Теоретичні основи вибору і можливості реалізації валютно-фінансової політики в ринкових умовах

План:

Вступ 3

1. Теоретичні основи вибору і можливості реалізації валютно-фінансової політики в ринкових умовах . 6

2. Аналіз ефективності валютно-фінансової політики в Україні 14

- Валютно-курсова політика 14

- Фінансово кредитна політика 18

- Митно-податкова політика . 23

3. Методи активізації та покращення стану валютно- 29

фінансової політики в Україні . 29

Висновок . 36

Література . 37

Вступ.

Після проголошення державного суверенітету Україна стала проводити незалежну економічну політику, спрямовану на розбудову соціально-орієнто­ваної ринкової економіки. За роки незалежності простежуються два етапи формування та реалізації економічної політики. Перший охоплює період 1991—1994 років — це початковий етап формування й проведення політики за умов обвальної економічної кризи, що наклалася на руйнування колишньої адміністративно-командної системи і призупинення виробництва численними підприємствами, які раніше входили до складу військово-промислового ком­плексу. Тому перший етап розвитку економіки суверенної України характери­зувався різким спадом виробництва в більшості галузей промисловості й у сільському господарстві, фактично приреченому на самовиживання. Криза виробництва супроводжувалася безпрецедентними за масштабами розмірами інфляції, катастрофічною розбалансованістю фінансової системи, дезорганіза­цією системи грошового обігу, загостренням соціальних проблем та іншими деструктивними явищами в економіці та соціальній сфері.

Другий етап у реалізації економічної політики та її складової — грошово-кредитної політики почався з осені 1994 року. Він характеризується рішучою протидією кризовим процесам, проведенням активних антиінфляційних захо­дів, здійсненням грошової реформи. В основу політики, спрямованої на макроекономічну стабілізацію, було покладене завдання досягнення фінансової та валютної стабілізації.

Протягом цього періоду вжито цілий ряд важливих організаційно-еконо­мічних заходів щодо створення ринкової фінансової інфраструктури. Йдеться передусім про формування та вдосконалення банківської, податкової системи, створення митної служби, фінансового ринку. На цьому етапі формування ринкової економіки здійснено так звану малу приватизацію і демонополізацію виробництва, сформовано, бодай не повністю, конкурентне середовище.

Нову роль у розвитку економічних процесів став відігравати Національ­ний банк України. Спираючись на досвід індустріально розвинутих країн сві­ту, НБУ вперше в історії держави став формувати й проводити власну, адек­ватну ринковій економіці грошово-кредитну політику.

Характерна риса сучасного суспільного розвитку — стрімке зростання фі­нансового сектора економіки та його впливу на різні сторони суспільного буття.

Бурхливі події, що відбуваються останнім часом на валютних і фінансових ринках, безпосередньо позначаються на економічній, політичній чи навіть ідеологічній ситуації країн. Фінансові бурі, що час від часу виникають як на національному, так і на світовому просторі, стрясають економіку, спричиню­ючи розлади і втрати. Їхні важкопрогнозований характер, нерідко обвальний наступ створюють шокові стани у громадському житті, вносять суттєві корек­тиви у плани ***розвою.

Це особливо відчутно для перехідних економік, які функціонують в умо­вах гострої дефіцитності матеріальних, фінансових та інтелектуальних ресур­сів, а також дефіциту часу, відведеного на суспільно-економічний маневр. Фінансові кризи, ускладнюючи виробничі процеси, спричиняються до погір­шення життєвого рівня населення, зростання соціальної нестабільності сус­пільства. Усе це привертає увагу до проблем розвитку фінансового сектора та його взаємодії з реальним сектором економіки.

Ринкова економіка за своєю природою двосекторна, тобто складається із реального й фінансового секторів. Реальний сектор є первісним і базовим, не­обхідним для забезпечення умов людського існування. Тривалий період істо­рії він залишався єдиним сектором економіки у рамках моделі натурального господарства.

Поява грошей започатковує формування фінансового сектора, а відтак рин­кової економіки. Виникнення грошей, а потім і інших фінансових інструментів були викликані потребами розвитку продуктивних сил. Вони раціонували госпо­дарське життя, сприяли підвищенню продуктивної діяльності реального сектора економіки. Генетичне і за покликанням фінансовий сектор похідний, вторин­ний. Регламентований і спонукуваний запитами виробництва, він швидко роз­вивається, формує складні фінансові структури. Реалізується своєрідний суспіль­ний поділ праці між секторами економіки: реальний сектор забезпечує засоби іс­нування населення, фінансовий — створює сприятливі для цього умови у вигля­ді грошей, основних і похідних цінних паперів, різноманітних інституцій тощо.

Попри свою початкову узалежненість фінансовий сектор веде самостійне життя, розвивається за власними законами. Формується своєрідна паралельна економіка зі складною системою зв'язків із першою. Розвиток подій у фінан­совій сфері подеколи відбувається не на користь виробництва, створюючи своєрідне "задзеркалля" реальної економіки. Господарські збурення нерідко започатковуються у фінансовій сфері, викликаються фінансовими технологія­ми. Отже, можна стверджувати, що фінансовий сектор економіки є сьогодні однією із причин суспільної нестабільності.

Останніми десятиліттями відбулися події, що значно посилили нестійкість ринкової системи. З огляду на це варто вка­зати на:

— зростаючу глобалізацію господарських процесів;

— політизацію кредитної сфери;

— дефіцитність державних бюджетів і зростання заборгованості країн;

— поширення практики фінансових пірамід тощо.

Глобалізацію господарських зв'язків можна віднести до найважливіших подій другої половини XX століття. Зростаюче значення та обсяги міжнарод­ного товарообміну, вільний рух капіталів, науково-технічне співробітництво — лише деякі її прояви. Вони спричинилися до того, що сучасні країни живуть фактично у вимірах глобальної економіки: мусять у своїй діяльності орієнту­ватися на світові тенденції, пристосовуватися до вимог міжнародних ринків. Економічна самостійність окремої країни стає дедалі більше умовною, а її гос­подарство виступає ланкою глобальної економіки, і тому його розвиток і доб­робут населення значною мірою залежать від процесів на світових ринках. Відкритість економіки, яку сповідує більшість сучасних держав, посилює зов­нішні впливи на внутрішню ситуацію.

Мета курсової роботи- розкрити особливості валютно-фінансової політики нашої держави з урахуванням досвіду інших країн.

Робота складається з вступу, трьох основних частин, заключення та списку джерел, які опрацьовані при написанні курсової.

1. Теоретичні основи вибору і можливості реалізації валютно-фінансової політики в ринкових умовах.

Сучасна українська економіка еволюціонує у напрямі переходу до змішаної економіки, де ринкове саморегулювання стає одним з провідних регуляторів суспільного відтворення. За таких умов гроші починають відігравати роль, істотно відмінну від тієї, яку вони відігравали у плановій економіці. В системі, де відтворення регулюється здебільшого ринковим механізмом, сигнали суб'єктам економіки надходять у формі зміни цін, а усі операції між ними здійснюються за допомогою грошей, що значно підвищує роль останніх. Саме тому досить важливе значення для України має вивчення існуючого світового досвіду, зокрема — країн Західної Європи, при формуванні основних параметрів власної грошово-кредитної політики. Однак при цьому не можна забувати те, що західні країни — це економічно розвинуті країни із змішаною економікою, де ринок стабільно функціонує вже тривалий час, а Україна перебуває на етапі перехідної економіки, коли лише створюються умови для повноцінних ринкових механізмів. Усе це накладає певний відбиток на особливості національної грошово-кредитної політики, що робить до певної міри неможливим пряме перенесення існуючого зарубіжного досвіду на наш грунт. Потрібна певна свідома адаптація цього досвіду відповідно до наших умов.

Взагалі до основних параметрів грошово-кредитної політики належать величина емісії центрального банку, рівень облікової ставки, верхні межі обсягів рефінансування, ставки обов'язкових резервів, обсяги операцій на відкритому ринку та ін. Саме через зміну цих найважливіших показників держава і здійснює свою політику у цій сфері задля недопущення інфляції.

Якщо розглядати темпи зростання грошової маси у найбільших країнах Європи, то можна дійти висновку, що вони були значно вищими від запропонованих сучасним монетаризмом (3—4% на рік, з урахуванням 3% приросту реального ВВП). Так, у Франції середньорічні темпи зростання грошової маси (агрегат МЗ) за цей період становили 5,9% (середньорічний темп приросту реального ВВП — 2,2%, а інфляції— 2,4%), в Німеччині — 7,3% (відповідно, 2,6% і 2,5%), в Італії — 6,4% (відповідно, 1,6% і 4,8%), у Великобританії— 9,9% (відповідно, 2,25% і 4,45%). Таким чином, можна зробити висновок, що темпи приросту грошової маси є у 2—2,8 раза вищими, ніж пропоновані сучасним монетаризмом, і у 2,6—4,4 раза перевищують темпи приросту реального ВВП. При цьому розрив між темпами приросту грошової маси і темпами приросту реального ВВП був значно більшим, ніж середні темпи інфляції у цих країнах, що вело до реального зростання насиченості економіки грішми. Порівняння темпів зростання грошової маси у промислове розвинутих країнах Західної Європи та в Україні (див. табл. 1 та 2) свідчить про їх значну відмінність.

Деякі найважливіші макропоказники чотирьох найбільших країн Європи

Таблиця 1

Деякі найважливіші макропоказники в Україні

Таблиця 2

В Україні темпи зростання грошової маси були значно вищими. Особливо це стосується періоду 1992—1993 pp. У наступний період темпи зростання грошової маси почали швидко знижуватись, але і нині вони є досить високими. Проте це має і свої причини. Головна з них полягає в тому, що у 1992—1993 pp. Україна пережила процес гіперінфляції. Внаслідок цього рівень монетизації ВВП різко зменшився і сьогодні становить тільки близько 13% (див. табл. 3) (у Німеччині в 1997 p. — 67,4%, Франції— 67,7, Італії—61,8, Великобританії—106,4%.). При цьому поступове зменшення рівня інфляції створює сприятливе середовище для поступового збільшення рівня монетизації ВВП (що і відбулось у 1997—1998 pp.). За умов, коли самоіндукована інфляційна хвиля ще повністю не збита, а ціни є нееластичними до зниження, обмеження темпів зростання грошової маси на рівні, характерному для промислове розвинутих країн Європи, є недоцільним, оскільки це може створити штучний грошовий голод. Не можна забувати і того, що 20—50-процентні абсолютні темпи зростання грошової маси, які мали місце у 1996—1998 pp. в Україні, означали (у віднос­ному вираженні) зростання грошової маси на 1,3—2,4% ВВП. Цей показник близький до аналогічних показників у країнах Західної Європи. Так, за 1992—1997 pp. приріст грошової маси (у відносному вираженні) до ВВП становив: у Франції— 1,1—3,7%, у Німеччині - 1,1—3,6, в Італії— 0,4— 2,9%. А у Великобританії за цей період (при тому, що абсолютні темпи зростання грошової маси були 2,7—9,9%) вони означали зростання (у відносному вираженні) грошової маси на рівні 4,1—12,2% ВВП.

Показники темпів зростання грошової маси та монетизашї економіки в Україні

Таблиця З

Період 1994—1998 pp. в Україні можна охарактеризувати як такий, коли вплив грошових чинників інфляції, що визначаються особливостями державної грошово-кредитної політики (див. табл. 2), поступово зменшувався, а сама інфляція з інфляції попиту перетворилася на інфляцію витрат, де збільшення грошової маси відіграє пасивну роль, пристосовуючись до зміни рівня цін. Інфляція поступово зменшується до прийнятного рівня, який дає можливість відновити економічне зростання. Цей період характеризується також введенням у дію непрямих ринкових інструментів монетарної політики та намаганням НБУ виконувати усі функції, притаманні центральному банку.

Важливою особливістю української грошово-кредитної політики є активна політика обов'язкових резервів. Це — надзвичайно потужний інструмент грошово-кредитної політики. У Західній Європі навіть невеликі зміни норми резервів спричиняють значні зміни в обсягах кредитування комерційних банків і відчутно впливають на грошову масу. Через це на Заході домінує думка, що зміну норми резервів недоцільно використовувати для невеликого поточного, коригую чого регулювання. Про це свідчать не лише нечасті зміни норм резервування, а й їх загальне зменшення у 90-і роки і відмова деяких країн від встановлення для банків обов'язкових резервних вимог, що сталося під впливом зростання міжнародної конкуренції у кредитно-банківських секторах національних економік. Так, Бельгія, Данія, Швеція взагалі відмовилися від використання цього інструмента грошово-кредитної політики. Франція відмовилася від резервування за строковими депозитами, зменшивши норму резервів за транс акційними депозитами до 1%. Низька норма резервів є характерною також для Німеччини (2%) та Великобританії (0,35%).

Крім того, слід зазначити, що встановлені в Україні норми обов'язкових резервів є надто високими порівняно з нормами резервування у Західній Європі. Зрозуміти встановлення норми обов'язкового резервування у 25% (що мало місце в Україні у 1993 p.) можна, зважаючи на гіперінфляцію у 10255,6% та відсутність або малу дієвість інших методів регулювання. Зрозуміти ж політику утримування норми резервів на рівні 15% при зменшенні інфляції до 10,1% і активному використанні механізмів ре фінансування та політики відкритого ринку (як це мало місце у 1997 p.) досить важко. За таких умов грошово-кредитна політика є не тільки занадто обмежувальною, а й набирає вигляду політики боротьби з власними комерційними банками. Оскільки при посиленні взаємозв'язків між Україною і країнами Західної Європи зростає взаємозалежність між їх банківськими системами, то при значно меншій нормі обов'язкового резервування (0—2%) банківські установи країн Західної Європи опиняються у кращому становищі; оскільки вони мають менші непрацюючі активи, то і норма прибутку за інших однакових умов у них буде більшою. А у міжнародній конкурентній боротьбі це — досить істотна перевага. При зростанні відкритості української економіки ми тим самим погіршуємо фінансове становище національних банків і зменшуємо їх конкурентоспроможність. Крім того, за таких умов зарубіжні банки зможуть запропонувати своїм вкладникам і вищий процент на вкладені депозити. Отже, наші вкладники будуть заінтересовані здійснювати свої вклади не в Україні, а за кордоном. Можна говорити також і про те, що встановлення єдиної норми обов'язкових резервів не стимулює банківську систему працювати на залучення строкових депозитів з великими термінами зберігання, про що дбають західні банки і що є умовою зростання інвести­ційної активності.

Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим інструментом грошово-кредитної політики. По-перше, їх можна використовувати досить часто, а по-друге, якщо допущена помилка, то її легко виправити, здійснивши операцію протилежного напряму. Саме тому ці операції починають активно використовуватися НБУ у своїй регулятивній діяльності. Умовою для їх започаткування стала поява в 1995 p. ринку державних цінних паперів.

Слід зазначити, що в Україні після подій серпня 1998 p. попит на державні цінні папери — облігації внутрішньої державної позики (ОВДП)— з боку суб'єктів економіки значно знизився у зв'язку з їх "добровільною" конверсією, яка відбулася за наполяганням уряду. З цієї причини на окремих аукціонах з продажу даних цінних паперів у 1999 р. НБУ виступав їх єдиним покупцем, що і змушувало його підтримувати високу облікову ставку. Через це вона перетворилася більшою мірою на регулятор цього ринку, а не кредитного, як у Західній Європі.

Специфічна форма операцій на відкритому ринку — це так звані "позики під заставу цінних паперів" на умовах угоди про зворотну купівлю (операція РЕПО). В Європі протягом останнього десятиріччя ці операції набули надзвичайного значення і відіграють центральну роль у справі "точного настроювання" грошової політики2. Зауважимо, що такі операції поступово дістають поширення і в Україні. При здійсненні даної операції НБУ купує у комерційних банків державні цінні папери (ОВДП) з чіткою домовленістю про їх зворотний викуп. З матеріальної точки зору йдеться про надання позики через механізм передання права власності на цінні папери, а з точки зору політики управління ліквідністю — про надання активів НБУ на чітко визначений період. Таким чином ,ці операції стають однією з форм ре фінансування комерційних банків і використовуються НБУ з метою гнучкого регулювання обсягів грошової маси.

НБУ почав проводити операції з державними цінними паперами на умовах угоди РЕПО з 1997 р. У цьому році частка цих операцій у загальних обсягах ре фінансування становила 18,6%, а у 1998 p. вона зросла до 54,7%. Отже, можна стверджувати, що НБУ починає досить швидко опановувати цей інструмент грошово-кредитної політики. Однак і тут є певні проблеми, пов'язані з тим, що цей механізм, хоча і був призначений для гнучкого регулювання грошової маси, але в наших умовах спрацьовував не завжди через часту відсутність у комерційних банків грошей на зворотний викуп ОВДП по операціях РЕПО.

У цілому на основі порівняльного аналізу основних параметрів грошово-кредитної політики в Україні та у найбільших країнах Західної Європи можна дійти таких висновків: 1) в Україні поступово формується ринковий механізм регулювання грошово-кредитних відносин, характерний для країн Західної Європи; 2) основні параметри грошово-кредитної політики України поступово наближаються до характерних для країн Західної Європи, але поки що вони істотно відрізняються від них, що зумовлено особливостями як перехідного періоду, так і української економіки; 3) для стимулювання процесу відновлення економічного зростання в Україні на сучасному етапі необхідне певне коригування грошово-кредитної політики.

2. Аналіз ефективності валютно-фінансової політики в Україні.

- Валютно-курсова політика.

Валютне регулювання на національному рівні здійснюється на основі принци­пів і методів, що визначаються МВФ і регіональними союзами, в які входять окремі країни. У своєму практичному втіленні воно охоплює широкі аспекти зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів валютного ринку.

Зміст валютного регулювання конституюється діючим законодав­ством і правовими нормами окремих держав. У такому законодавстві визначаються загальні принципи здійснення валютних операцій у внутрішньогосподарському обороті та міжгосподарських розрахунках, функції державних органів у валютному регулюванні й управлінні

валютними ресурсами, права й обов'язки громадян і юридичних осіб у питаннях володіння, користування та розпорядження валют­ними цінностями, напрямки валютного контролю та відповідальності за порушення валютного законодавства тощо.

Механізм валютного регулювання на національному рівні являє собою систему контролю за припливом і відпливом іноземної валю­ти з країни в країну.

Із цією метою урядом приймаються постанови щодо валютного регулювання з різноманітними обмеженнями. Як правило, це поста­нови, які:

а) вимагають від окремих осіб чи фірм, що отримують іноземну валюту, передати або продати її урядові;

б) нормують запаси іноземної валюти.

Підприємець, який бажає здійснити платежі за кордон в іно­земній валюті, може потрапити під обмеження обсягу валюти, що не дозволить йому купити за рубежем стільки товарів, скільки він би хотів. Тому українська фірма, яка бажає експортувати свої товари за кордон, повинна знати про всі діючі постанови щодо валютного регулювання в Україні і в інших країнах, поза як вони можуть відбитися на її спроможності поставляти товари чи отримувати платежі з цих країн.

0станніми роками найактуальнішою проблемою державного регулюван­ня валютного ринку в Україні є підтримання макроекономічної стабільності національної валютної одиниці. Основним органом державного регулювання валютного ринку нашої країни є НБУ. Його повноваження у сфері валютно­го регулювання визначені Декретом Кабінету Міністрів України "Про систе­му валютного регулювання та валютного контролю". Головним методом НБУ, за допомогою якого впроваджується національне регулювання валют­ного курсу, є валютна інтервенція. Її зміст — запобігання зниженню (під­вищенню) валютного курсу національної грошової одиниці.

Основними заходами, якими користується НБУ, впроваджуючи політику валютної інтервенції з метою призупинення девальвації курсу гривні до валютних одиниць інших країн, є:

— збільшення облікової ставки центрального банку та норми обов'язко­вого резервування комерційних банків;

— заборона українським комерційним банкам кредитувань із ЛОРО-рахунками банків-нерезидентів гривневими коштами, подовження раніше укладених кредитних угод та розміщення гривневих депозитів на кореспон­дентських рахунках банків-нерезидентів тощо.

Основна вада валютної інтервенції та, що вона має тільки коротко­строковий ефект і не може забезпечити високого рівня макроекономічних показників, від яких залежить стабільність національної грошової одиниці.

Свої повноваження щодо регулювання національної валюти й утриман­ня стабільності на валютному ринку України НБУ, безперечно, виконує. Але останнім часом у результаті падіння платоспроможності гривні її вартість у процесі курсоутворення трохи завищена, тобто реальна набагато нижча за офіційну. І якби НБУ за допомогою адміністративного регулювання та різ­них економічних заходів не утримував би національної валютної одиниці у межах валютного коридору, в країні в умовах високого рівня безробіття, падіння виробництва, від'ємного сальдо платіжного балансу та інших негараздів почалися б інфляційні процеси, а згодом і гіперінфляційні.

Як відомо, існує досить тісний зв'язок між інвестиціями та стабільніс­тю на валютному ринку. Сьогодні українській економіці потрібно вдвічі більше інвестицій, ніж вона отримала їх за весь перехідний період. Тобто уряд має скласти досить сприятливі умови, які допоможуть залученню коштів із-за кордону.

Але є й інша сторона питання. В Україні стабільність на валютному ринку має досить високий ступінь залежності від руху іноземних інвестицій. Підтвердженням цього стали події другої половини 1997 року. Через зміну політики Мінфіну щодо зниження дохідності ОВДП та нерозвиненості ринку корпоративних цінних паперів іноземні інвестори почали забирати свої кошти з території України, що вже наприкінці серпня позначилось на збіль­шенні попиту на іноземну валюту, а період серпень — грудень на валютному ринку увійшов у стадію повільної девальвації курсу гривні.

Як бачимо, за умов політичної кризи та деяких прорахунків уряду в обраній політиці відплив іноземного капіталу досить сильно позначається на стабільності національної валютної одиниці, а отже, і на макроекономічних показниках.

Обмінний курс має прямий вплив на інфляційні процеси всередині країни. В умовах відкритості України до імпорту відбувається інфляція цін на товари закордонного виробництва. Якщо проаналізувати структуру імпорту за 1997—1998 роки, то більш як половину його загального обсягу становлять нафта і продукти її переробки, природний газ, які є не чим іншим, як складовою витрат продуктів і послуг, що виробляються у нашій країні.

В Україні за вересень — грудень 1998 року ціни на більшість товарів зросли удвічі в результаті підвищення курсу долара до гривні, а заробітна плата залишилася майже без змін. Умовно кажучи, купівельна спроможність скоротилась у 1,5—2 рази. Від такого стану речей страждають споживачі й виробники, як національні, так і зарубіжні (в результаті падіння попиту на продукцію).

Отже, яку політику має обирати держава щодо проблем валютного регулювання?

Передусім необхідно справді узгоджувати економічну політику держа­ви з валютною політикою НБУ. Як уже зазначалося, сьогодні всі дії щодо валютного регулювання спрямовані або на ліквідацію наслідків фінансової кризи (яка, до речі, має тенденцію розвиватись у другій половині року, спостерігається майже чотири зазначених періоди підряд і відрізняється лише за глибиною), або на адміністративне регулювання утримання курсу гривні щодо валютного коридору. І немає жодної програми або дії, що були б спрямовані на ліквідацію причин нестабільності національної валюти, яка сьогодні очевидна, — вона не має потужності насамперед тому, що не підтверджена підвищенням макроекономічних показників.

Щодо проблеми високого ступеня залежності валютного ринку від ру­ху іноземних інвестицій та одночасної їх потреби для розвитку української економіки, то НБУ необхідно визначити оптимальні обсяги іноземного інвестування у такому розмірі, який би не мав значного впливу на тенден­ції валютного ринку. А якщо говорити про потреби в іноземному інвесту­ванні, то уряд має знайти внутрішні резерви для розміщення коштів в економіку країни.

І ще одне. Сьогодні у сфері національної валютної політики України є інші важливі проблеми, які державі треба розв'язати негайно, а саме:

— створити сприятливі умови для повернення з-за кордону валютних коштів, що належать українським "резидентам";

— Державній валютній інспекції разом із Державним митним комітетом та іншими міністерствами й відомствами необхідно створити ефективну сис­тему контролю за рухом капіталів, валютними операціями, міжнародними розрахунками, створенням і ліквідацією зарубіжних активів у країні та націо­нальних активів за кордоном;

— забезпечити умови для нарощування валютних резервів із метою під­тримки стабільності гривні;

— продовжити подальшу децентралізацію і лібералізацію валютного ринку з метою формування конкурентного середовища і зменшення витрат на фінансове посередництво, розвиток та вдосконалення системи курсоутворення відповідно до структурних змін у економіці;

— створити єдиний державний орган, який би займався координацією питань щодо валютного регулювання, а також персоніфікував відповідаль­ність державних службовців, які виконують контрольні функції.

- Фінансово кредитна політика.

Якщо характеризувати законодавчу основу функціонування грошово-кре­дитного сектора України, то вона зафіксована передусім у Законі про Націо­нальний банк України та Законі про банки та банківську діяльність, які най­більшою мірою торкаються питань державного контролю за кредитно-банків­ською сферою. Роль держави тут досить важлива. За нею закріплено право визначати найважливіші напрями грошово-кредитної та валютної політики та регулювати найважливіші процеси у цій сфері. При цьому відповідальність між урядом та Національним банком України чітко розмежована.

У відповідності з Конституцією та Законом про Національний банк Ук­раїни головну відповідальність за визначення та реалізацію грошово-кредитної та валютної політики держави покладено саме на цю установу. У зв'язку з цим НБУ володіє монополією на випуск грошей у обіг та одночасно виконує фун­кції кредитора останньої інстанції для банків і кредитних установ; він визначає систему, порядок і форми розрахунків та платежів; здійснює банківське регулювання і нагляд; складає платіжний баланс України; представляє інтере­си України в центральних банках інших держав, міжнародних банках і кре­дитних установах; здійснює валютне регулювання й валютний контроль; зай­мається управлінням національними золотовалютними резервами та виконує деякі інші функції (стаття 7 Закону про НБУ).

Забезпечення стабільності грошової одиниці у статті 99 Конституції Ук­раїни та статті 6 Закону про НБУ визначено основною функцією Національ­ного банку України. Таке визначення функціональної спрямованості діяль­ності НБУ як центрального банку країни цілком відповідає існуючому євро­пейському досвіду.

Згідно з чинним українським законодавством НБУ є одним із державних органів (що забезпечується державним статусом цього банку), але органом відносно самостійним у своїй сфері. Він не входить до жодної з гілок влади. Проте цей головний орган банківської системи з ряду питань залежить від Верховної Ради та Президента України (стаття 51 Закону про НБУ), перед якими і звітує про свою діяльність. Такий статус НБУ в цілому відповідає міжнародній практиці. В Європі немає жодної країни, в якій центральний банк був би повністю незалежним від інших гілок державної влади. Так, для більшості країн Європи характерна практика підпорядкування центрального банку країни казначейству або міністерству фінансів. А у Нідерландах, Німеч­чині, Швейцарії та Швеції центральні банки підпорядковані парламентам. І в усіх випадках забезпечуються умови для відносної автономії центральних бан­ків у сфері грошово-кредитної політики. При цьому, як і в більшості країн Європи, Національний банк України є державним банком, капітал якого на­лежить державі повністю. Аналогічні умови функціонування характерні, нап­риклад, і для Бундесбанку Німеччини, який також є державним банком і та­кож звітує перед парламентом.

Головною характеристикою, яка закладена в "конституцію" українського центрального банку і теж цілком відповідає існуючому європейському досвіду, є передусім його автономія у сфері грошово-кредитної політики. НБУ у відпо­відності з законом є незалежним у сфері грошово-кредитної політики. При виконанні своїх повноважень він повністю незалежний від розпоряджень уря­ду (стаття 52 Закону про НБУ), проте уряд має право вносити пропозиції що­до питань грошової політики. Причому державні органи проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки та здійснення загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку. Представ­ники уряду в такому разі мають право дорадчого голосу. Окрім того, принцип призначення членів вищого керівного органу Національного банку — Ради Національного банку (половина його членів призначається Президентом Ук­раїни, а половина — Верховною Радою), яка і займається розробкою грошово-кредитної політики, виключає домінуюче становище уряду та суттєво об­межує можливості проведення про урядової грошово-кредитної політики. Слід зазначити і те, що уряд не має права усувати зі своїх посад Голову та інших членів вищих органів Національного банку України.

Окрім першочергового завдання підтримання стабільності національної валюти, НБУ одночасно згідно з українським законодавством має виконувати загальне завдання сприяння економічній політиці уряду, але лише доти, доки вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України, що також цілком відповідає існуючій у Європі практиці незалежності центрально­го банку. Гарантії невтручання уряду у грошово-кредитну політику закріплені статтею 53 Закону про НБУ.

Інструменти грошово-кредитної політики, які є у розпорядженні Націо­нального банку України і які закріплені українським законодавством (стаття 25 Закону про НБУ), також лежать у руслі вже існуючого світового досвіду країн із ринковою економікою. Проте слід зазначити, що закріплені українсь­ким законодавством норми розроблені дещо "на виріст" і не можуть викорис­товуватися за нинішніх економічних умов повністю, хоча за успішного прове­дення трансформаційних процесів вони безумовно стануть необхідними і ви­користовуватимуться у подальшому повніше. Так, дисконтна політика — це один із тих інструментів НБУ, що закріплені законодавством, проте оскільки вексельний обіг в Україні фактично відсутній, то використання цього інстру­мента з метою здійснення певної грошово-кредитної політики нині фактично не відбувається.

Якщо характеризувати законодавчі основи політики обов'язкових резервів (стаття 26 Закону про НБУ), то можна дійти висновку, що вони також лежать у руслі існуючого європейського законодавства. Хоча там законодавством чіт­ко визначено граничні межі обов'язкових резервів, які може встановлювати центральний банк, що, дисциплінуючи його, дає можливість кредитним установам стабільно працювати на довгострокову перспективу. У нашому законодавстві такий захід не передбачений, як і не передбачена диференційована норма обов'язкових резервів за різними видами депозитів. (7)

Важливим напрямом здійснення грошово-кредитної політики є операції центрального банку на відкритому ринку. Об'єктом цих операцій є цінні папери, що мають високу ліквідність і користуються повсюдним попитом. Традиційно центральні банки країн Європи проводять політику відкритого ринку переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. До операцій відкритого ринку не належить купівля центральним банком цінних паперів на первинному ринку, тобто безпосередньо у емітента. Такі операції, по суті, є формою кредитування центральним банком уряду. У багатьох країнах (зокрема у Німеччині) вони заборонені законом. Українське законодавство (стаття 53 Закону про НБУ) також забороняє надання прямих кредитів уряду, проте у статті 42 (Види операцій НБУ) прямої заборони на операції на первинному ринку цінних паперів немає, в результаті чого НБУ продовжує викуповувати на первинному ринку цінні папери уряду. В такому разі доцільно було б у законі чітко визначити межі таких операцій, оскільки протягом перехідного періоду потреба у них існуватиме.

Проте, незважаючи на певну недосконалість, чинне українське законодав­ство у цілому враховує існуючий європейський досвід державного регулювання грошово-кредитної сфери за ринкових умов і дає достатній простір для подальшого розвитку кредитно-банківської сфери української економіки у ринковому напрямі.

Якщо характеризувати конкретні параметри грошово-кредитної політики в Україні, то можна зазначити, що нині вони досить серйозно відрізняються від існуючих у Європі. Взагалі під основними параметрами грошово-кредитної політики маються на увазі величини тих найважливіших рамкових показників діяльності кредитно-банківської сфери, які регулюються державою з метою впливу на кількість грошей задля недопущення інфляції. Саме через зміну цих найважливіших показників держава і здійснює свою політику в цій сфері. До основних параметрів грошово-кредитної політики належать величина емісії центрального банку, рівень облікової ставки, верхні межі обсягів рефінансування, ставки обов'язкових резервів, обсяги операцій на відкритому ринку та інші.

Важливою особливістю української грошово-кредитної політики є активна політика обов'язкових резервів. Політика обов'язкових резервів — це над­звичайно потужний інструмент грошово-кредитної політики. У Західній Європі навіть невеликі зміни норми резервів призводять до значних змін в обсягах кредитування комерційних банків і відчутно впливають на грошову масу. Через це на Заході домінує думка, що зміну норми резервів недоцільно використовувати для невеликого коригую чого регулювання. Саме тому цей інструмент грошово-кредитної політики використовується у Західній Європі дуже обе­режно та у сукупності з іншими гнучкішими засобами регулювання з метою отримання планованого результату. При цьому, оскільки часті зміни норми обов'язкового резервування мають дестабілізуючий вплив на економіку, то центральні банки країн Західної Європи визначають їх на досить тривалий пе­ріод, змінюючи дуже рідко. Тобто можна говорити про те, що в Європі існує тенденція до відходу від використання політики обов'язкових резервів як ме­тоду поточного, оперативного регулювання. Про це свідчать не лише рідкі зміни норм резервування, а й загальне зменшення норми резервування у 90-ті роки та відмова деяких країн від установлення для банків обов'язкових резервних вимог, що відбулося під впливом зростання міжнародної конкурен­ції у кредитно-банківських секторах національних економік.

- Митно-податкова політика.

Податки — найвпливовіший інструмент регулювання економіки будь-якої держави в галузі фінансів і найважливіший елемент фінансових відносин на всіх рівнях — держави, регіонів, підприємств, громадян.

Податки є основою доходів держави, вони можуть становити від 85 до 92% у загальній їх сукупності.

Основою економіки є перш за все національне товаровиробництво. Це підприємства, які забезпечують робочими місцями більшість населення дер­жави та гарантують їй при результативній роботі поповнення її доходів.

Побудова чіткої податкової системи — одна з головних умов ефективно­го функціонування економіки і фінансів, оскільки через податки відбувається найтісніший зв'язок між державою та її суб'єктами — юридичними і фізични­ми особами щодо формування, розподілу й використання їхніх доходів. За умов економіки з ринковими відносинами податки, безперечно, необхідно ви­користовувати як невід'ємний і безпосередній структурний елемент фінансо­вого регулювання економіки, а не тільки як джерело доходів державного бюд­жету. Це багато в чому залежить від податкової політики, що провадить уряд країни, яка повинна враховувати певні (встановлені з часом) постулати ство­рення та функціонування податкових систем.

Формування податкової політики повинно будуватися на принципах:

— стабільної податкової системи;

— застосування одного й того ж податкового тягаря для різних груп плат­ників податків залежно від рівня їхніх доходів;

— створення однакових умов оподаткування як підприємців, зайнятих у сфері виробництва, так і споживачів. (13)

Податкам має бути властивий, так би мовити, антициклічний характер. Тобто при спаді економічної кон'юнктури необхідно здійснювати зменшення рівня оподаткування і навпаки. Це, у свою чергу, мусить відповідати зростан­ню інвестиційної активності та скороченню інфляції. Також потрібно застосо­вувати автоматичну індексацію податкових платежів, що встановлюються згід­но з рівнем інфляції в абсолютних розмірах.

У сучасному підприємницькому механізмі основним призначенням по­датків повинен стати захист майнових прав та інтересів юридичних і фізичних осіб, а також стимулювання до підвищення ефективності виробництва з вико­ристанням юридичне і фактично їхніх доходів.

Як відомо із закордонного досвіду, податки — це один з найраціональніших та найдійовіших інструментів непрямого регулювання процесів, що відбу­ваються в економіці. Комплекс податкових заходів, заснований на врахуванні економічних реалій, здатний суттєво впливати на поведінку суб'єктів під­приємництва в економічному середовищі, посилювати економічну та інвести­ційну активність.

Головним індикатором розвитку економіки в країні виступає валовий внутрішній продукт (ВВП). Його основою є, в першу чергу, продукція вироб­ничої сфери. Величина ВВП вимірюється в грошових одиницях за виготовле­ну продукцію, а ефективність функціонування економіки характеризується часткою коштів, що вилучається з ВВП у вигляді податків до бюджету. В країнах, що спираються на надійну податкову систему, фінансово-бюджетний механізм здійснює фундаментальний вплив на процес розширеного відтворен­ня шляхом (в основному) прямого субсидіювання підприємств у вигляді дота­цій чи надання бюджетних позик або за рахунок державних інвестицій в прі­оритетні галузі економіки.

Відмітною рисою досліджень у галузі податків в економічно розвинутих країнах останнім часом є їх більш прикладний характер. Це пояснюється тим, що теоретичні розробки та положення сформульовані вже давно. Вони знай­шли своє відображення в законодавстві цих держав — фіскальному та фінан­совому. Практика використання податкового законодавства в країнах з розви­нутою ринковою економікою впродовж останніх десятиліть свідчить не стіль­ки про фіскальний характер його застосування, скільки про стимулюючо-регулятивний. У цьому плані слід ретельно розібратися у внутрішньому призна­ченні податків та податкової системи. Це можна зробити, розкривши функції податків, що надто важливо для ринкової економіки. Вони зводяться до сти­мулюючої, регулюючої та фіскальної.

Фіскальна функція є основною серед названих, яка випливає із самої природи податків. Ця функція характерна для кожної країни на будь-якому етапі її існування та розвитку. Завдяки їй у державі відбувається утворення фондів коштів, з допомогою яких створюються матеріальні умови для існуван­ня та функціонування держави.

З фіскальною функцією податків дуже тісно пов'язана регулююча функ­ція. Її наявність свідчить про те, що податки як активний інструмент розпо­дільчих процесів безпосередньо впливають на основу економіки країни — виробництво. Вони можуть прискорювати його темпи або навпаки — сповіль­нювати, посилювати або ослаблювати нагромадження капіталу, розширювати або звужувати платоспроможний попит у країні тощо.

Створення ефективної податкової системи, використання оптимальних принципів застосування податків — головне завдання фінансових органів держави для забезпечення соціально-економічного розвитку нації. Податкова система повинна чітко визначати всю сукупність податків, що стягуються в країні, їх форму та структуру, методи побудови і стягнення, постійно здійсню­вати фінансовий контроль за виконанням податкових зобов'язань.

Одним із постійних і завжди актуальних питань у сфері податків є оподат­кування прибутків підприємств. У цьому аспекті виникає декілька важливих принципових завдань:

— визначення об'єкта оподаткування;

— встановлення податкових ставок;

— з'ясування переліку податкових пільг і умов їх надання суб'єктам під­приємництва.

Базою для стягнення податку сьогодні у всьому світі є балансовий прибу­ток. Поряд з іншими потенційними об'єктами, які могли б оподатковуватися, він уже довів свою ефективність та оптимальність, і дискусій з цього приводу в країнах із розвинутою ринковою економікою практично не виникає. Тако­го ж погляду дотримується впродовж останніх п'яти років й Україна, де дов­гий час було спірним питання стосовно визначення бази для стягнення подат­ку з підприємств: запровадити податок на балансовий прибуток, на валовий дохід чи податок з обігу.

Виходячи зі специфіки функціонування економіки та підприємств у ній в Україні і враховуючи досвід пройденого вже шляху в економіці сучасних про­відних країн світу, головні рекомендації можна звести до визначення опти­мальних норм оподаткування доходів населення та прибутків суб'єктів, що займаються підприємницькою діяльністю:

— при оподаткуванні доходів фізичних осіб необхідно перш за все чітко і справедливо визначити неоподатковуваний мінімум; упорядкувати і зменши­ти шкалу податкових ставок; при стягненні податку зважати на умови та роз­міри отриманих доходів; враховуючи соціально-економічну ситуацію в Ук­раїні, або збільшити базу оподаткування, або, відповідно, зменшити норми оподаткування;

— для юридичних осіб: запровадити декілька податкових ставок на прибу­ток залежно від його величини; можливо, варто запровадити, як це практи­кується в сучасній ринковій економіці, окремі ставки податків для розподіле­ного і нерозподіленого прибутків; детальніше розробити і запровадити систему пільг, особливо податкових, окремо за видами діяльності, галузями економіки, територіями країни, вдосконалити її шляхом перегляду ефективності діяль­ності за галузями економіки, які мають гостру потребу в отриманні конкретних фінансово-економічних пільг.

5 лютого 1992 року Закон "Про Єдиний митний тариф" було прийнято. Ним встановлювалось, що "Єдиний митний тариф України — це систематизований звід ставок мита, яким обкладаються товари та інші пред­мети, що ввозяться на митну територію України або вивозяться за межі цієї території". Про послідовний курс України на гуманізацію митної справи та впровадження у практику митних органів держави багатого міжнародного досвіду свідчило положення закону про те, що " . Єдиний митний тариф України базується на міжнародне визнаних нормах і розвивається у напрямі максимальної відповідності до загальноприйнятих у міжнародній практиці принципів і правил митної справи" (стаття 3).

Вперше в історії Української держави відповідно до згаданого закону створювалась Митно-тарифна рада України (МТР). На раду покладалося оп­рацювання пропозицій щодо митно-тарифної політики України, встановлен­ня, скасування або зміна митних ставок, надання тарифних пільг і преферен­цій; підготовка проектів законодавчих актів і міжнародних договорів України щодо митно-тарифного регулювання; розробка заходів, спрямованих на захист національного ринку та ін. (стаття 5). Функції робочого апарату МТР було покладено на Державний митний комітет України.

Законом України "Про Єдиний митний тариф" було встановлено види і ставки мита: адволорне, специфічне та комбіноване, — дано визначення та встановлено порядок нарахування ввізного, вивізного та сезонного мита (стат­ті 7—10). Значна увага приділялася особливим видам мита, які мають принци­пово важливе значення у справі захисту економічних інтересів держави та ук­раїнського товаровиробника. До них належать спеціальне, антидемпінгове та компенсаційне види мита. Статтями 11, 12, 13, 14, 15 закону детально регла­ментувався порядок та умови застосування особливих видів мита, визначали­ся підстави для такого застосування.

Особливе значення для чіткого нарахування мита на товари та інші пред­мети має регламентована Законом "Про Єдиний митний тариф" митна вартість, до якої входять ціна товару, а також інші фактичні витрати (транспорту­вання, навантаження, комісійні та брокерські видатки та ін.). Відомо, що за­ниження правопорушниками митної вартості товарів разом із їх декларуван­ням не своїм найменуванням, ввезенням або вивезенням поза митним конт­ролем або з приховуванням від такого контролю є одним із найпоширеніших видів порушення митних правил і завдає великої шкоди бюджетові.

З метою усунення цих негативних тенденцій і захисту фінансово-еконо­мічних інтересів держави у 1997 році в системі митних органів України було створено відділи тарифів і митної вартості товарів. Про позитивні результати їх роботи свідчить діяльність цього відділу Карпатської регіональної митниці.

На січень 1999 року він мав у своїй електронній "картотеці" інформацію щодо митної вартості п'яти тисяч різних товарів, що давало можливість протя­гом кількох хвилин встановити фактичну вартість майже всіх товарів, які вво­зяться в Україну. Тільки за 1998 рік відділом були виявлені факти заниження митної вартості товарів деякими суб'єктами ЗЕД на суму майже 640 тис. грн. За­галом економічна ефективність роботи цього відділу за 1998 рік становила понад 1,5 млн. грн. (13) Ще одна, більш узагальнена цифра: за 1998-й і 9 місяців 1999 ро­ку в результаті посилення відділами тарифів і митної вартості товарів контролю у цілому від Держмитслужби до бюджету додатково перераховано 44,2 млн. гри.

Закон "Про Єдиний митний тариф" зіграв позитивну роль і у справі виз­начення механізму нарахування та сплати мита, умов і порядку звільнення від сплати митних платежів, встановлення тарифних пільг і преференцій, визна­чення країни походження товару тощо.

Однак реалізація Закону "Про Єдиний митний тариф" невиправдано за­тягувалась, що наносило значні збитки державному бюджету країни. Лише че­рез неповний рік — 11 січня 1993 року Кабінетом Міністрів у межах компе­тенції, визначеної Законом України "Про тимчасове делегування Кабінетом Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регу­лювання"7 було прийнято Декрет "Про Єдиний митний тариф України". Дек­ретом встановлювалось, що мито сплачується у національній валюті України. При ввезенні товарів у межах державного контракту та держзамовлення мито не стягувалось. При імпортуванні товарів дитячого асортименту ставки мита зменшувались на 50 %.

3. Методи активізації та покращення стану валютно-фінансової плітики в Уркаїні.

При визначенні об'єктивної необхідності грошово-кредитної політики в умовах трансформації економіки особливо важливим є розуміння її сутності, цілей, механізму та інструментів реалізації. Грошово-кредитна політика є складовою економічної політики держави, одночасно реалізує як політичні, так і економічні цілі. Економічна сутність грошово-кредитної політики поля­гає в сукупності економічних та адміністративних заходів держави і Націо­нального банку, спрямованих на використання економічних інструментів гро­шово-кредитного механізму для здійснення впливу на суб'єктів грошово-кре­дитного ринку з метою стабілізації національної грошової одиниці, регулю­вання пропозиції грошової маси, ліквідності та кредитоспроможності банків­ських інститутів для забезпечення необхідного економічного зростання, зай­нятості й стримування інфляційних процесів.

Таке визначення суті грошово-кредитної політики дає змогу виділити ієрархічну структуру її завдань і цілей відповідно до тих політико-правових та економічних умов, у яких вона здійснюється. Тому можна намітити стратегіч­ну мету, що реалізує кінцевий етап, і поточну грошово-кредитну політику, яка орієнтується на розв'язання конкретніших і нагальніших завдань тактичного характеру. Визначення ієрархічної структури в інтересах грошово-кредитної політики необхідне при конкретизації тактичних завдань для досягнення за­гального результату. Тактичні цілі грошово-кредитної політики за своєю спря­мованістю можуть не збігатися із загальноекономічною метою, але вони дають змогу досягти окремих результатів стану економіки, або окремих її складових, які є певним ступенем в економічній моделі, що реалізує стратегічну мету.

Нині у вітчизняній економічній літературі грошово-кредитна політика ото­тожнюється з монетарною політикою НБУ. Основною метою такої політики є стабілізація національної грошової одиниці та грошового ринку за рахунок кон­тролю й управління емісією грошей та банківською системою. Але реалізувати це завдання в умовах перехідної економіки монетарна політика може тільки в сукупності з фіскальною політикою держави, причому і фіскальна, і грошово-кредитна політика повинні становити єдиний механізм досягнення конкретної мети на відповідному етапі. (12)

На сьогодні особливо важливим у створенні й реалізації ефективної грошо­во-кредитної політики є правильний вибір і конкретизація її тактичних цілей, погодження їх із стратегічною метою на довгостроковому етапі. Необхідно по­годитись із позицією М.Савлука про те, що вибір цілей, зміна чи узгодження їх спрямування є нині чи не найскладнішими завданнями економічної політики загалом і монетарної зокрема.

Для економіки України найактуальнішими є проблеми, пов'язані з:

1) трансформацією економіки, 2) структурною перебудовою та створенням конкурентноспроможного вітчизняного виробника, 3) подоланням дефіциту державного бюджету і тенденції у зростанні державного боргу, 4) створенням сприятливого мікроклімату для залучення іноземного капіталу, 5) стимулю­ванням розвитку підприємництва (малого й середнього бізнесу) та інвестицій­них процесів у країні. Реалізація цих проблем допоможе конкретизувати так­тичні цілі грошово-кредитної політики, зробить їх зрозумілішими й спрямова-нішими, створить умови для досягнення стратегічної мети ринкових перетво­рень і макроекономічної стабілізації в цілому.

Грошово-кредитна політика дає можливість акумулювати вільні кошти держави, підприємств, населення та використовувати їх найбільш раціонально й ефективно. Сьогоднішній фінансовий і технічний стан підприємств не дає їм змоги проводити самостійну економічну політику. Отримавши юридичну са­мостійність, підприємства економічно не можуть самостійно розвиватися. Це передусім зумовлюється тим, що продукція підприємств не може конкурувати з аналогічними товарами імпортного виробництва. Основних причин дві:

1) застаріла технологія виробництва, а також високі додаткові витрати, пов'язані зі зберіганням, транспортуванням, процесом реалізації, роблять вітчизняну продукцію набагато дорожчою за імпортну; 2) низький рівень життя громадян України, стійка тенденція до зниження доходів на душу населення призводять до падіння купівельної спроможності. Населення купує переважно низькоякіс­ні, але дешеві імпортні товари, водночас вітчизняна продукція не має збуту.

Тому основним завданням грошово-кредитної політики держави є ство­рення умов для прориву вітчизняного виробника на національний і міжнародний товарні ринки. Такими умовами в ситуації, що склалася в економі­ці, можуть бути:

— визначення пріоритетів у структурній перебудові економіки;

— пільгове кредитування пріоритетних галузей і підприємств. Встановлен­ня державного контролю за обов'язковістю надання кредитів комерційними банками визначеним державою підприємствам на пільгових умовах;

— створення гнучкішої системи оподаткування, яка б давала змогу стиму­лювати використання частини прибутку на розвиток виробництва;

— створення відповідної законодавчої бази, що дає можливість одночасно реалізовувати інтереси підприємця і держави в цілому.

Важливим чинником, що визначає пріоритети структурної перебудови України, є прямі іноземні інвестиції. Динаміка обсягів зарубіжних інвестицій в окремі галузі економіки дає можливість точніше визначити конкурентоспро­можність окремих наших підприємств і галузей, відповідність їхньої продукції кон'юнктурі світового ринку. Прямі іноземні інвестиції допомагають визначи­ти пріоритетність розвитку підприємств за умови державного фінансування, отримати майбутні надходження до державного бюджету із цих підприємств.

Пріоритетність надходження іноземних інвестицій в окремі галузі еконо­міки дає змогу визначити основні орієнтири структурної перебудови економі­ки України. Особлива роль у цьому процесі належить грошово-кредитній по­літиці НБУ, яка повинна, з одного боку, сприяти залученню іноземних інвес­тицій, а з другого — здійснювати державний контроль за їх цільовим і ефек­тивним використанням. Визначення пріоритетних напрямків іноземного ін­вестування дає змогу державним структурам за допомогою економіко-правових чинників проводити відповідну політику їх регулювання, а також найраціональніше використовувати державні фінансові ресурси. Тобто за допомогою фіскальної і грошово-кредитної політики держава повинна регулювати обсяги інвестиційних надходжень, здійснювати перерозподіл доходів із необхідним урахуванням інтересів соціально-економічного розвитку країни.

Залучення іноземного капіталу значною мірою впливає на грошово-кредитну політику держави, хоч водночас є об'єктом останньої. Це полягає в тому, що:

1) додаткові капіталовкладення безпосередньо впливають на зростання обсягів виробництва й зайнятості, що визначається в стратегічній меті грошо­во-кредитної політики;

2) операції на відкритому ринку та залучення коштів нерезидентів, які держава та НБУ використовують для збільшення своїх валютних резервів і стабілізації національної грошової одиниці, були пріоритетним завданням грошово-кредитної політики в 1996—1998 роках;

3) цей процес також позитивно впливає на кредитоспроможність і ліквід­ність банківської системи, що стабілізує грошово-кредитний ринок.

Необхідність ринкових перетворень в Україні після здобуття незалежності, нерозвиненість ринкової інфраструктури, безгосподарність урядових структур, а також великі державні фінансові витрати спричинили появу і зростання державного боргу України. Внаслідок тяжкого економічного стану, падіння обсягів ви­робництва та зменшення надходжень до державного бюджету його потреби пок­риваються за рахунок трьох джерел: кредитів Національного банку, розміщення облігацій внутрішньої державної позики і зовнішніх джерел фінансування.

Весь період виникнення і зростання державного боргу можна поділити на два етапи залежно від факторів його збільшення.

Перший етап — 1991—1995 роки — характеризувався зростанням дер­жавної заборгованості за рахунок кредитів, отриманих від НБУ, міжнародних фінансових організацій, та заборгованості з експорту.

Другий етап — управління державним боргом характеризується пере­орієнтацією акцентів на ринок державних цінних паперів. Міністерство фінан­сів основним джерелом управління державним боргом визначило ринок ОВДП. Гіперболізація ринку ОВДП створила проблеми управління ним та підтримки стабільності, що особливо виявилося в період фінансових криз 1997—1998 років.

Вивчення моделей використання грошово-кредитної політики у країнах із ринковою економікою і той досвід, що його має наша країна, дають змогу дійти висновку про необхідність особливого підходу у використанні інстру­ментарію та моделей грошово-кредитної політики, врахування суб'єктивних факторів впливу, незавершеність процесу трансформації, потребу в структур­ній перебудові, нерозвиненість ринкової інфраструктури та відсутність відпо­відної законодавчої бази. Така позиція об'єктивно викликає обов'язкове вико­ристання в умовах перехідної економіки поряд з інструментами грошово-кре­дитної політики фіскальних важелів та адміністративних методів управління, що адекватні процесу становлення ринкової системи господарювання.

Важливим чинником, який значно впливає на стабільність, а отже, дієвість і ефективність грошово-кредитної політики НБУ, є політична нестабільність у країні, протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади. Така си­туація — своєрідний фактор психологічного стримування ділової активності суб'єктів грошово-кредитного ринку в період загострення політичного проти­стояння чи перевиборів. Так, наприклад, напередодні президентських виборів в Україні у II кварталі 1999 року при зменшенні облікової ставки від 60% до 45%, а ломбардної — від 70% до 50% процес кредитування не зріс, хоч у цей період пропозиція грошової маси зросла, що зумовило перенесення розв'язання нагальних проблем грошово-кредитної політики в Україні на кінець 1999 року. Можна погодитися з факторами, що визначають таку ситуацію:

— зменшення політичного ризику та початок структурних реформ щодо відносин власності;

— необхідність прийняття державної програми про банкрутство під­приємств;

— можливість прийняття бездефіцитного бюджету та зменшення фінансу­вання держави за рахунок кредитів банківської системи;

— залучення прямих і портфельних іноземних інвестицій, пов'язаних, зокрема, з приватизацією великих підприємств.

Визначаючи економічну ситуацію в Україні, її певною мірою можна порів­няти з економічним станом в Англії наприкінці 70-х років. Основу економіч­ної доктрини уряду М. Тетчер у цей період становила монетарна політика уп­равління державними фінансами. Новим підходом у галузі контролю за грошо­вим обігом було використання в державному бюджеті Англії на 1980 рік середньострокової фінансової стратегії. Такий метод був спрямований передусім на створення певних перспектив для ринків при одночасному зменшенні адмініс­тративного впливу на економічні процеси. Уряд визначив планові цифри зрос­тання грошової пропозиції та державної заборгованості на чотири роки вперед, передбачаючи одночасне зниження обох показників. Метою уряду було скоро­чення можливостей для проведення дискреційної політики казначейства.

Практика використання грошово-кредитної політики в країнах ринкової економіки свідчить, що більш незалежна політика центрального банку, особли­во при вирішенні тактичних завдань, є запорукою протистояння інфляційним процесам, кошовій та кредитній експансії. Проте прийнятий Закон України "Про НБУ" має дещо суперечливе і нечітке визначення компетенції Ради НБУ та Правління НБУ в прийнятті рішень, їх ухваленні та відповідальності.

Так, Раді НБУ, як вищому органу управління Нацбанку, надаються повно­важення щодо розробки основних напрямків грошово-кредитної політики, її окремих заходів монетарного й регулятивного характеру, політики курсоутворення та валютного регулювання. Але до Ради НБУ входять представники різ­них політичних партій, комерційних банків зі своїм розумінням моделі грошо­во-кредитної політики, її цілей і завдань. Маючи право накладати вето і затвер­джувати рішення Правління НБУ, вони можуть якщо не змінювати, то суттєво впливати на реалізацію механізму грошово-кредитної політики, особливо при вирішенні тактичних цілей, надто в період загострення соціально-економічних ситуацій. Це створює прецедент можливості втрати управління грошово-кредит­ною політикою держави й зменшення ефективності її впливу на грошовий та кредитний ринок. Незалежність і самостійність центрального банку на сьогод­ні є основною запорукою дієвості його грошово-кредитної політики.

Висновок.

Зростаючі загрози, що випливають із фінансової сфери, потребують серйозної уваги. Необхідна співпраця між економістами й політиками у пи­таннях пошуку заходів протидії фінансовій нестабільності. Ця проблема стоїть у двох площинах: на національному і наднаціональному рівнях. Розв'язання проблеми на першому рівні диктується передусім вимогами економічної без­пеки країни. У цьому плані потребує розв'язання проблема бюджету — лікві­дація його дефіцитності чи зведення до безпечних меж, зміцнення банківської системи, регуляція міжнародних потоків капіталів, особливо короткостроко­вих, що несуть найбільші загрози.

Окрім цього, нашій країні слід подолати розрив і поляризацію реального й фінансового секторів економіки, законодавчими діями сприяти їхньому природному зближенню, відновленню співпраці. Це необхідно зробити не лише заради оздоровлення економіки, а й для відновлення економічної дина­міки. Без кредитної підтримки, фінансових інвестицій неможливо досягти економічного зростання.

Не менш важливими є завдання, які необхідно вирішувати на наднаціо­нальній площині. Тобто у рамках глобальної економіки. Необхідні міжнарод­ні зусилля з метою впорядкування й унормування світових потоків капіталів. Цю проблему вважає надзвичайно актуальною такий палкий прихильник від­критого суспільства, як Дж. Сорос. На його думку, " .краще віддати перевагу певним формам контролю над капіталом, аніж нестабільності, навіть якщо ця політика не з найкращих в ідеальному світі". (14)

Література.

1. Бадида М. Україні потрібна ефективна система оподаткування // Фінанси України.- 1999.- №8.

2. Ващишин А. Фінансова система і соціально-економічна стабільність //Фінанси України.- 1999.- №10.

3. Єпіфанов А. Бюджет і фінансова політика в Україні.- К., 1997.

4. Закон України ‘‘Про ефективний митний тариф’’.

5. Закон України ‘‘Про національний банк України’’.

6. Кравчук Г. Внутрішні механізми фінансової стабілізації // Фінанси України.- 1999.- №8.

7. Лютий І. грошово-кредитна політика та особливості її реалізації в Україні //Фінанси України.- 2000.- №1.

8. Мельник О. М. Законодавчі основи та найважливіші параметри грошово-кредитній політики // Фінанси України.- 2000.- №7.

9. Мельник О. основні параметри грошово-кредитної політики в Україні // Фінанси України.- 2000.- №7.

10. Островська М. Грошова кредитна політика в Україні у контексті світового досвіду // Фінанси України.- 2000.- №5.

11. Павлов А. П. Створення та вдосконалення фінансово-правової бази митних органів //Фінанси України.- 2000.- №3.

12. Савлук М. Грошово-кредитна політика національного банку України та оцінка її ефективності //Вісник НБУ.- 1999.- №1.

13. Свердан М. Ефективність оподаткування в умовах ринкової економіки // Фінанси України.- 2000.- №7.

14. Сорос Д. Криза глобального капіталізму. _ суспільство під загрозою.- К., 1999.

15. Узлюк Т. Державне регулювання валютної системи в Україні//Фінанси України.- 1999.- №8.

16. Управління зовнішньо-економічною діяльністю.- К., 1998.