мова жестів, яка на ранніх етапах розвитку людства мала не менше значення, аніж річ, і зберігає це значення досі. Крім природ­них мов, існують і штучні, що навмисно створюються в науці, мис­тецтві, релігії тощо. Штучні мови розширяють можливості людини свідомо відображати світ.

Мова не є єдиною знаковою системою, що виступає матеріальним носієм ідеального, свідомості. Свідомість може бути виражена об'єк­тивно в матеріальних явищах різного роду в тому випадку, якщо вони виконують функцію знака. Знаки визначають як матеріальний пред­мет (явище, подія), що виступають як представники (замінники) ін­шого предмета, властивості чи відношення, і використовуються для набуття, збереження і передачі інформації (повідомлень, знань тощо). Отже, будь-який матеріальний предмет і явище можуть ставати зна­ком, виконувати знакову функцію, якщо є носіями певної соціальної інформації. Такі явища чи предмети набувають змісту і значення. Певний зміст може мати в собі шмат тканини, якщо це флаг чи пра­пор. Для релігійної свідомості певний зміст несуть предмети культу, що для необізнаного виступають просто побутовими предметами. Мож­на казати про символічне значення такого роду предметів, якщо у них виражається певна ідея національної, державної, релігійної свідомос­ті тощо. Своєрідну знаково-символічну функцію в історії культури здійснюють реальні колективні дії, що імітують, програють життєві ситуації, культові, релігійно-міфологічні сюжети. Тут сама реальна дія людей стає тією матерією, у якій втілюється зміст свідомості, її суть (наприклад, танок перед полюванням чоловіків первісного пле­мені). Можна зробити висновок, що ідеальний зміст чи значення той чи інший предмет набувають тільки в межах певної культури. Те, що для представників одного соціокультурного співтовариства має пев­ний зміст і значення, може сприйматися іншими людьми, які не нале­жать до нього, як простий матеріальний предмет, що не має ніякого ідеального змісту, чи цей ідеальний знаково-символічний зміст зали­шиться нерозшифрованим. Ступінь зв'язку матеріальної природи знаку з суттєвим змістом, що виражає, може бути різним. Існують так звані іконічні знаки (від грец. ікона - образ), коли саме матеріальне втілен­ня знаку виражає його зміст. Так, знаки писемності беруть походжен­ня від малюнків, що позначали певні явища. У символах типу герба, прапора, культових предметів цей зв'язок стає більш вільним. У роз­винутій писемності і розмовній мові взагалі втрачається, оскільки слово як звук чи сполучення літер, як правило, не має нічого спільно­го з змістом, що виражає.

Отже, поняття ідеальності фіксує втілений у матеріальному пред­меті зміст та значення, що служать програмою для реальних дій лю­дей. А поняття ідеального буття характеризує специфічно людський спосіб існування, зв'язаний з духовно-практичною творчою діяльніс­тю і функціонуванням свідомості. В усіх ситуаціях реалізації знако­во-символічної функції, пов'язані з нею зміст та значення, що вира­жають певний зміст свідомості, мають ідеальний характер. Тому свідомість ідеальна, але ідеальна не тільки свідомість. Ідеальними є пси­хічні образи, що виробляються і функціонують у свідомості у вигляді плану, проекту, програми дальшої діяльності, і увесь знаково-симво­лічний зміст людської культури. Ідеальне існує як особливого роду реальність - реальність суб'єктна, що не зводиться до реальності суб'єк­тивної (внутрішніх психічних процесів), але й не зводиться до реаль­ності об'єктивної. Ідеальні образи і норми свідомості, її зміст і зна­чення створюються у процесі спільної діяльності людей, в культурі і втілюються у предметах культури, тобто виникають і існують у про­цесі взаємодії з навколишнім світом і його перетвореннях, внаслідок чого опредмечуються, об'єктивуються в предметах культури. Але особ­ливого роду реальністю, що не тотожна своїй матеріальній формі іс­нування, предмети культури стають тільки в тому разі, якщо вони розпредмечуються соціальним суб'єктом (колективним суб'єктом), який залучений до відповідної культури і виступає носієм певних культур­них навичок, знань, ціннісних орієнтацій. Так, креслення машини має ідеальний зміст лише для технічно освічених людей, що здатні прочитати креслення і втілити його зміст в об'єктивну реальність. Ідеальність будь-якого художнього твору, який завжди має певну ма­теріальну форму, виявляється та актуалізується лише при наявності суб'єкта, якому вдається сприйняти, розпредметити той смисловий зміст, що втілений у книзі, картині, музичному творі тощо, тобто іде­альне у будь-якій формі не може існувати без суб'єкта, його свідомості.

Свідомість ідеальна не тільки за змістом, але й за формою існуван­ня. Сучасна наука співвідносить психічні процеси з діяльністю певних зон кори великих півкуль мозку. Вивчення фізіологічних процесів ко­дування у мозку слів, що промовляються, дозволило розшифрувати кодові характеристики, розпізнати слова, які промовляються мислено.

Але думка, переживання, образ не є фізичними предметами чи матері­альними утвореннями. Існування свідомості невідривне від діяльності мозку, нервової системи, тіла людини, але не зводиться до природно-біологічних процесів. Свідомість локалізується у діяльності певних цен­трів людського мозку, але, по суті, свідомість позапросторова, ідеальна. Специфічним є і час свідомості. Людина може мислено відтворювати час, у якому ніколи не жила, мислено повертатися до подій минулого чи виробляти образ майбутнього. Відома мудрість: «Що є найбільш швидким у світі? Думка». Думка може миттєво, перевищуючи усі фі­зичні швидкості, подолати простір і час. У цьому теж загадка свідомос­ті, приховані від сучасної людини можливості думки.

Етимологія слова самосвідомість вказує на те, що виражає спрямованість свідомості на саму себе. Погляд самосвідомості звернений до внутрішнього світу людини, що зовсім не означає ігнорування світу зовнішнього. По-перше, усвідомлення власних індивідуально-особис­тих якостей передбачає порівняння себе з іншими людьми, співвідне­сення своїх думок, почуттів, переживань, вчинків з нормами, цінностя­ми і ідеалами, що існують у суспільстві. По-друге, звертаючись до глибин власного внутрішнього світу, людина не залишається зануреною у них, а повертається знов до світу зовнішнього, але вже збагаченою уявлен­ням про власне Я і використовує це уявлення як своєрідну духовну призму, крізь яку і сприймаються усі впливи навколишньої дійсності, а сама вона сприймається більш свідомо, осмислено, особисто.

Самосвідомість - один з найважливіших структурних рівнів свідо­мості, для якого є властивим відокремлення і відображення суб'єктом самого себе як носія певної активної позиції відносно до себе і світу. Інакше, самосвідомість - своєрідний центр свідомості, у якому кон­центруються і інтегруються уявлення людини про власне Я і форму­ється ставлення до нього та навколишнього світу. Самосвідомість лю­дини - це усвідомлення власного тіла, своїх думок, почуттів, свого соціального положення, ставлення до природи, суспільства, інших лю­дей, самого себе. Самосвідомість - дуже складне утворення. Виділя­ють такі основні ЇЇ рівні: самопочуття, усвідомлення власної соціо-культурної належності і усвідомлення власного Я.

Самопочуття - це усвідомлення власного тіла, його включеності і разом з цим відокремленості з навколишнього світу людей і речей. Це важливий рівень самосвідомості, починає формуватися ще у ран­ньому дитинстві і, розвиваючись протягом життя людини, стає необ­хідним засобом орієнтації у світі і управління життям свого тіла. Часто його сприймають як елементарний і малозначущий. Але це не так. Якщо замислитись, чи добре знаємо власне тіло і вміємо ним керувати, то з'ясується, що не дуже. Труднощі в усвідомленні власно­го тіла зв'язані з тим, що його вигляд постійно змінюється в процесі життя, і людині психологічно складно звикати до змін, відмовлятися від уже стійких, стабільних уявлень про власну зовнішність. Деякі частини тіла сховані від неї анатомічно, і вона не сприймає їх безпо­середньо. Усвідомленню деяких часток тіла перешкоджають морально-психологічні заборони, які мають культурно-історичне походження. Якщо в античності існував культ людського тіла і його краси, то християнська мораль вважає тіло нижчим, гріховним рівнем людсь­кої природи. Хоча людина безперервно одержує від органів власного тіла різноманітні відчуття, її з раннього дитинства привчають не звер­тати на них увагу, не говорити про них. У XIX ст. в медицині укоре­нився погляд, що людина усвідомлює і відчуває якийсь орган свого тіла, тільки якщо хворий.

У сучасній культурі поступово долаються ці негативні стереотипи. Відомий афоризм «У здоровому тілі - здоровий дух» починає набу­вати форму заклику дбати про власне тіло, тілесний стан не тоді, коли з'явилися перші ознаки хвороби чи виникли якісь тілесні дис­пропорції, а постійно. Фізична культура починає розумітися не як вміння швидко бігати і далеко стрибати, а як здатність, вміння, по­треба дбати про своє тіло, тілесний вигляд. Здоровий спосіб життя поступово утверджується як важлива загальнолюдська цінність. Ті­лесна сфера має велике значення не тільки як основа фізичного здо­ров'я і фізичної краси. На думку численних психологів, багатство самовідчуття і ступінь усвідомлення власного тіла позитивно зв'язані з багатством емоційних переживань особистості і наявністю у неї ху­дожніх інтересів. Естетичне задоволення практично завжди має в собі щось тілесне. Отже, самопочуття - перший рівень самосвідомості -має дуже важливе значення для нормальної життєдіяльності людини. Його недостатня розвинутість може народжувати різні комплекси не­повноцінності чи призводити до різних чуттєвих надуживань, тобто сприяти виникненню фізичних, психічних, соціально-психологічних, духовних недугів.

Незважаючи на всю значущість, тіло і зовнішність, за нормальних умов, не займають центрального місця у самосвідомості людини і не вичерпують її. Ще один важливий компонент, рівень самосвідомос­ті, - усвідомлення власної соціокультурної належності. Людина може визначити власне Я тільки у порівнянні з якимось іншим, через Ти, Він, Ми, Вони. Навіть усвідомлення свого тіла складається у людини поступово, у порівнянні з іншими. Дитина спочатку починає упізна­вати інших людей і тільки десь з двох років саму себе. Поступово в неї складаються уявлення про свою належність до певної родини, нації, соціальної верстви чи групи. Індивідуальній самосвідомості пе­редує родова чи групова. Родова самосвідомість виникла історично раніше ніж індивідуальна. Первісна людина усвідомила свою належ­ність до роду чи племені раніше і це мало для неї більше значення, аніж її індивідуальні відмінності від одноплемінників. У відповідь на питання Хто я?, люди, як правило, починають з визначення своєї належності до певних соціальних груп (вказують стать, вік, рід занят­тя тощо), і лише потім починають називати якісь індивідуальні влас­тивості, здібності. Схильність описувати себе в соціальних поняттях підсилюється у ході визрівання особистості. Усвідомлення своєї соціо­культурної, групової належності - важлива умова формування тако­го невід'ємного компоненту самосвідомості як самооцінка. Вже на першому рівні самосвідомості після розпізнання, узнавання своєї зов­нішності відбувається її оцінювання. Але, щоб зріст, вага, будова тіла певною мірою вплинули на самосвідомість особистості, вони повинні бути співвіднесені з певними стандартами, стереотипами, що прийняті у певній соціальній групі, у культурі і оцінюють одні якості як пози­тивні, а інші як негативні. Адже людина оцінює свої якості не сама по собі, а з урахуванням норм, визначених культурою, суспільством, соці­альною спільністю, родиною.

Усвідомлення своєї соціокультурної належності (сімейної, націо­нальної, родової) - найважливіша умова формування і розвитку осо­бистості, тому що забезпечує засвоєння норм, традицій, цінностей, ідеалів як таких, що мають глибокі життєві коріння, наповнені реаль­ним змістом, значенням. Ідеал для дитини персоніфікований, зв'яза­ний з образом якоїсь конкретної людини (як правило близьких, бать­ка чи матері). «Дитина, - зазначав Іван Сеченов, - зливаючи себе з улюбленим образом, починає любити всі його властивості, а потім, як кажуть, любить тільки останні». З віком персоніфікація ускладнюєть­ся. Розширюється коло вибору ідеалів: батьків і інших безпосередньо знайомих дорослих доповнюють і навіть відсувають на другий план кінематографічні і літературні герої, суспільно-політичні діячі і інші суспільні персонажі. Усвідомлення власної соціокультурної належ­ності сприяє і формуванню почуття захищеності, укоріненності, впев­неності у собі і майбутньому, почуття життєвої перспективи, відчуття того, що як частка цілого, робиш якусь загальну справу. Формування і функціонування самосвідомості не вільно від суперечностей, напру­жених, часто тяжких роздумів і сумнівів. Я не існує без Ми, але й не співпадає з ним. Крім того, у кожного є певна ієрархія Ми: від безпо­середньої первинної групи (сім'ї, формального чи неформального ко­лективу однолітків) до нації, суспільства, країни, людства. Кожне із Ми по-різному впливає на поведінку особистості. Проблема вибору між Ми, що можуть і конфліктувати поміж собою, народжує проблему особистого самовизначення, приводить до формування ще одного рівня самосвідомості - усвідомлення свого Я. Образ Я найбільш суб'єктив­ний і інтимний елемент самосвідомості. Саме образ Я дозволяє осо­бистості діяти вільно і відповідально. Образ Я - складне психологіч­не явище. Це не стільки знання людини про себе, скільки певне ставлення до себе, соціальна настанова, в якій уявлення про себе, свої якості і потенції органічно зв'язано з емоціями, викристалізовується у мотиви поведінки, мету діяльності, уявлення про зміст, сенс життя. Хоча образ Я завжди суб'єктивний і його зміст у різних людей є від­мінним, психологи виділяють декілька автономних ознак, вимірів, за якими можна порівнювати образ Я у різних людей чи в одній і тій самій людині на різних етапах її розвитку.

По-перше, ступінь складності і диференційованості образу Я. Ма­ленька дитина ще не вміє відрізняти мотиви поведінки від вчинків, суттєвої якості від не суттєвих, тому її образ Я здається простим, нерозчленованим, аморфним. В міру зростання, образ Я диференцію­ється, виникає складна ієрархія самооцінок. Внаслідок багатомірності діяльності, бачимо, конструюємо себе під різними кутами зору. Розріз­няють реальне Я (яким я бачу себе зараз), динамічне Я (яким я бажаю стати), фантастичне Я (яким би я бажав стати у мріях), ідеальне Я (яким я повинен бути, виходячи з власних принципів, ідеалів), потен­ційне Я (яким я можу стати, включаючи як позитивні, так і негативні можливості), ідеалізоване Я (яким мені приємно себе бачити), нарешті ряд удаваних Я, тобто образів, масок, які людина використовує для того, щоб приховати якісь негативні риси реального Я.

По-друге, ступінь значущості образа Я, місце, яке посідає серед інших настанов. Одна людина багато міркує про себе, аналізує власні вчинки, прагне цілеспрямовано вплинути на себе, у іншого самореф-лексія не розвинута, діє, керуючись переважно безпосередніми праг­неннями чи логікою ситуації. Різними бувають і об'єкти саморефлек-сії: один більше уваги приділяє зовнішності, інший — розумовим здібностям, третій - моральним якостям тощо.

По-третє, ступінь внутрішньої послідовності, цілісності образа Я. Оскільки людина бачить себе під різними кутами зору, її самосвідо­мість є завжди суперечливою. Ідеальне Я ніколи не співпадає з реаль­ним, суперечність між ними - рушійна сила самовиховання. Але су­перечності між образами Я можуть бути і деструктивними, якщо викликають внутрішню напруженість, коливання, сумніви.

По-четверте, ступінь стійкості образа Я у часі. В одних людей самооцінка має певну усталеність, у інших - зазнає значних коли­вань. Зміна образу Я у часі - природна особливість процесу самороз­витку особистості. Але надлишкова змінність образу Я може вказува­ти на його незрілість, на невпевненість особистості у власних силах. Рівно як і надлишкова усталеність образу може свідчити про самоза­доволення, догматизм, зупинку у розвитку.

По-п'яте, ступінь самоповаги: як людина ставиться до себе - чи приймає себе незважаючи на власні недоліки, чи «заперечує» себе незважаючи на чесність.

Отже, самосвідомість формується і розвивається поступово від ус­відомлення власного тіла і зовнішності, соціокультурної належнос­ті - до формування цілісного уявлення про своє Я у різних його вимірах. Але самосвідомість не зводиться до суми образів Я у різних проекціях. Людина, коли задає питання Яка я?, має на увазі не просто опис своїх індивідуальних властивостей чи суспільного положення, а також запитує: Якою я можу і повинна стати, які у мене можливості і перспективи, що я зробила чи можу ще зробити у житті? Самосві­домість включає не тільки такий найважливіший компонент, як само­пізнання, але й ряд інших - самооцінку, самовизначення, самоконтроль.

Самооцінка - співвіднесення образу Я з певним еталоном, внаслідок чого виникає почуття задоволення чи незадоволення собою. Самооцін­ка може здійснюватися двома основними засобами. Перший полягає у тому, щоб порівняти рівень своїх притягань з досягнутим результатом діяльності, вчинку. Другий засіб - співставлення уяви інших про себе.

Самопізнання і самооцінка, що ґрунтуються на порівнянні себе з оточуючими людьми і певним особисто значущим еталоном, виступають елементом самовизначення, а питання: Який Я? — часткою питання: Як і навіщо мені жити? Прояснення таких питань перетво­рюються на своєрідний заклик до діяльності по самовихованню і са­морегуляції, тобто стає основою процедури самоконтролю, коректу­вання власної життєдіяльності і поведінки відповідно до уявлень про те, який я, яким я можу і повинен стати. Отже, формування і розвиток самосвідомості - необхідна умова усвідомлення життя не як низки випадкових, розірваних подій, а як цілісного процесу, що має певну спрямованість, спадкоємність і зміст, що є найважливі­шою орієнтованою потребою особистості.

Незважаючи на всю життєву значущість, самосвідомість ще не вичерпує всього змісту свідомості людини. При характеристиці суті свідомості і самосвідомості, підкреслювалася їх рефлексивність і са-морефлексивність, тобто усвідомленість процесів, які в них відбува­ються. Але не всі процеси свідомості і навіть самосвідомості усві­домлюються людиною. Численні дії людини забезпечуються автоматично, неусвідомленим функціонуванням свідомості і само­свідомості. У зрілому віці людина переважно не усвідомлює, не об­мірковує звичні дії, і тільки при освоєнні нових навичок діяльності і життєдіяльності бере їх під контроль свідомості. Самосвідомість людини також може функціонувати автоматично. У критичній ситу­ації, коли у людини немає часу на обміркування своїх дій, вона приймає певне рішення часом несвідомо, але ґрунтуючись на вже вироблених уявленнях про власне Я, про те, що для неї допустимо чи не допустимо за будь яких обставин. Саме у таких випадках зна­ходить прояв справжнє Я, яке може і не співпадати з тим образом, який є усвідомленим. Отже, у свідомості виявляється ще один рівень, для якого властива неусвідомленість процесів, що в ньому відбува­ються. Для позначення цього рівня свідомості використовують по­няття підсвідомість і безсвідоме. Іноді їх використовують як синоні­ми. Але аналіз неусвідомлених психічних процесів виявляє якісну різнорідність неусвідомленої сфери свідомості. Різноякісність можна виявити і звернувшись до історії становлення концепції безсвідомого.

Вперше концепція безсвідомого сформульована Готфрідом Лейбніцем, який тлумачив як нижчу форму душевної діяльності людини, що лежить за межа­ми свідомих уявлень, які підносяться, як острівки над океаном темних сприй­нять (перцепцій). Іммануїл Кант пов'язував безсвідоме з проблемою інтуїції, з питанням про чуттєве пізнання. Своєрідний культ безсвідомого, як глибин­ного джерела творчості, властивий для представників романтизму. На почат­ку XIX ст. розпочалося, власне психологічне дослідження безсвідомого. Його динамічну характеристику запровадив Йогаїш Фрідріх Гербарт. За його кон­цепцією, несумісні ідеї можуть вступати між собою у конфлікт, до того, більш слабкі витискуються із свідомості, але продовжують па неї впливати і не втрачають динамічних властивостей. Дослідження у галузі психопатології доз­волили зафіксувати психічну діяльність, що не усвідомлюється людиною. Ця лінія одержала розвиток концепції безсвідомого Зігмунда Фрейда, який почав з встановлення прямих зв'язків між невротичними симптомами і без-свідомими переживаннями травматичного характеру. Відмовившись від фі­зіологічних пояснень, Зігмунд Фрейд зобразив безсвідоме у вигляді могутньої ірраціональної сили, яка антагоністична діяльності свідомості. Фрейдівську концепцію радикально переосмислив Карл Юнг і запровадив поняття колек­тивного безсвідомого, прагнув довести, що безсвідоме охоплює не тільки суб'єк­тивне і індивідуальне, яке було витіснене за межі свідомості, але, насамперед, і колективний, безособовий психічний зміст, який укорінений у стародавнос­ті і втілений в інваріантних для усіх часів і народів образах-символах, які він позначив поняттям архетип. Архетипи, за Юнгом, принципово протистоять свідомості, їх не можна дискурсивне мислити і адекватно висловити у мові.

Концепція безсвідомого розвивається численними напрямками сучас­ної філософії і психології, відбивається у практиці різних сучасних ху­дожніх течій. Звернення до історії становлення і розвитку концепції безсвідомого дозволяє відокремити два змістовних аспекту. По-перше, під безсвідомим у широкому розумінні це - сукупність психічних проце­сів, операцій, станів, що не репрезентовані у свідомості суб'єкта. По-друге, у вузькому розумінні безсвідоме тлумачиться як особлива сфера психічного чи система процесів, що якісно відмінні від явищ свідомості і безпосередньо неприступні йому. Для розрізнення, фіксування різних змістовних аспектів неусвідомленої сфери психічного життя людини можна використати два поняття - підсвідомість і безсвідоме.

Підсвідомість - це активні психічні процеси, що певний час не виступають центром розумової діяльності свідомості, але впливають на хід свідомих процесів. Між свідомістю і підсвідомістю немає непо­доланої межі. Зміст підсвідомості може переходити у свідомість і са­мосвідомість, та навпаки. Сфера підсвідомості охоплює: по-перше, не-усвідомлений психічний контроль за діяльністю тіла, деякі бажання, потяги, спонукання; по-друге, знання, почуття, переживання, які були витіснені із свідомості з метою самозбереження (від надлишкової ін­формації, болісних, неприємних переживань тощо), а також сни, пато­логічні душевні стани; по-третє, неусвідомлені процеси мислення, які пов'язані з визріванням творчого задуму, а також визріванням вищих прагнень людського духу і душі (творчості, віри, любові, дружби та ін.).

Безсвідоме - ірраціональні елементи психічної реальності, те, що залишається у глибинах психіки і знаходить прояв у свідомості не безпосередньо, а через підсвідомість. Зміст безсвідомого ще до кінця не з'ясований. По суті, численні елементи підсвідомості містять своє­рідний безсвідомий «залишок». Якщо початковий та завершальний етапи творчого, інтуїтивного процесу у кінцевому разі усвідомлюють­ся людиною, то сам механізм їх протікання залишається на даному рівні розвитку людини неусвідомленим, безсвідомим. Своєрідний ір­раціональний «залишок» завжди зберігається і в таких почуттях, як віра, надія, любов - вони не піддаванні до кінця свідомому регулю­ванню. У глибинах безсвідомого схований механізм протікання чис­ленних парапсихологічних явищ (яснобаченні, телепатії тощо). Заслу­говує уваги і концепція колективного безсвідомого Юнга, хоча зміст цього феномену навіть самим дослідником розумівся по-різному. Люди­на ще багато чого не знає про зміст, можливості, механізми функці­онування свідомості, самосвідомості і, особливо, безсвідомого, про що свідчать практика психоаналізу і медитації (зокрема йога), які відкривають неприступні для непідготованої людини принципово нові мож­ливості по управлінню життям свого тіла, розуму, духу.

Отже, свідомість існує як народжений діяльністю мозку суспільне розвинутої людини невідчуваний і незворотний потік спонукань, вра­жень, почуттів, думок, а також більш стійких ідей, переконань, цін­ностей, стереотипів та ін. Існування свідомості - потік, який не мож­на зупинити, повністю охопити, усвідомити, відтворити в усій повноті. Свідомість не хаотична, має певну упорядкованість, взаємозв'язок, єд­ність, стійкість, загальність структур. Свідомість формується і роз­вивається тільки у процесі соціалізації і самоактуалізації особистості, входження її у світ культури за допомогою діяльності і спілкування, рефлексії і саморефлексії, самооцінки і самовизначення. Світ свідо­мості є багатомірним і невичерпаним, має не тільки рефлексивні риси (звернений до себе), але й буттєві (звернений, відкритий світу культу­ри). Свідомість не тільки відображає світ, але і створює його, тобто створює, перетворює, удосконалює свій власний світ і життєвий світ людини: світ її ідей, понять, наукових знань; світ людських цінностей, емоцій, смислів; світ образів, уявлень, уяви, культурних символів і знаків; світ предметно-практичної і духовно-практичної діяльності. Але твор­ча сила свідомості повинна орієнтуватися на систему загальнолюдсь­ких цінностей, спиратися на роздуми про смисл життя, на уявлення про невідривний взаємозв'язок людини і природи, супроводжуватися чуттям відповідальності за власне життя і долю людства.