Культура

1. Культура: суть та структура

В процесі здійснення соціальних і політичних перетворень пробле­ми культури набрали небувалої гостроти. Отже, культурна революція в умовах формування демократичної держави, здійснення економічних і соціальних реформ стає однією з важливих факторів. На сучасному етапі не стоїть питання ліквідації неписьменності, як ще бувало рані­ше в історії України, та багато проблем і негативних явищ в сфері господарської діяльності, праці і побуту, спілкування відображаються недоліки у розвитку культури і виховання. Інтерес до питань теорії культури має глибокі практичні основи. Все це стимулює розробку філософських проблем культури, привело до значного прогресу в сфе­рі культури, створення окремої науки про культуру - культурології. Інакше, при вивченні історії і прогнозуванні майбутнього соціальна філософія уже не може обійтися без урахування культурної складової суспільно-історичного процесу. Культура цікавить філософію не в сво­їх окремих, емпіричних проявах, а як явище суспільного життя.

Предки захистили український етнос від татаро-монгольського ярма, багаторічного зовнішнього тиску з боку інших держав. Праді­ди і діди витримали натиск культурної революції і фашистський розбій. На долю сучасного покоління випало відродити і зміцнити те, що зберегла історична.пам'ять народу, зберегти національні надбан­ня, забезпечити їх повноцінний розвиток у контексті світової куль­тури. Історичні колізії не знищили культурний дім українця, тому що збудований міцно, на каміннях, а не на пісках.

Що ж таке культура? Чому загострився ін­терес до проблеми культури? Що лежить в основі сучасного руху за гуманізм науки, техніки, освіти? У чому специфіка і унікальність вітчизняної куль­тури? На якому ґрунті здійснюється процес національно-культур­ного відродження України? У 50-ті роки американські культурологи Анрі Кребер і Антоні Клакхон називали 164 визначення поняття культури і близько 100 спроб теоретичного обґрунтування культури. Згодом, через двадцять років, французький культуролог Анрі Моль наводить уже 250 варіантів визначення культури. У сучасній філосо­фії їх є близько 500. І тут немає нічого дивного. Культура - складне і багатогранне явище, а складний предмет передбачає і різноманітні його визначення.

Латинське слово сиііига означає оброблення ґрунту, його культи­вування, тобто зміна у природному об'єкті під впливом зусиль люди­ни, її цілеспрямованої діяльності, що якісно відрізняється від змін, викликаних природними причинами. У первісному змісті терміну куль­тура уже виражена її важлива особливість - людське начало, єдність людини, діяльності культури. Така особливість культури пізніше розвивається у різних філософських школах. На думку німецького соціолога Макса Вебера, культура - сукупність духовних символів, що не підпорядковані ніякій утилітарній меті. За Жаком Марите-ном, основою цінного в культурі є релігія. Французький етнолог-структураліст Клод Леві-Стросс вважає основним надбанням куль­тури мову, систему знаків, комунікацію, що можна перекласти і зрозуміти. На думку інших, культура е інтелектуальним аспектом штучного середовища, що створюється людиною в процесі її життє­діяльності (Анрі Моль та ін.).

За наявності відмінностей у визначенні культури у ній чітко про­стежується думка про примат духовних основ над матеріальними, розуміння культури як духовної діяльності людей, системи ідей, сим­волів, традицій, типів мислення та ін. Саме тут ахіллесова п'ята усієї західної культурології - недооцінка матеріальної основи куль­тури як соціального явища, що неминуче призводить до однобічно­го її розуміння, спотвореного уявлення про значення і функції куль­тури в житті суспільства. Тут же джерела концепції песимістичного протиставлення культури і цивілізації, кризи цивілізацій, майбутніх світових катастроф. Уже здоровий глузд свідчить про органічну єд­ність матеріального і духовного, об'єктивного і суб'єктивного, необ­хідного і випадкового в культурі. Виключення одного з компонентів призводить до спотвореного уявлення про культуру як цілісне яви­ще. Наукове розуміння культури формується через інтерпретацію усіх факторів, що виявляються у різних сферах життєдіяльності сус­пільства і втілюються у характері, поведінці, стилі життя особи, осо­бистості. Для зближення явища культури важливим є уявлення про межу. Визначення береться тут у буквальному розумінні як обме­ження, тобто завдання або встановлення межі. Ось тут - культура або матерія, якій людина надала адекватні своїм потребам форми, а там, у кінці обробленого поля,.починається натура - матерія без­формна і невизначена. Слід зауважити, що обробленість треба трак­тувати не тільки як перетворення під дією фізичної сили. Обробля­ється світ уже тим, що включається у пізнавальну діяльність людини. Інакше кажучи, на культуру перетворюється все, чого торкнувся дух людський. Напрямки чи опосередковано - не має значення. Вказівку на важливість межі для розуміння суті культури можна знай­ти в Біблії. Людина, створена з пороху земного, не одразу здобуває культуру, її немає, поки Богом не покладено закон (межа, кордон): «від будь-якого дерева в саду ти будеш їсти, а від дерева пізнання добра і зла, не їж від нього». Ось межа, і може зародитися спокуса її порушення. Стає можливим порушення за­кону. Культура зближується тут з поняттям свідомості у розумінні сили, що контролює поведінку зсередини. Та істота має свідомість, яка вільна у вчинку, але може стриматися.

Межа, що відділяє культуру від натури, має не тільки просторовий зміст: оброблене по­ле відмежовується від безформного дечого. Ця межа проходить і по людині. У плоті дрімають стихії природи. Для позначення вітальних сил існує цілий ряд слів: потяг, хтивість, схильність, мотив, спону­кання тощо. Іноді вживають слово інстинкт. Психолог Зігмунд Фрейд увів поняття лібідо, що стало популярним, англійське слово <іт>е також широко популярне - прийняте у дослідженнях із соціобіоло-гії. До сильних драйвів-почуттів належать, звичайно, голод, жага, сексуальний потяг. Мова йде про поклик природи, потяг до задово­лення базових вітальних тобто життєвих потреб, що важко подола­ти. Поняття сила волі виникає як відображення тієї людської (куль­турної) міцності, здатної блокувати, а частіше приборкувати потяг. Приборкувати не означає усувати; тримати в уздечці - не означає не давати рухатися. Вище людини - ангел, у якого взагалі відсутні потяги, нижче людини - звір, поведінка якого повністю ним визна­чається. Ніяка соціалізація повністю не пригнічує потяг: людина не може вийти із тіла і жити як чистий дух. Зігмунд Фрейд підкреслю­вав репресивність культури, вважаючи, що конфлікт культури і при­роди в людині призводить до патології психіки. Та така точка зору не популярна. Зміст, сенс культури не в репресії, а в правилах, що встановлюють межі, а також способи і засоби задоволення вітальних потягів. Апостол Павло писав: «Закон - духовний, а я - з плоті, віддаюся гріху. І тому не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю». Закон тут - культура у розумінні Зігмунда Фрейда. Потяги розуміються як щось негативне. Сучасна філософська антропологія не така сувора до людини. Німецький філософ Макс Шелер заува­жив, що «людина повинна навчитися терпіти саму себе. В тому числі і ті нахили, які вона вважає дурними і згубними». Справа у тому, що безпосередня боротьба проти волі сил викликає зворотний ефект: потяги посилюються і набувають однобічної орієнтації. Вихід у то­му, щоб переключити енергію людини на реалізацію проблем, що визнаються її совістю гідними.

Отже, культуру можна розуміти як засвоєну поведінку, спільну для людей певного суспільства - поведінку, в основі якої лежать базові вітальні дії. Не акцентуючи дії, неможливо зрозуміти суті культури, їх не уникнути. Без них немає людини. Культура забезпе­чує їх регламентований перебіг, а також переведення у символічний або ігровий план, переведення агресії у спорт. Тут слід відзначити явище реабілітації тілесного початку у сучасному житті. Холодно розумний зразок (парадигма) - зразок людини минулих століть, що зводить дух до думки, поступається зразку (парадигмі) чуттєво-ті­лесній, терпимій до вітальних потягів. І все-таки цивілізуюча роль розуму не послаблюється. Залишається актуальною думка Георга Гегеля: «рефлексія, звернена на потяги, уявляючи, оцінюючи, зістав­ляючи їх один з одним, а потім з їх засобами, наслідками і з ціліс­ним їх задоволенням - із щастям, привносить у такий матеріал фор­мальну загальність і очищує його таким зовнішнім способом від його брутальності і варварства. У такому виявленні загальності мис­лення і полягає абсолютна цінність культури».

У понятті культура розрізняють рівні: повсякденний, науковий і фі­лософський. Повсякденний — включає засвоєння людиною культур­них норм побуту, праці, відпочинку. Літературу, мистецтво, театр, морально-естетичне виховання. Сюди ж, звичайно, відносять проце­си освіти підростаючого покоління. Суспільні науки (історія, архео­логія, етнографія) вкладають у поняття культура характеристики, притаманні таким явищам, як соціум, мова, етнос, а також те, що відрізняє їх рівнями розвитку або якісного стану. Певний зміст у на­укове розуміння культури вносить наука. Філософський підхід до дослідження культури враховує результат її вивчення конкретни­ми науками. Вивчення культи опосередковане специфікою філосо­фії - особливої форми суспільної свідомості і пізнання і полягає в осмисленні дійсності через узагальнений погляд на світ, місце і роль у ньому людини, а також через пізнання загальних законів розвитку природи, суспільства і мислення. Такий підхід до культу­ри не може бути зведений до одного або кількох природних або соціальних уявлень. Для філософії, що охоплює світ повністю, ціл­ком, власне, і виступає світом людської культури.

Крізь призму філософського світогляду культура розглядається в узагальнених ха­рактеристиках як форма, результат, спосіб зв'язку людини з дійсніс­тю, самоствердження людини, прояв і ствердження суттєвих сил людства, оскільки способом існування людини є праця, саме вона -головне джерело культури. У процесі трудової діяльності людина перетворює природні речі в необхідні для життя блага. Не будь-яка діяльність людини є культуротворчою, а лише та, що втілюється адекватно закономірностям природи ( речі). Завдяки такому підхо­ду всебічно розкриваються суть речей, властивості і відносини пред­метів. Людина може змінювати і перетворювати природу, враховую­чи її закони, а не діяти всупереч їм. У такому разі праця стає способом однобічного утилітарного споживання природних ресурсів з метою отримання максимальної користі. Така праця руйнує природу, а ра­зом з нею і культуру.

Культура - процес і результат реалізації у природі людської ме­ти відповідно до законів природи, сфери опанування природи та її олюднення. Звичайно, такий процес можливий тільки у суспільстві і через суспільство. Предмет стає потрібним людині, набуває соціальної властивості, тому що має природний і суспільний зміст. Суспіль­не послідовно входить у предметну сферу культури як якісна харак­теристика, міра людського у соціумі, міра гуманізації культури. В чому ж полягає культурна складова матеріальних, духовних та ін­ших факторів суспільного буття людини? Складовою у широкому розумінні культура виступає своєрідною спрямованістю на людину. Завдяки їй матеріальні і духовні явища в суспільстві існують не як однопорядкові з людиною, а як певні фактори, не тільки створені людиною, а й активно впливаючі на неї, перетворюючі її. У кожному суспільному явищі є нитка, що з'єднує з людиною, бо людина існує і функціонує у суспільстві у системі великої кількості таких ниток, що зв'язують її з суспільним світом, його матеріальними і духовни­ми складовими. Саме у такій якості - своєрідному зосередженні усіх суспільних зв'язків - людина виступає суб'єктом, носієм, твор­цем культури. Людина тому є субстанцією, носієм культури і, розу­міється, у широкому соціальному контексті, в багатстві суспільних відносин, у єдності із створеним матеріальним і духовним світом. Матеріальні і духовні надбання людей виступають предметними вті­леннями їх здібностей, суттєвих сил. Рівень надбань - зовнішня форма існування культури. Справжнім же внутрішнім змістом їх існування є розвиток людини як суспільної істоти, тобто вдоскона­лення творчих сил людини, потреб, здібностей, форм спілкування та ін. Отже, культура - це сфера становлення, розвитку, соціалізації людини. Сфера олюднення природи, гуманізації соціуму і соціаліза­ції особистості - це якісна характеристика створюваної людиною дійсності, що представляє предметну сферу культури, оскільки доз­воляє побачити у ній міру власного людського розвитку, за якою визначається довжина пройденого суспільством історичного шляху. Поділ культури на матеріальну і духовну, одна з яких є продук­том матеріального, а друга - духовного виробництва, здається оче­видним. Зрозуміло і те, що предмети матеріальної і духовної куль­тур можна використати по-різному. Знаряддя праці і продукти живопису служать різній меті. Тим-то функціональна відмінність між матеріальною і духовною культурою дійсно існує. Та між тим і матеріальна, і духовна культура є культурою, що несе в собі мате­ріальне і духовне в їх єдності. Матеріальна культура охоплює фор­муючий її початок духовного, оскільки завжди є втіленням ідей, знань, мети людини, що тільки і створює її культурою, продукти ж духов­ної культури завжди набирають форму матеріальної, стають фактом суспільного життя. Культура - невід'ємне складове розвитку сус­пільства. І недоліки ж визначення культури, як всього створеного людиною, в тому, що, по-перше, культура може сприйматися одно­бічно, лише як щось зовнішнє людині, по-друге, не проявляються при­рода самої культури, співвідносини суспільства і культури. Відмін­ність суспільства і культури виявляється в її визначенні як сукупності створених людиною цінностей. Світ культури - це світ матеріаль­них і ідеальних, духовних цінностей, тобто світ об'єктів матеріаль­них і ідеальних, взятих в його відносинах до людини, світ, наповнений людським змістом. Визначення культури, як системи ціннос­тей, відмежовує культуру від природи і водночас не дає ототожню­вати її з суспільством. При такому підході культура виступає як певний аспект суспільства, тим самим з'ясовується її соціальна при­рода, але разом з тим не знімається і важлива проблема співвідно-син культури і суспільства.

Створені матеріальні і духовні цінності, що, безумовно, мають людський вимір, у певних соціальних умовах поділяються на куль­туру і антикультуру. Як явище культури, цінності виступають лише у тій мірі, в якій сприяють розвитку суттєвих сил людини, творчих потенцій особистості. Культура виступає своєрідною нормою сус­пільно-історичного процесу у розумінні його людського, гуманного і творчого змісту, певною сферою, де об'єктивні знання і закони підкоряються людській меті, задовольняють людські потреби. Такий аспект дозволяє виділити три філософських значення поняття куль­тури: по-перше, можна впевнено говорити, що культура е лише тим, що сприяє утвердженню людини як розумної істоти, розвиває її сут­тєві сили, здібності, підносить особистість. По-друге, неосмислен-на, непізнанна річ (ідея, процес, ставлення) - своєрідна річ-у-собі -не предмет культури, тому її потенціал не може адекватно викорис­товуватися в культурі. По-третє, предмети, що випали з практики спілкування з людиною, суспільством, втрачають загальнокультур­ний зміст. Нормальне функціонування культури передбачає безпосе­редньо життєву реалізацію, відкритість цінностей для людини. Як­що немає людини без праці, то не може бути і культури без людини, її суспільно-особистісних зв'язків, відношень, практичної і творчої діяльності. Культура стає істинною тоді, коли входить в життя, у звички особистості, виявляється у всій сукупності соціальної діяль­ності, у практиці повсякденної поведінки. Суть культури полягає в про­цесі створення і розвитку суспільної людини в ім'я реалізації родо­вої людської природи за допомогою усіх створених матеріальних і духовних засобів, всього багатства суспільних відносин і форм.

2. Людинотворча суть культури

У філософії культура виступає не окремою сферою суспільного життя, а суспільством, якщо розглядати людину як суб'єкта діяль­ності, проявом її властивостей і обдарувань. Культура уособлює твор­чу діяльність у предметах, необхідних для життєдіяльності людини, виступає втіленням створених людьми матеріальних і духовних цін­ностей. Культура - певна суть людини. Міра розвитку культури визначається мірою розвитку життєдіяльності людини. Життєдіяль­ність людини втілюється, насамперед, у безлічі створюваних матері­альних і духовних речей: у нових засобах праці, нових продуктах харчування, нових елементах матеріальної інфраструктури побуту, виробництва, нових наукових ідей, політичних та ідеологічних кон­цепцій, релігійних вірувань, моральних регуляторах.

У процесі творчої людської життєдіяльності розвивається весь комплекс соціально-політичного буття людини: складаються нові со­ціальні спільності і стосунки між ними, ефективніші форми уряду­вання і самоврядування у суспільстві, нові інститулізовані структу­ри духовного виробництва, зв'язки між різними народами і державами, нові інформаційні канали та ін. У результаті активної людської жит­тєдіяльності розвиваються, збагачуються усі суспільні форми життя, прогресує суспільство як складний соціальний організм. Отже, куль­тура є вираженням досягнутого людиною рівня історичного прогре­су. І навпаки, за словами Йоганна Гете, мірою культурного світу є тріумф виключно людського, усе має значення лише остільки, ос­кільки носить гуманний характер. Інтеграл культури - людина і лю­дяність. Людина існує, функціонує, творить, виступаючи суб'єктом перетворення природи. У створюючій життєдіяльності людина ви­робляє, створює не тільки зовнішні предмети, ідеї, соціальні явища, але й змінює соціальний світ своєї життєдіяльності, а, отже, і себе. Так що, у людській життєдіяльності присутні два різні потоки: в одному виробляються форми спільності, а в другому - людина. Життєдіяльність людини - це цілісний потік, що становить два рівні, нерозривно взаємозв'язаних і опосередковуючих один одного: перетворення суспільних форм і розвиток суспільної людини. Куль­тура - це культ людського буття, творення людини з наявного буття. Створюючи людину, культура створює і себе. Культура завжди е самотворчістю.

Людино-творча, гуманістична суть культури розкривається через пізнання соціальних функцій. Основні соціальні функції культури: пізнавальна, комунікативна, прогностична, регулятивна, ціннісно-орієнтована. Усі вони органічно взаємопов'язані. Культура - цілісне явище. Цілісність виявляється у єдності всіх елементів, що створю­ють її структуру, а також функціонально. Функціональна єдність зумовлена людинотворчою суттю, що дозволяє говорити про інтег­ративну і генералізуючу функції культури. У такій якості виступає людинотворча функція. До людинотворчої суті культури філософи прийшли не відразу. Є багато підстав стверджувати, що першим став Марк Туллій Ціцерон. Розглядаючи ораторське мистецтво як найбільш повний прояв культури, видатний римський філософ по­бачив спосіб піднесення, самоствердження особи. Ораторське мис­тецтво надихає особу. Культура розвиває особу, і в цьому, гадав Ціцерон, полягає її головна функція. Подібні погляди мали^Вергі-лій, філософи епохи Відродження, мислителі Томас Гоббс, Йоганн Гердер, Франсуа Вольтер, Жан-Жак Руссо, французькі матеріалісти XVIII ст. Людинотворчу суть культури відзначали філософи Імма-нуїл Кант і Георг Гегель. У їх працях ідея органічної єдності люди­ни і культури набула найширшого обґрунтування, що знайшло роз­виток вже на матеріалістичному ґрунті у Карла Маркса. У його працях простежується глибоке розуміння внутрішньої гуманістичної суті культури, спрямованості на розвиток особи, єдності культури і особистості, праці і виховання та ін.

«Символи - ключ до природи людини», -міркував неокантіанець Ернст Касирер. На його думку, культуру можна визначити через здатність людини ство­рювати символи, жити у світі символів. Культура є павутиною зна­чень, зіткана людьми у безкінечних актах соціальної взаємодії. Від­повідно до такої точки зору, не існує розподілу на символи і несимволи, тобто предмети самі по собі. Людина занурена у світ символів. Все навколо неї означає - має значення. Неможливо відділити значиме від утилітарне функціонуючого. Таке розуміння культури іноді на­зивають ідеалістичним. Вказують на те, що дуже мало речей людина виробляє і використовує за прямим призначенням, без будь-якого зв'язку з символічним контекстом. Так, житло і одяг служать їй для захисту тіла від несприятливих впливів зовнішнього середовища. Те ж саме можна сказати і про інші предмети матеріальної культури. Тому обговорюване визначення критики вважають вузьким. Будь-яке визначення вузьке. З дрібних камінців складається велике панно, з окремих штрихів — малюнок, а з вузьких визначень вимальовуєть­ся ідея культури, таке визначення схоплює одну з її сторін. Людина дійсно унікальна істота, яка наповнює світ значеннями. Предмети, речі - субстанціальна основа життя. Але людина не робить життя власне людським життям. Є житло, а є архітектура, є одяг, а є мода. Існують правила, що і коли одягати. Правила управляють поведін­кою людини з такою ж необхідністю, як і закони матеріального сві­ту. Чи у захисті тіла справа, якщо у спеку, йдучи в одне місце, люди­на одягає футболку, а в інше - смокінг? Чи важливе матеріальне існування для людини, готової згоріти заживо, але не підкоритися правилу хреститися трьома перстами, а не двома? У світі принципу самозбереження люди - дивні істоти. Деякі з них готові втратити життя, але зберегти честь.

Треба навчитися ставити подібні питання і розглядати подібні ситуації, щоб не підпасти під утилітарно-прагматичний світогляд, який спрощує людське життя. Культурну розвиненість людського суспільства слід ставити в залежність від розвиненості процедур, які переводять біологічні форми поведінки у символічний план і замі­нюють, зокрема, фізичні перешкоди на символічні заборони. Перед в'їздом до лісу можна вирити рів, а можна поставити знак, який забороняє рух. І одне, і друге - перешкода: одна фізична, друга культурна. Рів адресований будь-якій тілесній істоті, знак - тільки символічній, тобто здатний продукувати знаки і розуміти їх. На сві­танку капіталізму незадоволений робітник розбивав машини. Пізні­ше робітник просто припиняв роботу, виражав незадоволення, пра­цюючи з нарукавною пов'язкою. Розвинене людське суспільство за своєю суттю комунікативне, символічна діяльність займає про­відне місце. Через символи людина усвідомлює свою соціальну при­роду. Соціальність означає спільність або множинність, але скріплена комунікативною взаємодією. У символічному акті вбачається духов­ність як абстрагування від фізичної необхідності. Культура почина­ється не з питання «бути чи не бути?», а з питання «як бути?».

У цьому також є множинність, різноманітність. В одному співтова­ристві на могилу покладають червоні троянди, а в другому - білі. І тут же є символічність культурного акту: може мати різний зміст. Між тим дія, фізично визначена, не має значення, бо однозначна. У символічності культурного акту - свобода, непередбаченість, різ­номанітність. І тут є творча суть людини.

Поняття цінність передбачає ідеал, мету, точ­ку спрямування. Світ цінностей - це світ належного. Те, що вважаємо цінностями, сти­мулює на зміну буття. Тут джерело діяльності, активного ставлення до реальності. Між тим сама здібність поділяти на суще і належне вказує на наявність свідомості. Тільки та істота, що має таку здіб­ність, має і свідомість. Поняття цінність такого ж масштабу, що і по­няття матерії. Якщо матерія - загальна властивість природних тіл, то цінність - загальна властивість культурних об'єктів. Маючи справу з буттям, намагаємося відповісти на питання «що є?». Цікавлячись людським ставленням до того, що існує, переходимо у сферу ціннос­тей. Мова йде про стосунки, що ґрунтуються на бінарних позиціях: правильне - неправильне, моральне - неморальне, красиве - потвор­не, розумне - нерозумне, корисне - шкідливе, гарне - погане та ін. Культура охоплює певний набір цінностей. Щоб виявити їх, тре­ба довідатися, що шанується людьми, «перед чим людина хоче вкло­нитися» (Федір Достоєвський), що людина засуджує, до чого праг­не, у що вірить, чому навчає дітей. Конкретними дослідженнями такого роду займаються культурологи і соціологи. Виявлені головні цінності американської культури - особистий успіх, активність і на­полеглива праця, ефективність і корисність, віра в прогрес, повага до науки і техніки, прагнення до оволодіння багатьма різноманітни­ми речами. Цінності історично мінливі. Особливо різка їх зміна від­бувається у періоди таких соціальних катаклізмів, як революції. Це не означає, що за короткий час одні цінності повністю змінюються ін­шими. Певна система цінностей проголошується соціальною спіль­ністю, яка здійснила революцію, як така, що відповідає духові су­часності. Створюються умови для укорінення їх у суспільній свідомості. Звичайно, успіх можливий тільки за наявності соціаль­ного очікування. Ніякими зусиллями неможливо впровадити цін­ності, які не відповідають духові народу. Українське суспільство пе­реживає щось подібне. Цінності, що проголошені у свій час комуністами, відходять на другий план. Посилено рекламуються лі­беральні цінності: незалежність і самостійність особи, ініціативність і відповідальність, уміння багато робити добровільно і не втручати­ся у справи сусіда, терпимість до людей дивних, не схожих на ін­ших, повага до традицій і здорова підозра у ставленні до влади. Повільний розвиток суспільства також тягне за собою культурні конфлікти. Це, наприклад, вічна проблема батьків і дітей. Для захід­ного світу кінець XX ст. - період серйозних роздумів над традицій­ними цінностями техногенної цивілізації. Чи здатна планета витри­мати прес технічного прогресу? Чи не пора звернутися до філософіїі практики самообмеження? Чи не викличе надмірність у матеріаль­ному споживанні глобальну кризу людства?

Система цінностей подає модель або спосіб життя, а також потрібний політичний ус­трій суспільства. Щоб реалізувати ідеали, або хоча б підтримати досягнутий стан, цінності повинні функціонувати у вигляді стереоти­пів поведінки, набувати інструментального характеру. Норми - це технічне втілення цінностей. Норми суть цінності у дії. Єдність норм і цінностей, або імперативів і ідеалів, конституює культуру. У ставленні до співтовариства культура - те ж саме, що характер у ставленні до індивіда. В окремої людини складаються специфіч­ні особливості поведінки або звички - те, що можна назвати ма­нерою життя і співтовариство виробляє загальні стереотипи. Дослідження культури просувається ланцюгом: поведінка - нор­ми - цінності. Спочатку емпірично фіксуються акти індивідуаль­ної поведінки або соціальної взаємодії. Прагнення пояснити їх характерні властивості приводить до виявлення норм як культур­них регулятивів. Нарешті, питання, чому діють дані норми, що захищають і зберігають, призводять до винайдення відповідних цінностей. Людині корисно іноді впізнавати те, що впевнено вва­жала порядком речей, тобто об'єктивними причиново-наслідкови­ми зв'язками, нормативним порядком.

Норми конвенціональні (умовні). Норми конвенціональні є ре­зультатом адаптації людей один до одного. У них виражаються уго­ди і компроміси, що природно складаються в умовах співробітниц­тва і конфліктів. Умовою усвідомлення соціального характеру тих методів практичної діяльності, що традиційно уявлялися такими, що випливають з природи речей, виступає різке розширення куль­турних контактів. Людське походження таких методів виявляється завдяки їх різноманітності, культурної варіабельності. Це стосуєть­ся також і стереотипів поведінки, і взагалі соціальних порядків. По­за культурними контактами люди настільки зживаються з ними, що вважають їх встановленими самою природою. І тільки після зна­йомства з іншою культурою люди виявляють відносний та історич­но випадковий характер стереотипів і соціальних порядків. Люди отримують можливість подивитися на себе з боку. Для справжнього розуміння необхідне «позаперебування» того, хто розуміє (Михайло Бахтін). Норми не мали б сенсу, якби їх не порушували. Тоді норми перетворилися б у природні закони. Але й існують норми як стійкі регулятори тому, що їх все-таки дотримуються. Це забезпечують механізми мотивів. Цінності захищаються нормами. Таку ж роль, але відносно норм, виконують санкції. Санкції стежать за певною дією, якою виражається ставлення до норми: якщо норма порушу­ється, то призначається негативна санкція - покарання, дотримання норми, а точніше підвищення її у бік ідеалу, тягне позитивну сан­кцію - нагороду. Звичайно, вибір санкції визначається принципом.

Щоб виявити найбільш важливі цінності співтовариства, слід ви­вчити прийняте у ньому законодавство як систему правових норм.

Знайомлячись з типовим кримінальним кодексом, знаходимо, що сфор­мульовані у кодексі норми захищають цінності: життя, здоров'я, гід­ність і честь людини, її власність, участь у формуванні державної влади та ін. Можна будувати ієрархію цінностей у межах культури, тобто оцінити самі цінності - розставити їх у ряд за значимістю. І виявиться, що для західної культури найвищою цінністю, до якої зводяться майже всі інші, є свобода. Будь-який злочин, зафіксований у типовому кримінальному кодексі, виявляється прямим або непря­мим замахом на свободу людини. Визнання того, що норми регулю­ють поведінку людини, не означає визнання автоматизму. Людина не просто виконує явно сформульовані рекомендації. Наявність норм не виключає проблеми вибору і пов'язаних з ним мук творчості. Головне - діяти в напрямку цінностей. А як це робити - кожного разу проблема. І розв'язується проблема творчо. Справа полягає в тому, щоб, не виходячи за рамки норми, тобто дійсно виконуючи рекомендації і ніби відповідаючи на питання, знаходити рішення, адекватні унікальним ситуаціям. А це ніякою нормою в деталях не передбачено. Вчинок творчої особи завжди оригінальний, хоча зали­шається соціальне прийнятим.

Людині, вихованій у дусі матеріалізму, важко визнати всепрони-каючий характер норм, наповненість ними усього соціального жит­тя, їй здається, що поведінка складається з природних актів і деяких умовностей, які треба усвідомлено засвоїти, їй невдогад, що так зва­ні природні акти - сидіти, ходити, їсти та ін. - є складні нормативне організовані процеси, визначені культурою.

3. Історичні колізії культури

Розуміння культури як способу самореалізації і самотворення особистості, світу символів у різних сферах суспільного життя доз­воляє диференціювати історичні форми культури, охарактеризува­ти конкретні типи, визначити їх місце і роль в історії. В умовах існування суспільних антагонізмів єдність людини і культури умов­на. Тут усе обертається на свою протилежність, міняється місцями: історія, яка могла бути історією існування людини, перетворюєть­ся на самостійну надлюдську субстанцію, засоби стають метою (бо мета виправдовує засоби), а мета виступає у ролі простих засобів; людина втрачає людське єство, а мірою її багатства, замість дій­сних якостей, стає обсяг приватної власності. Людина, яка може отримати насолоду від спілкування з культурою, створеною її ру­ками і розумом, вимушена витримувати її тиск. У такому випадку культура стає чужою, іншою, відчуженою. У такій системі загаль­на ситуація визначається категорією відчуження. Людинотворча суть культури набуває відчужених форм. Культура втрачає гума­ністичний характер і тактично перетворюється на антикультуру, і замість того, щоб турбуватися про людей, вона підноситься над ними чужою і ворожою силою.

Термін антикультура включає такі суспільні явища, процеси, ідеї і відносини, які супе­ речать виробленим соціально-історичною практикою принципам гуманізму. Виявити у суспільних явищах ан-тикультурний зміст легко і в той же час надзвичайно складно. Нар­команії, алкоголізму, пияцтву та обману усі народи дають однознач­ну оцінку - негативну, тобто класифікують як антицінність, антикультуру. Антикультурою людство затаврувало сталінський ге­ноцид проти малих народів і ворогів народу, фашистську політику і практику Гітлера, політичний геноцид і різні форми расизму. Ан­тикультура - прояв і результат дегуманізації людських стосунків, відхід від загальнолюдських цінностей і пріоритетів, втрата глибин­них моральних орієнтирів, які ґрунтуються на розумі, вірі, істин­ній любові до людей. Відділити культуру від антикультури іноді буває нелегко. Істина відкривається людству не відразу, одночасно і повністю. Розуміння змісту речей і процесів не завжди може від­повідати їх дійсному змісту.

Культурологічна література оперує ще одним терміном для по­значення явищ і процесів, які не потрапляють під однозначне визна­чення культури - контркультура. Під контркультурою розуміють сукупність політичних, соціальних, ідеологічних рухів, дій та ідей західноєвропейської спрямованості. Вона виникла на початку 60-х років і досягла кульмінації в часи травневої революції 1968 р. у Па­рижі. Контркультура протистоїть культурі не негативним або воро­жим, а просто іншим соціальним явищем. Теоретики контркультури американський філософ Герберт Маркузе, французький філософ Жан Поль Сартр, австрійський психолог Вільгельм Райх та ін. розгляда­ли існуючу культуру як організоване насилля над особистістю, таке соціальне явище, яке викорінює з людських душ творчі поривання, прагнення до насолоди життям, ототожнювали контркультуру з без­душним технократизмом, який не уособлює соціум, дегуманізує со­ціальні відносини, руйнує індивідуальність. Існуюча культура, пи­сав Герберт Маркузе, перетворюється на антикультуру. Від неї необхідно відмовитися, точніше, замінити новими формами спілку­вання - контркультурою. Теоретики контркультури ставили зав­дання підірвати культуру зсередини ідейною і психологічною пере­орієнтацією, революцією у свідомості, здатною розкріпачити підсвідоме, емоційну сферу психіки, сексуальні потяги, людську чут­тєвість за допомогою музики, танців, тілесного контакту та ін. При­бічники контркультури відкидають методи класової боротьби, не ви­знають дисципліни, освіти в масах. Найбільш ефективним засобом подолання культурного протистояння вони вважають безпосередню дію, яка поєднується з шокуючими публіку порушеннями грома­дянських прав, норм поведінки, супроводжується неподобствами: «Вся влада уяві!», «Рай - негайно!», «Будьте реалістами - вимагайте не­можливого!» - такі заклики відігравали у контркультурі роль свого роду психологічного стимулу і свідчили про зв'язок історичної твор­чості та уявлення з естетичними критеріями прекрасного. Пропагуючи антропологічну теорію еманації (витікання) індивіда, теорети­ки контркультури мріяли про нову гармонічну культуру, яка зуміє подолати технократію, сцієнтизм, споживацтво.

На початку 70-х років XX ст. рух контркультури почав стихати. Очевидно, інакше і не могло бути, оскільки рух не мав чітко сфор­мульованої мети, не містив загальнолюдських ідеалів, не відображу­вав інтересів і потреб значних організованих сил. За свідченням західної преси, більшість рядових представників руху потім стала підтримувати консервативні або ліберальні програми, частина всту­пила до лав комуністів або робітничих партій. Інші еволюціонізували до тоталітаризму тощо. Історичний досвід людства засвідчує, що по­вернення культури до її людинотворчої суті неможливе без ліквідації відчужених форм соціальності, побудови соціальне справедливого сус­пільства, виключення експлуатації та пригнічення людини людиною.

Поняття цивілізація (громадянський) з'яви­лося в середині XVIII ст. у зв'язку з понят­ тям культури. Ним активно користувалися французькі просвітителі, називаючи соціальне справедливим (тобто цивілізованим) суспільство, яке ґрунтувалося на принципах розуму, гуманізму і справедливості. Потім уже інші мислителі терміном ци­вілізація стали позначати високий рівень розвитку матеріальної і ду­ховної культури західноєвропейських народів. Карл Маркс і Фрід-ріх Енгельс зв'язували з поняттям цивілізація технологічні та організаційні завоювання суспільства. Ясно, що рівень таких до­сягнень у різні історичні епохи різний. Виходячи з розрізнення умов розвитку культури, Фрідріх Енгельс виділяв фази розвитку історії: дикунство, варварство, цивілізація. У сучасній світовій літературі поняття цивілізація має різний зміст. Широко користуються таким словотворенням: антична цивілізація, цивілізація майя, буржуазна цивілізація та ін. Англійський історик і соціолог Арнольд Тойнбі обґрунтував концепцію кругообігу локальних цивілізацій. На його думку, рушійною силою кругообігу виступає творча меншість — но­сій життєвого пориву. Світ нараховує 21 локальну цивілізацію. Пізніше дослідник зменшує їх кількість до 13. Інший філософ Джордж Неф вважає, що поняття цивілізації охоплює лише мате­ріальні і технічні цінності і блага, а зміст духовних цінностей ві­дображує поняття культури.

В інтерпретації поняття цивілізація спостерігаються два основ­них підходи: позначення певного рівня розвитку суспільства і харак­теристика його матеріально-технічних досягнень у порівнянні з ду­ховними надбаннями. У практиці наукового дослідження обидва підходи часто переплітаються між собою і доповнюють один одного, хоча і характеризують суспільно-історичний розвиток по-різному. Суперечлива єдність підходів дає можливість виділити ще один ас­пект змісту поняття цивілізація, який зв'язаний з відповідністю пред­мета (ідеї, процесу, суспільства) найбільш прогресивним, виробле­ним на основі загальнолюдських надбань людства уявленням про нього. У такому аспекті поняття цивілізація корелює з поняттями сучасне, передове, прогресивне, нове у певних сферах суспільного жит­тя (праця, побут, політика) і в суспільстві. Існують широко вживані словотворення: цивілізація праці і споживання, цивілізація побуту, цивілізація автомобіля та ін. Головним критерієм якості речі (пред­мета, відношень властивостей, ідей) є її завершеність, сучасність, відповідність світовим стандартам.

Суспільство можна вважати цивілізованим, якщо на сучасному рівні розвиваються всі сфери життєдіяльності людей: виробництво і споживання, наука і освіта, мистецтво і політика, мораль та ін. Поняття сучасний рівень означає відповідність світовим зразкам, до­сягненням загальнолюдської культури. Називаючи суспільство ци­вілізованим, мало що можна сказати про стан людини, про розвиток ЇЇ духовних якостей. В оточенні сучасних речей та ідей людина може не знайти себе, втратити, почувати дискомфортно, тобто перебувати у стані відчуження. Цивілізація може не влаштовувати людину, бу­ти чужою їй. Особистість вимушена бігти від безлічі суперсучасних речей, цивілізацій, від самої себе. Низький рівень культури заважає цивілізованому суспільству забезпечити добробут і щастя людини, тобто такий взаємозв'язок суб'єкта з предметом, за якого існування речі повністю підпорядковується розвитку суттєвих сил людини, її розвитку. Цивілізація, вказував Микола Бердяєв, повинна мати ви­сокий культурний рівень, тобто базуватися на високих духовних надбаннях. Будь-який відхід від гуманістичних загальнолюдських пріоритетів деформує обличчя суспільства, спрямовує його розви­ток в антицивілізоване русло.

ЛІТЕРАТУРА

1. Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія.— К, 1996.

2. Бьістрицкий Е. К. Бьітие человека в культуре.— К., 1992.

3. Лотман Ю. М. Статьи по типологии культури.— Тарту, 1979.

4. Ильенков 9. В. Философия й культура,— М., 1991.

5. Степин В. С., Кузнецова Л. Ф. Научпая картина мира й культура техио-геїшой цивилизации.— М., 1994.

6. Швейцер А. Культура й зтика.— М., 1973.