Наука

1. Виникнення і закономірності розвитку науки

«Наукова думка як планетарне явище» — так назвав одну з фі­лософських праць визначний вчений Володимир Вернадський. Гли­бокий мислитель виявився серед перших, хто помітив планетарні масштаби діяльності людини, що спирається на наукові знання. Сучасники сприймали слова вченого як сміливе пророкування. В су­часну епоху, на порозі третього тисячоліття, наукова думка дійсно перетворилася на планетарне явище. Вплив науки на суспільство, навколишній світ настільки вражаючий і грандіозний, а приклад­не значення проникнення науки і техніки в мікро- і макрокосм, в глибинні основи життя природи і суспільства так вражають уяв­лення сучасної людини, що життя соціуму в сучасних умовах без науки уявити неможливо. Повністю очевидна універсальність, ба­гатогранність і глибина впливу науки на сучасну людину, сус­пільство, світ. Відійшли у минуле ті часи, коли науку розцінюва­ли як дещо зовнішнє у ставленні до культури. На сучасному етапі розвитку філософії науку та культуру розглядають в органічній єдності, вважаючи, що філософія науки та культури взаємозбага­чуються та оплодотворяються.

В філософії під наукою розуміється соціальний інститут сучас­ного суспільства, у межах якого організується та здійснюється ді­яльність, спрямована на здобуття нових знань про навколишній світ. Наука має свою історію становлення і перетворення в сучасну суверенну сферу людського суспільства.

Для того, щоб у суспільстві виникла наука, необхідні певні умови, насамперед рівень матеріального розвитку, достатній для того, щоб у суспільстві з'я­вився вільний час.

Тоді стає можливою професійна діяльність з виробництва ново­го знання. Поступово формуються групи людей, для яких заняття наукою стає головним. Звичайно, науковці відрізняються від інших людей помітною орієнтацією до споглядання. Часто люди науки мало зайняті практичним оволодінням природи. На перший пог­ляд, такий висновок суперечить характеристиці науки як виробни­чої сили суспільства. Насправді, тут нема суперечності, а є цікава діалектика, пов'язана з двома значеннями поняття людина. Що для родової людини (суспільства) корисно, то для людини - індивіда цікаво. З соціальної точки зору, наука - фактор адаптації, наукові знання допомагають людині керувати силами природи. А з індиві­дуальної точки зору, наука, з жартівливого визначення відомого фізика Льва Арцимовича, «спосіб задоволення власного інтересу за рахунок держави». Ще Арістотель підкреслював, що справжня нау­ка існує заради самої себе. Вчений прагне до знання заради розу­міння, а не заради будь-якої користі. Така позиція добре ілюстру­ється історичним фактом. Грецький історик Геродот, мандруючи Єгиптом, намагався шляхом розпитувань з'ясувати причину щоріч­них розливів Нілу. Здавалося б, таке значне для життя єгиптян явище природи, регулююче все господарське життя країни, повин­но мати у них пояснення. Проте, пише Геродот, «жоден єгиптянин не міг нічого повідомити про причини явища розливів Нілу, ніхто не міг відповісти на питання, чого природа Нілу прямо протилеж­на природі решти рік». Між тим у самих греків, у житті яких Ніл не мав ніякого практичного значення, існувало декілька гіпотез, що пояснювали це явище. Мислення єгиптян рецептурне, нібито зану­рене у практику. Греки думали абстрактними категоріями причини та наслідку. Явищу розливу Нілу єгиптяни намагалися найти при­чини. Не як зробити, а як зрозуміти (пояснити) - ось головне питання наукового пізнання. Нарешті, наука з її спрямованістю до відкриття нового можлива лише в тому суспільстві, де нове визна­ється цінністю.

Окремі фрагменти наукових знань почали складатися уже в ста­родавніх цивілізаціях (Шумерська культура, Китай, Єгипет, Ін­дія) і пов'язані з розвитком та ускладненням суспільно-виробни­чої практики. Тоді йшов активний процес нагромадження різних знань у сфері будівництва, іригації, регулювання циклу сільсько­господарських робіт, що послужило емпіричною базою для роз­витку астрономії, механіки та ін. Генетичною передумовою ви­никнення науки можна вважати необхідність, що виникла в суспільстві, передавати нагромаджений досвід з виміру площі, обчислення розташування небесних світил, розрахунку будівель­них конструкцій та ін. Передача такого досвіду здійснювалася у спеціально створених школах (в школі переписувачів в Єгипті та ін.). Звичайно, тоді розглядати знання у визначеннях сучасної науки не можна. Для тих, хто знання здобував, знання, мали ін­ший зміст - прикладний і інакше включались у світогляд і діяль­ність людини. Англійський історик науки Джон Нідела у дослід­женні, присвяченому старокитайській науці, пише, що видатні досягнення у Китаї не сприяли виникненню науки за аналогією з Новим періодом історії, стало те, що здобуті знання мали при­кладний характер, розумілися і оцінювалися утилітарне. Наука у власному розумінні виникає тоді, коли знання у вигляді прак­тичних закономірностей, схем розрахунку, та ін. не просто за­кріплюються у вигляді ідеальних планів практичної діяльності, а перетворюються на предмет спеціалізованої діяльності. Якщо в донауковій практичній уяві виробництво абстракцій безпосе­редньо вплетене в тканину реального життя, то в науці форму­вання абстракцій та їх удосконалювання перетворюється на сві­дому цілеспрямовану діяльність. Наука стає спеціалізованою діяльністю з виробки і розвитку понять систем, що утворюють особливий ідеальний, теоретичний світ, який відрізняється від земного. Така форма теоретичної уяви вперше одержує розвиток лише в античній Греції.

Виникнення науки припадає на період до VI ст. до н. е., коли в Стародавній Греції склалися перші теоретичні системи, сфор­мувалися сприятливі соціальні умови - відповідна духовна ат­мосфера для розвитку науки (ріст опозиції релігії, криза міфоло­гічного мислення, нагромадження наукових знань та ін.). Першою наукою, що розвивалася у формі теоретичного знання, стала ма­тематика. Для формування математики у вигляді теоретичного знання необхідно знайти якийсь особливий простір, де знання існували б не у вигляді ідеального плану дій, а як особливий ідеальний об'єкт. Першим ідеальним об'єктом математики, що за­роджувалася, у піфагорійців стає число. Передумовою стали особ­ливі світосприйнятні положення, що набувають у піфагореїзмі поняття числа. Уся піфагорійська філософія стає певним тлума­ченням нагромадженого стародавніми цивілізаціями пізнавального досвіду, що дозволив звести всю різноманітність зв'язків і відно­син у світі, що протистоїть людині, до числових співвідношень.

Осмислення світу чисел, проникнення у їх природу могло мис-литися як ключ до таємної суті світу. Із засобу розв'язання утилі­тарних задач число перетворилося на основоположний елемент сві­тосприйняття. Зі сфери практичної уяви число перенесене і перетворене на ідеальний об'єкт, що обумовлював формування математики як науки. В Стародавній Греції закладені наукові ос­нови не лише математики, але й багатьох інших наук: фізики, ас­трономії, медицини, історії та ін. Відтоді у духовній діяльності лю­дини пізнавальний процес займає провідні позиції і закладає основи наукової раціональності. Під раціональністю розуміється постійне прагнення до доказів розуму, глузду та максимальне виключення емоцій, пристрастей, власних думок при прийнятті рішень, що сто­суються пізнавальних проблем. В античності провідні позиції зай­мала дедуктивістська модель наукової раціональності. Наукове знан­ня у такій моделі постало у вигляді дедуктивне упорядкованої системи положень. В основі системи складалися загальні переду­мови, дійсність яких встановлювалася позалогічним і позадосвід-ним шляхом. Стверджувалося, що дійсність таких положень можна безпосередньо визначити очима розуму. Решта положень виво­дилися з загальних посилок дедуктивним методом. Раціональність вченого в такій моделі полягала в довірі авторитету розуму при прийнятті вихідних посилок і жорсткому дотриманні правил де­дуктивної логіки при виведенні і прийнятті усіх інших суджень.

Дедуктивістська модель раціоналізму лежить в основі метафізи­ки давньогрецького філософа Арістотеля і розвивалась філософа­ми і вченими в ХУІІ-ХХстст. Розвиток науки тривав і в середні віки: філософії, логіки, лінгвістики, медицини, математики та ін. Наукові дослідження нерідко проводилися у монастирях, що бла­гословлялись церквою, одночасно інквізиція вела жорстоку боротьбу з вченими, що замірялися на релігійну доктрину і авторитет церк­ви. Звичайно ж, складне духовне життя середньовічного суспіль­ства не могло скасувати об'єктивного прагнення людей до знання і освіти. Вже з XI ст. виникає медична школа в Салерно, в 1660 ро­ці офіційно утверджується Паризький університет Сорбонна, ви­никають університети в Болоньї, Оксфорді (1167), Кембриджі (1209), Саламанці, Падуї, Празі (1347), Кракові (1364) та в інших містах. Університети стали скарбницями знань, спеціалізація нау­кового знання ще відсутня, значне місце в навчальному процесі займала теологія, але поступово розширюється викладання ариф­метики, геометрії, астрономії, медицини, логіки та інших світських галузей знань. Науковий розвиток прискорився в епоху Відроджен­ня, якому сприяло зародження капіталістичних відносин, розвиток торгівлі і мореплавства, секуляризація суспільного життя. Значний внесок у розвиток науки вклали Андреас Везалій, Микола Коперник, Парацельс (справжнє ім'я Філіп Теофраст фон Гогенгейм), Галілео Галілей, Джордано Бруно та інші.

У XVII - XVIII стст. наука оформлюється як соціальний ін­ститут. В Європі організуються наукові спілки і академії, друку­ються перші наукові журнали. Перші академії виникли в Італії: у 1560 р. в Неаполі, 1603 р. у Римі - Академія рисі (від девізу «очі вченого повинні бути такі ж пильні, як і очі рисі»). У 1660 р. заснована Англійська Королівська спілка, у 1635 р. - Французька академія та ін. Перший вищий науковий і навчальний заклад слов'ян - Києво-Могилянська академія (створена в 1701 р.) становила великий на­уковий і культурний центр, де вивчалися сім вільних наук: рито­рика, граматика, поетика, арифметика, геометрія, філософія, музика. Досліджувався і викладався комплекс тогочасного філософського знання: діалектика, логіка, фізика, психологія, метафізика, гносео­логія. Акценти у філософії і науці робились на критиці теологічно­го світосприйняття, проблемах пізнання світу, ролі розуму, відчут­тя і мови у гносеології, людині, природничонаукових уявленнях про природу та ін. У Києво-Могилянській академії займалися нау­ковою і викладацькою діяльністю великі українські мислителі - Петро Могила, Єлисей Плетнецький, Феофан Прокопович, Степан Яворський, Георгій Коніський та ін. Згодом сформувалося інше розуміння світу, природи, простору та інших онтологічних основ буття. Новизна в тому, що в античні і середні віки космос уяв­лявся кінцевим і субординированим світом, а пізніше мислителі вчили, що Всесвіт нескінченний, єдиний і має свої закони розвит­ку. Раніше простір сприймався як сукупність унікальних місць і подій: подія, що сталася в одному місці, може трапитися і в ін­шому. Нове світосприйняття стало ототожнювати простір з гео­метричною відстанню, яка однорідна (Рене Декарт). У контексті нового світосприйняття природа розглядалася як механізм, пояс­нювалась з позицій притаманного природі переважно механічно­го порядку. Міфологічні і теологічні герої поступово витискались зі світу природи, і їх місце займали наукові уявлення. Тоді ж змінилася природа наукової реальності. Із зародженням експери­ментальних наук з'ясовувалося, що для розуміння наукової раці­ональності не досить доводів розуму і логічної чіткості, запропо­нованих античністю і Середньовіччям. У рамках нової концепції наукової раціональності необхідно обґрунтувати місце аргумен­там, що йдуть від досвіду і експерименту. Таке обґрунтування на основі індуктивістської моделі наукового знання зроблене Френ-сісом Беконом і розвинене філософом Джоном Міллем. Критері­єм доведеності наукового знання в індуктивістській моделі нау­кового знання стали вважатися досвід, факти, отримані в процесі спостереження і експерименту, а завдання, задачі логіки зводять­ся до встановлення логічної залежності положень різної спіль­ності від фактів. Таке розуміння наукової раціональності тоді за­довольняло критичну допитливість вчених, що вирішували питання теорії і практики розвитку науки.

У XIX - XX стст. наука переживає якісно новий етап станов­лення, формуються нові способи її організації: науково-дослідні інститути з потужною технічною базою, промислові лабораторії прикладного характеру, науково-виробничі комплекси, міжгалу­зеві лабораторії. Міжгалузеві лабораторії чітко орієнтовані за те­матикою досліджень, тому що покликані розв'язувати конкретні виробничі завдання. Такі завдання важкі, багатоаспектні, вимага­ють міжгалузевого підходу. Тому до їх діяльності залучаються вчені різних спеціальностей. У таких формах організації наукової діяльності важко провести межу між фундаментальними і при­кладними дослідженнями. Сучасна наука тісно пов'язана з всіма соціальними сферами суспільства, тому що передові наукові знання гостро необхідні промисловому і сільськогосподарському вироб­ництву, управлінню суспільством, духовній і військовій сферам, політиці, ідеології, міжнародним відносинам. Рівень розвитку на­уки, ЇЇ потенційні і актуальні можливості стають стратегічним фак­тором соціально-економічного розвитку сучасного суспільства. На­ука має більш аніж двохтисячолітню історію становлення. У процесі розвитку наука пройшла ряд етапів, стадій, що дозволяють вия­вити деякі закономірності її розвитку.

Під закономірностями розвитку науки ро­ зуміють тривалі традиції, що простежують­ ся між етапами її розвитку. Розрізняють закономірності розвитку науки: акумуляція (нагромадження) знань, революційний характер розвитку, конкурентність науково-дослід­ них програм. Акумуляція знань відображає особливість розвитку науки, що означає узагальнення фактів, поступовий приріст знан­ ня, спадкоємний зв'язок між різними коріннями знань у станов­ ленні конкретної теорії, а також нагромадження і збереження знань базового характеру в розвитку концепції.

Вчення про закони природи французького філософа Рене Де-карта випередили аксіоми руху, сформульовані Ісааком Ньютоном (закони Ньютона). В законах Ісаака Ньютона, у порівнянні з зако­нами Рене Декарта, є нове знання про силу, що визначає рух та ін. Нові відомості про предметну сферу, невідомі раніше факти, до­свід поєднуються з відомим знанням, заносяться до системи по­нять та принципів конкретної науки, сприяючи розвитку та своє­рідній ущільненості знань. На акумулятивний характер науки звертав увагу англійський філософ Френсіс Бекон, який вважав, що ущіль­неність науки можлива методом індукції. Класик філософії науки Джон Мілль у праці «Система логіки» також пропонував індукцію як спосіб прирощення знань, але підкреслював, що ефективність індуктивного методу забезпечується систематизацією, що ґрунту­ється на дедукції. Все, що відомо про природу, стає наукою лише тоді, коли виступає ряд інших істин, де відносини між загальними принципами і подробицями повністю зрозумілі і де можна визнати кожну окрему істину за прояв дій законів більш загальних. Авс­трійський фізик і філософ Ернст Мах при формуванні ущільненос­ті знань виходить з принципів економії досвіду і економії мислен­ня. Економією досвіду Ернст Мах називає відтворення і випередження фактів у думках людини.

Акумуляція знання простежується у науці, коли почався процес новітньої революції в природознавстві, тобто в XX ст. У період новітньої революції природознавства трапився корінний злом фі­зичних уявлень про простір, час та причинність. В результаті кван­това механіка, спеціальна і загальна теорії відносності приєднані до теорії класичної фізики, що набагато розширило сферу фактів, охоплених фізикою. Німецький фізик, один з створювачів кванто­вої механіки, Вернер Гейзенберг, писав, що всюди, де закони меха­ніки Ісаака Ньютона можуть бути застосовані для опису процесів природи, закони справедливі не можуть бути поліпшені. Електро­магнітні ж явища не можна описати повністю, всеохоплююче за допомогою ньютонівської механіки. Тому експерименти над елек­тромагнітними полями і світовими хвилями, а також теоретичний аналіз, проведений Максвеллом, Лоренцем і Ейнштейном, привели до нової замкненої системи визначень, аксіом і понять, що є такою ж несуперечливою і замкненою, як і система ньютонівської механі­ки, хоча істотно відрізняється від системи Ісаака Ньютона.

Революційний характер розвитку науки - одна з закономірнос­тей науки. Дослідження такої закономірності - справа недавнього минулого. Революційність розвитку науки обумовлюється науковими революціями, що відбуваються в системі наукового пізнання. Під науковою революцією розуміють такий стан у роз­витку науки, який пов'язаний зломом фундаментальних понять і уявлень, методів і теоретичних ідей, з формулюванням нових концепцій, що радикально перетворюють уявлення людини про світ і відкривають новий світ наукових проблем. В міру охоплен­ня наукової реальності, наслідком розрізнюють глобальні, локальні та міні революції. Глобальні революції характеризуються перебу­довою усіх основних компонентів пізнавальної діяльності, вклю­чаючи концептуальні системи в масштабах науки. В історії науки таких глобальних революцій відбулося дві: революція XVI -XVII стст. (відкриття Миколи Коперніка та ін.); революція XX ст. (розщеплення ядра атома, створення спеціальної і загальної теорії відносності та ін.). Виділяють логіко-методологічні ознаки, або кри­терії глобальних наукових революцій: створення принципово но­вих уявлень про світ; затвердження нових способів мислення, розу­міння і пояснення шляхів руху до нового знання. Локальні революції відбуваються в окремих науках, пов'язані з переходом до нової, більш адекватної теорії, зміною системи понять, відкриттям нових фундаментальних законів предметної галузі (в біології - відкриття подвійної спіралі дезоксирибонуклеїнової кислоти, в фізиці - тео­рія будови атома та ін.). Міні революції відбуваються у великих розділах наук (в хімії - відкриття Олександра Бутлерова хімічної будови органічних з'єднань, в фізиці - розробка корпускулярно-хвильової теорії світла та ін.). Усі ці типи наукових революцій взаємопов'язані та взаємообумовлені. Революції в астрономії і біо­логії XX ст. почалися транслюванням фізичного знання.

Усі типи наукових революцій мають певні передумови: форму­вання нової ідеї, визнання нової наукової ідеї спілкою вчених; наявність умов, що дозволяють включити нову ідею до системи знання, що склалося (у термінах наукової мови, що склалася та ін.); спадкоємність нових і традиційних наукових методів. При аналізі передумов наукових революцій не обмежуються логіко-методологічною сферою, зведенням і перевіркою наукових теорій емпіричною практикою. На сучасному етапі велике значення на­дається культурологічним факторам розвитку науки. Культуро­логічний підхід робить акцент на онтологічній стороні науки, ана­лізуючи необхідну умову, форму, спосіб суспільного буття людей на певному рівні їх історичного розвитку, тобто пов'язує науку з практичною діяльністю людини. До культурологічних переду­мов наукових революцій належить критика існуючих авторитетів у науці, боротьба за вплив та авторитет у наукових установах; визнання у науковій спілці, за привілеї і переваги визначеним науковим напрямком; боротьба за соціальне визнання; вироблен­ня культурних традицій, що орієнтують мислення вчених у визначеному напрямку, щоб результати науки вписувалися в куль­туру епохи та ін. В найбільш розробленому виді вчення про нау­кову революцію викладене у праці Томаса Куна «Структура нау­кових революцій». Томас Кун обумовлює чергування наукових революцій, що супроводжуються зміною стилів мислення, зразків постановки і розв'язання наукових завдань, періодів нормально­го, спокійного тривалого розвитку науки.

Конкуренція науково-дослідних програм - закономірність роз­витку науки активно обмірковується в сучасній науці і філософії науки. На рівні масової рефлексії (звертання назад), вчені під дослідною програмою розуміють ту дійсність, що підлягає ви­вченню, а також ті методи, що можуть використані. До змісту дослідних програм, отже, входять питання або завдання, що по­требують розв'язання, і ті заходи і методи, за допомогою яких забезпечується рішення даних проблем. У сучасній філософській літературі існує й інше розуміння дослідних програм. Пія Гайден-ко в праці «Еволюція розуміння науки» допускає під ними певний принциповий спосіб мислення про світ, що наближається до стату­су наукової теорії. На загальному плані розрізняють емпіричні і ме­тодологічні науково-дослідні програми. Використання емпіричних програм передбачає опис дослідного об'єкта явищ мікросвіту, ґрун­ту та ін. Методологічні програми - програми теоретичного мис­лення, що мають принциповий, категоріальний характер, форму­ються на міжгалузевій основі, перенесенні зразків або принципів знання з однієї галузі в іншу. Методологія орієнтується на форму­вання концепцій у різних галузях знання створення зразків мис­лення, заснованих на загальноеволюційних принципах.

Сучасне ж концептуальне обґрунтування науково-дослідних програм, визнане більшістю вченого світу, зроблене англійським істориком науки Імре Лакатосом в творі «Історія науки і ЇЇ реаль­на реконструкція». На думку Імре Лакатоса, науково-дослідну програму задає жорстке ядро - сукупність наукових положень, схвалених великою групою вчених та рекомендованих до дослід­ження. Науково-дослідна програма включає захисний пояс - су­купність гіпотез і моделей, що зберігають жорстке ядро від впли­ву фактів, що спростовують, а також забезпечують сферу його застосування. Система припущенних суджень захисного поясу ней­тралізує спростування, що виходять з експерименту і спостережен­ня, тому що доповнюють жорстке ядро припущеннями, узгоджую­чими його зміст з даними спостереження і експерименту. Науково-дослідні програми конкурують між собою в інтерпретації наукових фактів, формуванні наукового прогнозу на майбутній роз­виток, різних передрікань. Крім трьох загальних закономірностей, притаманних сучасній науці (акумуляції знань, революційний ха­рактер, конкуренція науково-дослідних програм), існують законо­мірності, що стосуються окремих сфер знання - матемізація фізи­ки, фізиколізація хімії і біології, розвиток системно-структурних уявлень в хімії та ін.

2. Наукове знання: специфіка, будова, рівні

В сучасній філософії під терміном знання, наукове знання, розуміють адекватне і обґрунтоване перепоняття та специфіка конання. Поняття знання використовуєть­ся у вузькому і широкому розумінні. Під знанням у вузькому розу­мінні визначається розумова конструкція, що оцінюється як істин­на, тобто судження. У філософському ж вжитку поняття знання вживається у широкому розуміння У такому контексті знання розу­міється як результат адекватного відображення навколишнього сві­ту в свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій, що виражені у вигляді уявлень, знаків природних і штучних мов. З появою і розвитком писемності і книгодрукування такий вид об'єк­тивності знання стає найпоширенішим засобом відображення і тран­сляції знання. З розвитком комп'ютерної техніки дедалі більше зна­чення набувають засоби закріплення знання через банки інформації, експертні оцінки, різні моделі (логічні, проекційні, фреймові, семан­тичні мережі та ін.). Знання, що відображають певну сферу буття у системній і субординованій формі, називають наукою. Будучи ви­дом духовного виробництва, наука - систематизоване пізнання нав­колишнього світу, відтворює істотну і закономірну дійсність в абс­трактно-логічній формі понять, категорій, законів, принципів та ін.

Наука створює паралельно реальному специфічний ідеальний світ, у якому відображено основні властивості і закономірності об'єктив­ного світу. Ідеальний світ - специфічна карта будови всесвіту, осно­ва життєдіяльності, об'єктивний світ єдиний, складний і різноманіт­ний, то й знання людини різноманітні, взаємозв'язані і розвиваються. Будучи системою знань, наука розподіляється на численні галузі знання в залежності від того, який аспект дійсності, форму руху матерії досліджує. За предметом і методом пізнання виділяють нау­ки про природу - природознавство, суспільство - суспільні (гумані­тарні, соціально-політичні та ін.), про пізнання - логіка, епістемоло­гія та ін. Природні науки — це механіка, фізика, хімія, біологія, анатомія та ін., кожна з яких внутрішньо структурована: фізика -фізична хімія, біофізика, оптика, квантова фізика та ін.; хімія - не­органічна, колоїдна, органічна, аналітична та ін. Окрему групу скла­дають технічні науки. Специфічною наукою на сучасному етапі вис­тупає математика, що використовується всіма науками у вирішенні пізнавальних завдань. За віддаленістю від практики науки поділя­ють на фундаментальні і прикладні. Фундаментальні галузі знання не мають прямої орієнтації на практику. Прикладні ж передбачають безпосереднє застосування результатів наукового пізнання для роз­в'язання практичних завдань. Науці властиві розвинені форми само-рефлексії, самоаналізу.

До знань, що займаються такими проблемами, належать історія та логіка, психологія наукової творчості, соціологія знання, науко-ведення та ін. На сучасному етапі активно розвивається філософія науки, що досліджує загальні характеристики науково-пізнавальної діяльності, структуру і динаміку знання, соціокультурні факто­ри розвитку науки, логіко-методологічні аспекти та ін.

Наукове пізнання має ряд специфічних ознак, які відрізняють його від буденного та інших форм знання і пізнання, по-перше, го­ловне завдання наукового пізнання полягає у збагненні об'єктивної істини про природні, соціальні явища, суть пізнання і мислення. Наукове пізнання здійснюється на основі вивчення загальних, іс­тотних і необхідних властивостей предмета та відбиття результатів у системі абстракцій. По-друге, процесу наукового пізнання прита­манні строгість, об'єктивність дослідження явищ, незалежність здо­бування знань від суб'єкта, що пізнає. По-третє, наукове пізнання, а отже, і його результат - знання, характеризується системністю, чітким доведенням, логічними виводами одних положень з інших, відтворенням та імовірністю висновків, по-четверте, об'єктами науко­вого пізнання служать не предмети, що існують в чуттєво-сприйнят­ливій матеріальній формі, а їх відображення мисленням людини у фор­мі ідеалізованих об'єктів. По-п'яте, у науковому пізнанні відбувається постійний контроль над процесом пізнання вибором методів та засо­бів досягнення мети, способами закріплення здобутого знання в мові. Багатозначність термінів природної мови, складність використання її в наявному пізнанні обумовили необхідність створення штучної мови науки. По-шосте, на відміну від інших видів пізнання, наукове засто­совує специфічні матеріальні засоби: прилади, радіотелескопи, ракет­но-космічну техніку, різні інструменти, прискорювачі та ін. Для нау­ки, більш аніж для інших форм пізнання, характерне використання у дослідженні ідеальних заходів і засобів: сучасної логіки, матема­тичних методів, системного, синергетичного, кібернетичного, ево­люційного та інших загальнонаукових методів.

Наукове пізнання - цілісна система, що роз­вивається, включає численність елементів і відносин. Структура наукового пізнання складається з об'єкта (предмета пізнання), суб'єкта пізнання, засо­бів, заходів і форм пізнання. Усі елементи структури класичний варіант будь-якого гносеологічного процесу, але не вичерпують усього багатства компонентів. Найважливішими складовими частинами на­укового пізнання виступають також фактичний матеріал емпірично­го досліду, результати узагальнення в абстракціях (поняттях, суджен­нях, умовиводах та ін.), гіпотетичні положення, філософські настанови, соціокультурні підстави, методи, ідеали і норми науково­го пізнання, стиль пізнання та ін. Філософські установи включають філософські ідеї і принципи, обґрунтування ідеалів і норм науки, змістовні уявлення про наукову картину світу. Філософія обґрунтовує нові знання, виконує евристичні функції, бере участь в побудові нових теорій, удосконалює понятійний апарат. Соціокультурні під­стави розкривають зв'язок наукових знань з потребами суспільства. Соціальні функції наукового знання розглядають і оцінюють науку як знання культури, розкривають її гуманістичний зміст. Під ідеала­ми і нормами науки і наукового пізнання розуміють сукупність концептуальних, ціннісних, методологічних і інших установок, власти­вих науці на конкретному етапі розвитку. Основне завдання ідеалів і норм науки - організація і регуляція процесу наукової творчості.

Наукове знання і процес його здобуття характеризуються систем­ністю і структурованістю. У структурі наукового знання виділяють емпіричний (дослідний) і теоретичний рівні. Сукупність дослідних заходів і методів забезпечують емпіричний і теоретичний етапи нау­кового дослідження. На емпіричному рівні дослідний об'єкт відобра­жається здебільшого з позицій зовнішніх зв'язків і відносин. Емпі­ричному пізнанню притаманні збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і класифікація. Емпіричне дос­лідження спрямоване безпосередньо на об'єкт дослідження, відбува­ється на основі методів порівняння, виміру, спостеріганню, експери­менту, аналізу та ін. Під емпіричним дослідженням розуміють також практичні аспекти наукової організації, збір емпіричної інформації, осмислення результатів спостереження і експериментів, відкриття ем­піричних законів, формування класифікацій (розбивка класу об'єк­тів на підкласи) та ін. Отже, емпіричне дослідження — це особливий вид практичної діяльності, що існує в середині науки. Така діяль­ність потребує наявності специфічних здібностей: мистецтво експе­риментатора, спостережливості польового дослідника, особистої контактності і такту психологів і соціологів, які займаються проведенням досліджень та ін. Було б помилкою вважати, що емпіричне дослід­ження відбувається без впливу теорії. Важливо глибоко розуміти, що вихідним пунктом сучасної науки служать не факти самі по собі, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності, тобто різного роду постулати, концептуальні моделі, аксіоми, принципи та ін. Англійсь­кий філософ Карл Поппер стверджував, що абсурдна віра в те, що людина може почати наукову діяльність з «чистих спостережень», не маючи «чогось схожого на теорію». Кожен крок експерименту стано­вить дію, що планується і спрямовується теорією.

Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням по­нять, теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і висновків. Теоретичне пізнання відображає предмети, властивості і відносини з боку універсальних внутрішніх, істотних зв'язків і закономірностей, що осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається така обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиво­ду, закону, категорії та ін. Головна мета теоретичного пізнання - збаг­нення об'єктивної істини, вільної від спотворення і суб'єктивності, пояснення і інтерпретація емпіричних фактів. Теорія оперує ідеалізо­ваними об'єктами (ідеальний газ, абсолютно тверде тіло, ідеальний тип, матеріальна точка та ін.), тому теорія користується аксіоматич­ним методом, гіпотетико-дедуктивним, системно-структурним, струк­турно-функціональним аналізом, еволюційним, редукціоністським, ме­тодом підіймання від абстрактного до конкретного. Емпіричне і теоретичне - різні рівні пізнання, знання, розрізняються за засобами ідеального відтворення об'єктивної реальності, гносеологічної спря­мованості, характером і типом здобуття знання, за методами, що використовуються, і формами пізнання. І все ж жорсткої межі між емпі­ричним і теоретичним не існує. Емпіричне пізнання, досліджуючи властивості і відносини речей, здобуває нове знання, стимулююче по­дальший розвиток теорії. Теоретичне дослідження шукає стверджен­ня правильності результатів в емпірії. Дослід, експеримент завжди теоретично навантажений, теорія потребує емпіричної інтерпретації. В сучасній філософії розробляється і третій рівень наукового пізнання: наукове пізнання стоїть над теоретичним знанням і висту­пає теоретичною передумовою теоретичної діяльності в науці. На су­часному етапі найбільшу відомість одержали концепції наукового пізнання Томаса Куна і Імре Лакатоса. В концепції Томаса Куна сформульовано нове базисне поняття, парадигма (зразок), фіксуєть­ся існування особливого типу знання в науковому дослідженні, що відрізняється від теоретичного знання за способом виникнення і об­ґрунтування. В парадигмі Томаса Куна є певний набір розпоряд­жень, що завдають характер бачення світу, впливаючи на вибір на­прямків дослідження. Не будучи теорією у власному розумінні, парадигма знання дає систему відліку і служить попередньою умо­вою і передумовою побудування і обґрунтування різних теорій. Приб­лизно такий же зміст має і поняття дослідна програма Імре Лакато­са, яка розуміється як певний рід метатеоретичної освіти, що є сукупністю вихідних ідей і методологічних настанов, що обумовлю­ють побудову, розвиток і обґрунтування певної теорії.

3. Методологія наукового пізнання

Термін метод (від грецького теїосіоз) у широкому розумінні -шлях до чогось, тобто спосіб соціальної діяльності. Поняття мето* дологія у філософії має два значення: перше - система способів; заходів і операцій, що застосовують у науці та інших сферах діяль­ності; друге - вчення про систему, теорія методу. Методологія -метанаукове дослідження, спрямоване не на об'єкт, а на знання про об'єкт, тобто на методи і засоби, за допомогою яких здобуте. Основ­не призначення методології - здійснювати критичні функції у став­ленні до науки. Така традиція закладена німецьким філософом Ім-мануїлом Кантом. На думку Іммануїла Канта, перед методологією стоїть завдання не просто описувати пізнавальний процес, а визна­чати можливості здобуття нового знання. Іммануїл Кант сформулю­вав питання, що мають методологічне значення і в сучасних умовах «як можливе теоретичне природознавство?»; «як можливе загальне і необхідне знання?»; «які умови реалізації спадкоємності у пізнан­ні?». Така суть методологічного підходу до пізнання. Методологія тому не може бути дескриптивною (описувальною) або норматив­ною (пропонованою), її завдання полягає в тому, щоб з позицій минулого досвіду наукового знання, його історії аналізувати сучас­ний стан наукового пізнання, і на цій підставі прогнозувати дальший розвиток, усвідомлюючи, що будь-яке таке прогнозування має сугубо ймовірний і евристичний характер.

У сучасній філософії проблеми методу і методології обговорю­ються у філософії науки, системному підході, синергетиці, феноме­нології, структуралізмі та ін. Питання соціальної методології до­сліджуються також у герменевтиці (Ганс Гадамер, Генріх Ріккерт та ін.). Сучасна методологія уникає крайніх оцінок методологічних прог­рам або абсолютизації будь-якої з них, що мало місце у минулому. Багатьма дослідниками обґрунтовується методологічний плюралізм (тобто різні методологічні підходи). В сучасній науці склалася бага­торівнева концепція методологічної теорії, що включає діалектику (від грецького веду розмову, сперечаюсь) - вчення про загальні за­кони розвитку природи, суспільства і пізнання, метафізику (те, що йде після фізики); на відміну від старої метафізики, нова визнає загальний зв'язок явищ і займається пошуками оптимальних засобів тлумачення розвитку. В арсеналі сучасної методології також є принцип соціальної обумовленості пізнання, соціокультурний детермінізм, тобто наука розглядається як підсистема культури, ураховуються суб'єктив­ні параметри пізнавального процесу, редукціонізм (відсовування на­зад), еволюціонізм, синергетика та ін. Провідні ідеї синергетики: сис­темність, цілісність світу і наукового знання про світ, спільність закономірностей розвитку матеріальної і духовної організації, нелі-нійність (багатоваріантність і необоротність), глибинні взаємозв'язки хаосу і порядку, новий образ світу, безперервно виникаючого та ін.

У науці XX ст. широке розповсюдження одержали загальнонауко-ві методи: системний (досліджує об'єкти як системи); структурно-функціональний (пізнає об'єкти структурно як роздроблені цілісні, де елементи структури заповнюють певні функції; кібернетичний, імо­вірний, моделювання та ін.). У науці є приватнонаукові методи, що розробляються у галузях знання і представляють систему способів, принципів пізнання, процедур, заходів, за допомогою яких осягається істина: методи хімії, фізики, біології, гуманітарних наук та ін. Розріз­нюють також методи міжгалузевого дослідження, які становлять ряд синергетичних, інтегративних способів і виникли в результаті сполу­чення елементів рівнів методології (біохімічні, фізикохімічні та ін.). У науковому дослідженні використовують такі загальнологічні мето­ди і заходи наукового мислення, як аналіз і синтез.

Аналіз - метод мислення, коли відбувається розклад дослідного об'єкта на складові частини і блоки, а синтез - коли раніш виділені частини з'єднуються. Абстрагування - процес уявного вироблення властивостей, що цікавлять вченого, або відносин конкретної речі. Ідеалізація - уявна процедура, результатом якої стає поняття: точка, пряма в геометрії, матеріальна точка в механіці, абсолютно чорне тіло в фізиці та ін. Індукція - рух думки від одиничного до загаль­ного, дедукція - підіймання процесу пізнання від загального до оди­ничного. Аналогія - коли на основі подібності об'єктів за певними властивостями і відносинами речі висувають припущення про по­дібність в інших відносинах. Моделювання - метод дослідження, за яким об'єкт, що цікавить дослідника, замінюється іншим об'єктом, що знаходиться у відносинах подоби до першого об'єкта. Існує пред­метне і знакове моделювання. Науковими методами емпіричного дослідження є: спостереження - цілеспрямоване вивчення речей, їх властивостей і відносин; порівняння і експеримент, де пізнання відбувається при активному втручанні суб'єкта; вимір - процес ви­значення відносин однієї вимірюваної величини, властивій об'єкту, до другої однорідної величини, припущеної за одиницю. До методів теоретичного дослідження належить формалізація - відображення знан­ня в знаковій формі (формалізованій мові), аксіоматизація ~ спосіб побудови наукової теорії, за яким в основу теорії кладуть аксіоми, а решту висновків роблять логічним шляхом, гіпотетико-дедуктивний метод, застосований при створенні дедуктивне пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводяться ствердження про емпіричні факти.

4. Наука і суспільство

Наука - дітище суспільства. Наука виник­ла для задоволення гострих потреб в знан­ ні, необхідних для прогресивного розвитку соціуму. Відомий афоризм англійського філософа Френсіса Бекона - «Знання - сила» є актуальним і для сучасного розвитку сус­пільства. Людство живе і, у доступному для огляду майбутньому, буде жити в умовах інформаційного суспільства, найважливіший фактор якого - виробництво і використання знання. Будучи про­дуктом соціуму, наука одночасно має відносно самостійне соціальне явище і розвивається за власними закономірностями. До них нале­жать спадкоємність, чергування порівняно спокійних етапів розвит­ку і періодів наукових революцій, поєднання процесів диференціації (виділення нових наук і інтеграції, об'єднання ряду наук), матема­тизація, комп'ютеризація, посилення соціальних функцій. На сучас­ному етапі розвитку суспільства наука становить такий фактор, без урахування якого не вирішуються соціальні проблеми практично в усіх сферах. Наука, отже, продукт розвитку суспільства, здійснює на нього зворотний вплив, тобто виконує соціальні функції. Провід­на соціальна функція науки - пояснювальна. Наука пояснює устрій світу, розкриває основні закономірності розвитку. Можливості нау­ки тут великі, але обмежені конкретно-історичною суспільною прак­тикою людини. Пізнавальна функція науки націлена на збагнення об'єктивної істини про речі, властивості, відносини дійсності. Суть практично діючої функції в розробці методу, тобто системи правил, норм, практичних способів поводження з раніше пізнаними речами і явищами. Прогностична функція проявляється в розробці перспек­тив економічного, соціального, екологічного та інших аспектів май­бутнього розвитку суспільства. До кінця XX ст. значення даної фун­кції багаторазово збільшилося у зв'язку з проблемами, що виникли у відносинах між суспільством і природою, геополітичними, націопальними і іншими відносинами. Світоглядна функція науки просте­жується в тому, що наука забезпечує світогляду об'єктивність, логіч­ність, інформаційну основу, визначає спосіб побудови загальної кар­тини світу, системність і глибину, без чого неможливий дійсний науковий світогляд. Наука виконує функцію соціальної пам'яті, тобто закріплює у книгах, кресленнях, технологіях, обладнанні, дискетах тощо знання, досягнуті людиною, і транслює їх новому поколінню людей.

У XX ст. наука переживає бурхливий роз­виток, зміцнення зв'язку з виробництвом стимулює розгортання науково-технічної революції, що викликала великі соціальні наслідки. І все ж у сучасній філософії, соціології, історії науки є різні оцінки науки і її ролі в суспільстві. У минулому завжди ставилося і обговорювалося питання, чи не шкодять знання людині? Давалися різні відповіді. Широко відомі слова біблійного проповідника Екклезіаста: «У багатій мудрості багато суму, і хто помножує пізнання, помножує скорботу». В античному суспільстві знання цінували високо і вважали (Сократ), що творіння лиха від­бувається лише через незнання доброчесності. У XVIII ст. французь­кий філософ Жан-Жак Руссо, вивчаючи природу і історію мораль­ності, прийшов до висновку про те, що розвиток науки не сприяє моральному прогресу людства. Неоднозначність оцінки науки про­стежується і в працях сучасних мислителів. Німецький соціолог Макс Вебер вважає, що позитивний внесок науки в практичне і особисте життя людей в розробці техніки опанування життям, методів мис­лення, її робочих інструментів і в обробці навиків поводження з ни­ми. Одночасно з цим Макс Вебер стверджує, що науку не слід роз­глядати дорогою до щастя або шляхом до Бога, тому що наука не дає відповіді на питання: що робити, як жити, чи є в такому світі сенс та чи є сенс існувати в світі? Англійський філософ Карл Поп-пер вважає науку не лише збором фактів, але й одним з найважли­віших духовних досягнень сучасності, визнавав небезпечним для людської цивілізації «повстання проти розуму з боку ірраціона-лістичних оракулів». Карл Поппер пропонував лікувати інтелекту­альний розлад людей, схильних до ірраціоналізму і містики. Містики, такі модні в сучасності, уникають практики, допускають бездоказо­вість у висновках, займаються створенням міфів, а науку вважають різновидом злочину. Високо оцінювали соціальне значення науки ук­раїнські мислителі Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Памфіл Юр-кевич, Іван Франко. Не заперечуючи сили і значення раціоналізму, Микола Бердяєв звертав, проте, увагу на неприпустимість абсолюти­зації наукового знання, вважав, що, крім раціонального, існують і ін­ші безмірні і безмежні галузі пізнання, що раціональне не покриває ірраціональне, і закликав до звільнення філософії від всіляких зв'яз­ків з наукою. Ідеї Миколи Бердяєва про роль і місце науки у суспіль­стві розвив сучасний американський філософ Пол Фейєрабенд.

У книзі «Наука у вільному суспільстві» Пол Фейєрабенд вважає науку як одну з традицій, що створюють культуру. Саме поняття традиція явно не визначається, але легко зрозуміти, що мається на увазі. До традицій належать форми суспільної свідомості і різнома­нітні види практики: релігія, мистецтво, магія, народна медицина, гуманізм, міф, астрологія, раціональність тощо. Отже, традиція є від­носно автономний тип людської діяльності або заняття, властиве певній спілці, або переважний тип світогляду, спосіб мислення то­що. Пол Фейєрабенд формулює десять положень, що характери­зують традиції, а по суті, розкриває зміст культури. Наведемо два з них: 1) вільним є суспільство, в якому всім традиціям надані рівні права і однакові можливості впливати на освіту і інші прерогативи влади; 2) «вільне суспільство наполягає на відділенні науки від дер­жави». Після ознайомлення з усіма десятьма пунктами стає ясно, що культурологічний аналіз, здійснений Полом Фейєрабендом для того, щоб вказати на небезпечність, що виходить з науки, яка зайняла в культурі особливе положення. Вважається, що сучасна держава ідео­логічно нейтральна у ставленні до традицій, проте наука тісно пов'­язана з державою. Таке положення Пол Фейєрабенд вважає нор­мальним. «Чому, - запитує він,- майже всі галузі науки є обов'язковими дисциплінами в школах? Чому батьки шестирічної дитини мають право вирішувати, чи вчити її початкам протестан­тизму або іудаїзму, але в них нема такої ж волі у ставленні до нау­ки? Фізику, астрономію, історію необхідно вивчати, їх не можна замінити магією, астрологією або вивченням легенд». Пол Фейєра­бенд наполегливо закликав демократичне суспільство покласти кі­нець інтелектуальному тоталітаризму, тобто проникненню диктату науки у всі сфери буття людини, подавленню наукою з опорою на державну владу інших традицій. Людина, вихована в традиції Прос­вітництва, подібні заклики сприймає з подивом і, можливо, осуджує. Чи не очевидна користь науки? Відповідь Пола Фейєрабенда така: користь науки безсумнівна (хоча все, що корисно, має й негативні сторони), але це не може стати основою для нетерпимого ставлен­ня до інших традицій, особливо до тих, які з нею конкурують. Якщо існує астрономія, корисна для удосконалення навігації, то навіщо викорінювати астрологію, що пов'язує зі станом космічних об'єктів поведінку людей? Якщо існує наукова медицина з її склад­ною апаратурою та фармакологічною індустрією, то навіщо забо­роняти практику знахарів, гомеопатів і екстрасенсів?

Представники постмодернізму (сучасна філософська течія) став­лять під сумнів функцію науки - ядра культури, звинувачують науку в об'єктивізмі, відриві суб'єкта від пізнання, логоцентризмі та ін. Вихід бачать у пошуку нової парадигми (образу), що відобра­жає постмодерністські переваги. Зростаюча роль науки в суспіль­стві, отже, має і своїх прихильників, і критиків. Така суперечлива оцінка науки породила в середині XX ст. дві позиції - сцієнтизм та антисцієнтизм. Прихильники сцієнтизму (від лат. зсіепіа - знан­ня) вважають еталоном усіх інших видів людської духовної діяль­ності науку, ставлять її вище інших форм суспільної свідомості, проголошують науку вищою культурною діяльністю, заперечують соціально-гуманітарну і світоглядну проблематику, що не має пі-

знавального значення. Для антисцієнтизму характерне визнання обмеженості науки у вирішенні корінних проблем буття людини.

Неоднозначна оцінка науки як соціальної цінності, посилена кри­тика науки з позицій гуманізму в умовах зростаючої екологічної кризи, загрози ядерної війни, наслідків Чорнобильської атомної ка­тастрофи та ін. ініціювали у науці саморефлексію, активний пере­гляд цінностей. Така тематика наукових публікацій стала провід­ною. Традиційно науку пов'язували з істинним знанням, до якого прагне вчений. В сучасних умовах більшість вчених розрізнюють ціннісні установки науки (у формі понад особистісної освіти) і цін­нісні установки особистості вченого. До ціннісних настанов науки належать ідеали і норми науки, етос науки, гуманістичний зміст, об'єктивність, прагнення до істинного знання, ідеалу науковості. Цін­нісні настанови особистості вченого можуть бути різними. На фор­мування ціннісних орієнтацій вчених впливають такі фактори, як норми науки (ідеали науковості та ін.); конкретно-історична ситуа­ція в суспільстві; місце науки в духовній структурі суспільства, осо-бистісні переваги; визнання або невизнання колег та ін.

У сучасних умовах деформуються деякі форми науки, йде процес руйнування елементів етоса науки. Пояснюються такі явища служін­ням великих вчених у нацистів і націоналістів, включенням вчених до структур представницької і виконавчої влади, руйнуванням тради­ційних зв'язків при відтворенні професійної етики, меркантилізмом. Суспільство і владні структури менше стали міркувати про роль вче­них у суспільному розвитку. З позицій обговорюваної проблеми зда­ється цікавою стаття Альберта Ейнштейна «Мотиви наукового дос­лідження». Храм науки - будова багатоскладна. Різні відвідувачі у храмі науки: люди і духовні сили, що привели їх туди. Деякі займа­ються наукою з гордим почуттям своєї інтелектуальної переваги; для них наука є тим підхожим спортом, який повинен дати їм повноту життя і задоволення шанолюбності. Можна знайти у храмі і інших: плоди своїх думок приносять тут в жертву лише з утилітарною ме­тою. Якщо б посланий Богом ангел прийшов в храм та вигнав звідти тих, хто належить до двох категорій, то храм катастрофічне б спорож­нився. Але все-таки хтось з людей минулого і сучасності в храмі б за­лишився. До числа цих людей належав і Макс Планк, фізик-теоретик, який сформулював термодинамічну теорію теплового випромінюван­ня, і тому його любимо. Для чого такі вчені, як Макс Планк? Ціннісни­ми орієнтаціями для них служать істинне знання, радість відкриття. Розмірковуючи про творчість математика Карла Шварцшильда, Аль­берт Ейнштейн писав, що у значно більшій мірі можна вважати радість художника, що відкриває тонкий зв'язок математичних понять. Отже, цінності науки і ціннісні орієнтації вченого взаємопов'язані, але сту­пінь взаємозв'язку, єдності у конкретних випадках різна.

У сучасному суспільному розвитку помічається посилений зв'я­зок між наукою, технікою і виробництвом. Наука дедалі глибше перетворюється на безпосередню виробничу силу суспільства. У та­кому процесі наука не стежить за розвитком техніки, а випереджає її, визнає сучасний прогрес матеріального виробництва, наукове знання пронизує усі сфери суспільного життя, наука орієнтується, насамперед, на людину, розвиток її інтелекту, творчих здібностей, цілісний і всебічний розвиток. Посилюється взаємозв'язок між нау­кою, суспільством і культурою з багатьох напрямків, у тому числі у розрізнення прикладних фундаментальних досліджень.

Мотиви важливо мати на увазі, щоб правильно судити про при­роду науки і правильно діяти, організуючи науково-пізнавальну ді­яльність у масштабі держави. Того, хто ставиться до науки лише як до безпосередньої виробничої сили, хто намагається виміряти її ефек­тивність прибутком на вкладену гривну, очікує розчарування. Те, що корисно суспільству, не завжди цікаво вченому. І тут постає законне питання: чому суспільство повинне сплачувати .допитли­вість окремих його членів - вчених? Відповідь проста: ця допитли­вість, безпосередньо не плодоносна, в кінцевому рахунку живить практичне життя. Допитливість має тут прямий сенс - любов до знання, любов як пошана знання самого по собі, як життя заради знання. Отже, наука не може бути повністю автономною. Практика наукових досліджень повинна знаходитись під впливом особливих етичних обмежень і регуляторів. А з іншого боку, як же заглушити волю наукового пошуку, волю думки, без чого неможливе пізнання? Атмосфера, позбавлена волі і відчуття самоцінності знання, була б згубною для науки. Висновок один: вчений не повинен відмовлятися від свого високого покликання служити Істині, бути лицарем Духу, але зобов'язаний усвідомлювати себе членом суспільства, залучатися до обговорення соціальних проблем. Тоді знання й відповідальність зіл­лються у Мудрість.

ЛІТЕРАТУРА

1. Алексеев П. В., Панин А. В. Философия.— М., 1996.

2. Библер В. С. От паукоучеиия к логике культури.— М., 1991.

3. Вебер М. Избрашше произведения.— М., 1990.

4. Заблуждающийся разум? Многообразие вненаучного знання.— М., 1990.

5. Ильин В. В. Теория незнання. Зпистемология.— М., 1994.

6. Кун Т. Структура научньїх революций.— М., 1977.

7. Кравец А. С. ЙдеальІ й идольї науки.— Воронеж, 1993.

8. Малкей М. Наука й социология знання.— М., 1983.