Складові частини грошового ринку. Регулювання діяльності учасників ринку цінних паперів. Механізм здійснення операцій на валютних ринках. Акції та їх види

План

Теоретичні питання

1. Складові частини грошового ринку.

2. Регулювання діяльності учасників ринку цінних паперів.

3. Механізм здійснення операцій на валютних ринках.

4. Акції та їх види.

Задача

1. Складові частини грошового ринку.

Грошовий ринок — частина ринку позикових капіталів, де здійснюються переважно короткострокові (від одного дня до одно­го року) депозитно-позикові операції, що обслуговують головним чином рух оборотного капіталу фірм, короткострокових ресурсів банків, установ, держави і приватних осіб.

З розвитком міжнародних кредитних і валютних відносин сформувався міжнародний грошовий ринок (найбільшими в світі ринками грошей є Нью-Йоркський, а також – ринки Лондона, Токіо, Парижа).

Інструментами грошового ринку є векселі, депозитні сертифі­кати, банківські акценти. Його основні інститут — банки, облі­кові установи, брокерські й дилерські фірми. За джерела ресурсів правлять кошти, залучені банківською системою. Основними по­зичальниками є фірми, кредитно-фінансові інститути, держава, на­селення. Слід мати на увазі, що грошовий ринок — важливий об'єкт державного регулювання. Держава використовує його ресурси для фінансування своїх видатків і покриття бюджетного дефіциту.

Грошовому ринку властиві елементи звичайного ринку – по­пит, пропозиція, ціпа. Особливості грошового ринку визначають особливості кожного з елементів: попит має форму попиту на позики, пропозиція — форму пропозиції позик, а ціна — форму відсотка на позичені кошти.

Розмір відсотка визначається не величиною вартості, яку несуть у собі позичені гроші, а їх споживчою вартістю – здатністю на­давати позичальнику потрібні блага. Тому розмір відсоткового пла­тежу залежить не лише від розміру позики, а й від терміну її дії.

На грошовому ринку розрізняють кілька видів відсотків: облі­гаційний, банківський, обліковий, міжбанківський тощо.

Облігаційний відсоток – норма доходу, встановле­на за цінними паперами. Він мас забезпечити зацікав­леність інвесторів у вкладанні грошей у цінні папери. Цей відсоток повинен мати вищу ставку, ніж відсоток за банківськими депозитами, оскільки останні ліквід­ніші , ніж цінні папери.

Банківський відсоток – узагальнена назва відсотків за операціями банків.

Депозитний відсоток – норма доходу, яку випла­чують банки своїм клієнтам за їхніми депозитами.

Позиковий відсоток – норма доходу, яку стягує банк із позичальників па користування позиченими кошта­ми. Ставки позикового відсотка повніші бути вищими за ставки депозитного відсотка, оскільки за рахунок цієї різниці в ставках банки одержують дохід, який називається маржею, і формують свій прибуток.

Облігаційний та депозитний відсотки визначають первинну ціну, яку мають гроші на початковому стані надходження на грошовий ринок. Їхній рівень визначає дохідність найбільш представницьких фінансових активів — облігацій та депозитів. Тому рівень ставок є найвідчутнішим стимулятором пропо­зиції грошей на ринку.

Наслідки зміни станки відсотка річні й зачіпають як грошову сферу, так і реальну економіку: виробництво, інвестиційну сферу, сферу обігу тощо.

Перш за все зміни ставки відсотка виливають на попит на грошовому ринку: при зростанні ставки попит знижується, а при зниженні – підвищується. Оскільки пропозиція грошей автоматично не веде до зміни ставки, на ринку порушується рівновага: при підвищенні ставки виникає надлишок грошей, що загрожує інфляцією, а при зниженні ставки – нестача гро­шей, що загрожує дефляцією.

Дефляція – стан економіки, що характеризується процеса­ми, протилежними тим, які відбуваються в умовах інфляції. Спричиняється вона зменшенням грошової маси шляхом вилучення з обігу частини платіжних засобів.

За цих обставин виникає потреба в державному контролі за рухом відсоткових ставок. Навіть більше, рівень відсотка стає об'єктом державного регулювання, а відсоткова політика Центрального банку країни – важливим інструментом грошово-кредитного регулювання. Тому особливе місце належить ставці облікового відсотка, що встановлюється Центральним банком на основі ре­ального вивчення стану грошового ринку. Вона є своєрідним барометром цього ринку й орієнтиром для визначення відсоткових станок з усіх інших виділ операцій па грошовому ринку.

Обліковий відсоток є нормою доходу, яку Центральний банк стягує із комерційних банків за позики, видані під заставу комерційних векселів.

Використання облікової ставки Центральним банком при видачі позик комерційним банкам, тобто на самому початку надходження грошей в обіг, перетворює її в офіційний норма­тив ціни грошей, на який орієнтуються всі суб'єкти грошового ринку. Тому рух ринкових ставок з усіх вплів відсотка певною мірою повторює рух ставки облікового відсотка, проте повністю і ним не збігається.

Отже, Центральний банк може використовувати ставку відсотка як інструмент вирівнювання циклічних коливань — стримувати їх на стадії зростання і стимулювати на стадії спаду. Відсоток – важливий інструмент банківської політики, банківської конкуренції, водночас важливий фактор консолідації банків у цілісну систему. Без правильного використання цього інструмента неможли­во забезпечити ефективне функціонування банківської системи.

Таким чином, відсоткові ставки грошового ринку пов'язані зі ставками інших секторів фінансового ринку, а обліковий відсо­ток Центрального банку, ставка за казначейськими векселями, міжбанківські ставки за одноденними позиками ("добові гроші") є базисними для всієї системи відсоткових ставок.

Кон'юнктура грошового ринку залежить, передусім від таких факторів:

· циклічних змін в економіці;

· темпів інфляції;

· особливостей національної кредитно-грошової політики.

Грошовий ринок відображає попит на гроші та їхню пропозицію.

Під пропозицією грошей (МS) мається на увазі за­гальна кількість грошей, що перебувають в обігу; вона складається із агрегатів М1, М2, МЗ.

Попит на гроші – це платоспроможна потреба або сума грошей, яку покупці можуть і мають намір за­платити за необхідні для них товари та послуги.

Попит на гроші (МІ)) формується з таких складових:

Ø попит по гроші як засоби обігу (діловий, операційний або попит на гроші для здійснення угод);

Ø попит на гроші як засоби збереження вартості (попит на гроші як активи, попит на запасну вартість, або спекулятивний попит).

Чим вищий рівень прибутку в суспільстві, тим більше уклада­ється угод; чим виший рівень цін, чим більше необхідно гро­шем для укладання угод у межах національної економіки.

Модель грошового ринку подано на рис. 1.

Пропозиція при експансіоністській

грошовій політиці

Відсотки

Розмір грошової маси

Рис.1 Проста модель ринку грошей.

По горизонтальній осі відкладається розмір грошової маси, а по вертикальній — відсоток (ціна грошей). Попит на грошову масу зменшується із збільшенням відсотка. Чим більший відсо­ток, тим менш розумно зберігати свої кошти у вигляді готівки. Краще маги їх у вигляді засобів, що дають прибуток. Зі зни­женням відсоткової станки попит па грошову масу зростає.

Грошовий ринок слід розглядати як механізм відносин між юридичними особами, які потребують коштів для свого роз­витку, з одного боку, і організаціями й громадянами (населен­ням, домашніми господарствами), які можуть надати такі кош­ти, — з другого.

Цей ринок поєднує три головні складові: обліковий, міжбанківський і валютний ринки. Усі вони викопують декілька ос­новних функцій, в чому і полягає їхня схожість:

ü об'єднання дрібних заощаджень населення, держави, при­ватного бізнесу, закордонних Інвесторів і створення потужних гро­шових фондів;

ü трансформація цих коштів у позиковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування підприємств (фірм);

ü спрямування частини коштів на міжбанківський ринок, що забезпечує стійкість кредитної системи, а також процес розшире­ного відтворення через видачу опосередкованих позик за схемами: Центральний банк — комерційний банк; комерційний банк — ко­лі ер цій тій банк; комерційний банк — підприємство, населення;

ü надання попік державним органам для вирішення невідклад­них завдань, покриття дефіциту бюджету.

Таким чином, грошовий ринок дає змогу здійснювати на­копичення, оборот, розподіл і перерозподіл грошового капіта­лу між сферами національної економіки. Водночас це — синтез ринків різних засобів платежу. Як переконує досвід країн із роз­виненою ринковою економікою, угоди на грошовому ринку опосередковуються, по-перше, кредитними інститутами (комер­ційними банками або іншими установами), які беруть у борг або надають грошові позики, по-друге — інвестиційними або аналогічними організаціями, які забезпечують, випуск і обіг різного, роду боргових зобов'язань, ,що реалізуються за гроші на обліковому ринку.

Отже, грошовий ринок може бути представлений рин­ком готівки і ринком боргових .зобов'язань (облікових або боргових інструментів).

2. Регулювання діяльності учасників ринку цінних паперів.

Нормальне функціонування ринку цінних паперів значною мірою залежить від того, хто на ньому працює, хто здійснює фондові операції, встановлює правила роботи і контролює їх дотримання.

З розвитком ринку розвиваються і його учасники. Їх можна поділити на індивідуальних учасників (фізичні особи), інституційних (юридичні особи, які не є органами державно-правового регулювання) та органи державно-правового регулювання (НБУ, Фонд державного майна та інші). Залежно від функцій учасни­ки ринку цінних паперів поділяються на основні (головні) та інфраструктурні (допоміжні). До складу першої групи належать;

v 1) емітенти — це особи, які випускають цінні папери. Емітентами можуть бути держава, окремі державні органи, му­ніципальні органи та інститути, фірми та підприємства, а та­кож банки. В Україні відповідно до законодавства емітентами можуть виступати тільки юридичні особи.

v 2) інвестори — учасники ринкової взаємодії, які вклада­ють грошові та інші ресурси в цінні папери з певною метою. Основними цілями інвестування є збереження існуючих вільних коштів від знецінення, а також одержання прибутку. Інвестора­ми звичайно виступають індивіди та інститути, рідше — держава в особі казначейства або НБУ. Найактивнішими серед інституційних інвесторів є комерційні банки, пенсійні фонди, страхові компанії. Менш активними є промислові або торгові підприєм­ства, компанії, господарські товариства тощо.

v 3) посередники — це професійні юридичні особи, які ма­ють відповідну державну ліцензію па здійснення одного, де­кількох або усіх видів посередницької діяльності та надають брокерські, дилерські й андеррайтерські посередницькі послу­ги щодо цінних паперів.

v 4) інститути-регулятори — саморегульовані організації, основною функцією яких є впорядкування відносин із цінними паперами шляхом встановлення правил, стандартів та критеріїв поведінки на ринку. Найважливішими інститутами-регулято­рами є фондові біржі, асоціації брокерів та дилерів із цінних паперів, інші добровільні організації, які об'єднують професій­них учасників цього ринку.

v 5) державні органи регулювання. Спеціальними державни­ми органами регулювання ринку цінних паперів є органи вико­навчої влади, які забезпечують виконання відповідних законо­давчих актів, здійснюють регулювання ринкових відносин із цінними паперами, контролюють поведінку індивідуальних та інституційних учасників ринку, а також здійснюють заходи, які спрямовані на захист інтересів інвесторів та публічних інте­ресів. До цих державних органів відносять комісії з цінних па­перів. В Україні це Державна комісія з цінних паперів та фон­дового ринку.

Таким чином, головні учасники ринку цінних паперів свої­ми діями створюють цей ринок, підтримують рух цінних па­перів, забезпечують безперервність та постійність взаємодій. Без основних учасників ринок цінних паперів не може існувати.

Інфраструктурні учасники ринку цінних паперів виконують окремі та важливі, але допоміжні за своїм характером функції на вказаному ринку. Без інфраструктурних учасників ринок не може удосконалюватись. До них можна віднести:

§ 1) депозитарії — інфраструктурні інститути, які спеціалі­зуються головним чином на виконанні депозитарних функцій (зберігання цінних паперів та облік прав власності). В Україні функції депозитарію можуть виконувати лише юридичні особи. Найчастіше це комерційні банки, торговці цінними паперами (дилери га брокери).

§ 2) реєстратори – юридичні особи (господарські товари­ства), які стежать за тим, щоб в обігу перебувала постійна кількість цінних паперів, випущених конкретним емітентом, щоб при переході прав власності від одних інвесторів до інших старі цінні папери вилучалися, а нові – видавалися.

§ 3) агенти з трансферту – виконують функції нагляду за процесами переходу права власності на випущені цінні папери. Найчастіше функції агентів із трансферту і реєстраторів вико­нують банки.

§ 4) довірчі товариства (трасти) — інститути, основна функція яких на ринку цінних паперів полягає у довірчому управлінні головним чином коштами та цінними паперами, які знаходяться у власності різних інститутів та індивідів. У більшості випадків трастові інститути надають свої послу­ги інвесторам, які через різноманітні причини не бажають брати безпосередньої участі в ринковій взаємодії з цінними паперами.

§ 5) клірингово-розрахункові установи – інститути, які спеціалізуються на виконанні таких функцій, як здійснення розрахунків, включаючи проведення взаємозаліку за угодами купівлі-продажу цінних паперів; проведення перевірки на­явності на рахунках учасників коштів та цінних паперів; ви­дача виписок із грошових рахунків клієнтів установи; надан­ня інформації інститутам, які ведуть книги реєстрації імен­них цінних паперів. Як правило, цю діяльність виконують спеціальні клірингові підрозділи фондових бірж, а на позабіржовому ринку спеціалізовані клірингово-розрахункові установи. В Україні деякі клірингові функції виконує де­позитарій Н БУ.

§ 6) торговці інформацією про ринок цінних паперів — інсти­тути, які спеціалізуються на наданні послуг з обробки та по­ширення ринкової інформації про цінні папери, поточні курси тощо, а також на складанні аналітичних оглядів подій і тен­денцій на ринку цінних паперів, звітів емітентів. Вони, як пра­вило, представлені інформаційними компаніями.

У кожній країні коло учасників ринку цінних паперів, а також умови для такої участі визначаються державою з ураху­ванням економічного і фінансового етапу. На первинному рин­ку діють емітент та інвестор. У ролі емітентів в Україні мо­жуть виступати тільки юридичні особи, а також держава, орга­ни місцевого самоврядування. Інвестором може бути як фізич­на, так і юридична особа. Найчастіше в їхній ролі у нашій країні виступають інвестиційні фонди, довірчі товариства, пенсійні фонди, страхові компанії. Їхня мета — отримання до­ходу від вкладання коштів або збільшення ринкової вартості.

3. Механізм здійснення операцій на валютних ринках.

Валютний ринок — це система економічних та правових відно­син між споживачами, продавцями валюти та державою з приводу купівлі-продажу іноземних валют, банківських металів, платіж документів та цінних паперів в іноземних валютах, а також здійснення кредитно-депозитних та інших операцій з валютою.

Основними операціями, що проводяться суб'єктами ринку з валют­ними цінностями, є обмінні (конверсійні) операції, кредитно-депозитні операції, інвестиції в цінні папери, пономіновані в іноземних валютах, інші інвестиції. Обмінні операції тісно пов'язані з іншими опе­раціями, що проводяться учасниками валютного ринку і часто ви­кликані необхідністю залучати валютні ресурси або здійснювати інве­стиції в валюті. Крім того, обмінні операції часто пов'язані з вико­нанням зобов'язань перед нерезидентами щодо оплати товарів і по­слуг та іншими розрахунками. Іншими словами, обмінні операції пов'язані з обслуговуванням зовнішньоекономічної діяльності під­приємницьких структур та розрахунками у валюті, що здійснюють­ся фізичними особами — резидентами.

Для резидентів країн з вільно конвертованою валютою більшість операцій, що проводяться на валютному ринку, відрізняються від звичайних операцій на кредитному чи фондовому ринках наявністю валютного ризику і потребують для проведення знання інфраструк­тури валютного ринку та механізму проведення спекулятивних опе­рацій з валютою. Такі операції здійснюються через фінансових по­середників і не пов'язані з численними законодавчими обмеження­ми. Для проведення кредитно-депозитних операцій та інвестиційної діяльності на міжнародному ринку необхідні знання та використан­ня основних законів і механізмів функціонування кредитного, фон­дового ринку, основ інвестиційної діяльності та механізму управлін­ня валютним та кредитним ризиками.

Валютні ринки залежно від обсягу, характеру валютних операцій і набору валют, що використовуються в обігу, поділяють на міжна­родний та національні ринки. Чим вищий ступінь конвертації на­ціональної валюти, тим більшою мірою національний валютний ринок інтегрується в міжнародний.

Основними учасниками валютних ринків є великі комерційні бан­ки, брокерські фірми, інші фінансові інститути, найбільші корпорації та центральні банки країн. Безпосередніми учасниками при укла­данні угод з валютою виступають комерційні банки, спеціалізовані брокерські контори та інші фінансові інститути, що мають право укладати угоди з валютою. Ці суб'єкти валютного ринку здійсню­ють операції з валютою від свого імені за свій рахунок або за раху­нок клієнтів. До 85—95% валютних угод, що здійснюються на ва­лютних ринках, припадає на банки та брокерські фірми. Тому валют­ний ринок часто називають міжбанківським.

Валютний ринок є дуже конкурентним позабіржовим ринком. Ринок переважно організований як оптовий, на якому сотні дилерів-банків купують-продають валюту, що фактично являє собою купівлю-продаж депозитів, пономінованих в іноземних валютах. Юридичні та фізичні особи купують валюту у дилерів валютного ринку на роз­дрібному ринку за роздрібними цінами, які вищі від оптових.

У ряді країн функціонують валютні біржі, до функцій яких вхо­дить здійснення обміну валют для суб'єктів ринку і формування ринкового валютного курсу. Встановлений на біржових торгах курс називають офіційним валютним курсом.

Угоди з валютою учасники ринку укладають як на біржовому, так і на позабіржовому валютних ринках. Основна частина угод з валю­тою укладається на позабіржовому міжбанківському ринку. Більшість валютних операцій, що проводяться на ринку, мають спекулятивний характер. Одні торговці валютою безперервно протягом дня купують-продають валюту з метою отримання прибутку від незначних коливань курсів. Інші вибирають надійніші позиції і утримують їх протягом більш тривалого часу.

Обсяги торгів на зовнішньому ринку кратні мільйонам доларів. Щоденні обсяги угод на міжнародному валютному ринку вимірюють­ся в трильйонах доларів. Більша частина угод укладається в дола­рах США та євро. Близько 40% — це угоди з іншими валютами, які також часто укладаються при посередництві долара чи євро. Напри­клад, у разі потреби продати німецькі марки і купити єни спочатку обмінюють марки на долари, потім за долари купують єни.

Чим більш ліквідний ринок, тим менший розрив між курсами попиту та пропозиції. Причому на початку дня розрив між курсами, як правило, менший, ліквідність ринку вища. Межі коливань курсів валют на євроринку становлять 2—6% (для більшості валют — близь­ко 2%, для нових валют — до 6%).

За територіальною ознакою валютний ринок поділяють на пів­нічноамериканський, європейський та далекосхідний ринки. Най­більшими міжнародними валютно-фінансовими центрами на євро­пейському ринку виступають Лондон, Цюріх, Франкфурт-на-Майні, Париж; у Північній Америці — Нью-Йорк, Бостон, Чикаго, Сан-Фран­циско; в Азії — Токіо, Сінгапур, Гонконг.

Валютні ринки функціонують цілодобово. Свою роботу вони по­чинають на Далекому Сході в Новій Зеландії, потім проходять по­слідовно годинні пояси — в Сіднеї, Токіо, Франкфурті-на-Майні, Лон­доні й закінчують день у Нью-Йорці та Лос-Анжелесі. Відлік годин­них поясів традиційно ведеться від нульового меридіану, що прохо­дить через Гринвіч (передмістя Лондону), а час має назву світового, або GМТ (Greenwitch Meridian Time).

4.Акції та її види.

Акція — цінний папір бел встановленого терміну обігу, що засвід­чує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь и управлінні ким, дає право його власнику на одержання частини при­бутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Отже, акція — безстроковий цінний папір, емітентом якого може бути тільки акціонерне товариство. Власник акції є співвласником акціонерного товариства. Він приймає на себе і поділяє з іншими ак­ціонерами всі підприємницькі ризики цього товариства. У разі по­гіршення фінансового становища товариства акціонер не має права вимагати повернення коштів, вкладених в акції. Він може лише запро­понувати свої акції іншим учасникам ринку (якщо такі акції перебу­вають в обігу на ринку). Акціонерне товариство може викупати свої акції, однак не несе зобов'язань щодо їх викупу. Акціонер також не зобов'язаний повертати акції акціонерному товариству крім визна­чених законодавством випадків.

Акції випускаються іменні та на пред'явника, прості й привілейова­ні. Власниками акцій можуть бути юридичні та фізичні особи, держава.

Перевага на національних ринках того чи іншого виду акцій залежить від багатьох причин. В одних країнах емітуються пере­важно іменні акції, в інших — на пред'явника. Однак в. останні десятиріччя в усьому світі має місце тенденція до збільшення частки акцій на пред'явника. В деяких країнах акції на пред'явника ста­новлять до 90% усіх акцій, що перебувають в обігу. Це пов'язано на­самперед з розвитком сучасних електронних технологій обігу цінних паперів, при застосуванні яких набагато ефективніше здійснювати операції з цінними паперами на пред'явника. При цьому можна мати вичерпну інформацію про всіх власників акцій на пред'явника і перешкоджати таємному придбанню контрольних пакетів акцій.

Розглянемо особливості володіння простими та привілейованими акціями.

1. Власнику простої акції сплачуються дивіденди, якщо протя­гом року акціонерне товариство отримало прибуток і загальні збори акціонерів прийняли рішення про спрямування всього чи частини прибутку на виплату дивідендів.

Право власника простої акції на відповідну частку майна у разі ліквідації товариства забезпечується після забезпечення прав влас­ників облігацій та привілейованих акцій.

Право на участь в управлінні реалізується згідно з правилом: "Одна акція — один голос на загальних зборах акціонерів".

2. Власник привілейованої акції має переважне право на отри­мання дивідендів. Виплата дивідендів провадиться у розмірі, зазна­ченому в акції, незалежно від розміру одержаного товариством при­бутку. Якщо прибуток відповідного року недостатній, виплата диві­дендів здійснюється за рахунок резервного фонду.

Дивіденди за привілейованими акціями, як правило, фіксовані і визначаються в процентах до їх номінальної вартості. У разі, коли розмір дивідендів за простими акціями перевищує розмір дивідендів за привілейованими акціями, власникам останніх може провадити­ся доплата до розміру дивідендів, виплачених іншим акціонерам.

Власник привілейованої акції має переважне право на частку майна акціонерного товариства у разі його ліквідації. Це право за­безпечується після забезпечення прав власників облігацій, емітова­них цим товариством.

Власники привілейованих акцій відповідно до Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено статутом товариства. Тобто фактично, маючи переваги матеріально­го характеру, власники привілейованих акцій можуть брати участь в управлінні товариством нарівні з власниками простих акцій, якщо це обумовлено в статуті. Статутом може визначатись і порядок здій­снення переважного права на одержання дивідендів. Дивіденди всім акціонерам, сплачуються за підсумками року в порядку, передбаче­ному статутом товариства.

Загальна кількість привілейованих акцій не має перевищувати 10% статутного фонду акціонерного товариства. Де обмеження пов'яза­но з необхідністю фіксованих дивідендних виплат за привілейова­ними акціями, що може, як і необхідність процентних виплат за облі­гаціями, емітованими цим товариством, значно впливати на його фі­нансову стійкість.

Привілейовані акції можуть бути таких видів:

ü кумулятивні, які дають власникам право не тільки на поточ­ний, а й на не виплачений раніше а якихось причин дивіденд;

ü з часткою участі, яка дає право на додаткові дивіденди, якщо дивіденди за простими акціями більші;

ü конвертовані, які можуть бути обміняні на встановлену кількість простих акцій;

ü зі ставкою дивідендів, що коригується;

ü відзивні, які акціонерне товариство має право викупити;

ü ретрективні, які власник має право погасити у визначений мо­мент за визначеною ціною.

Зважаючи на ступінь ризику та очікувану дохідність, акції мож­на поділити на такі класи:

Ø "з блакитними корінцями" — акції найбільш солідних і вели­ких корпорації!;

Ø дохідні — акції, дивіденди за якими перевищують середній рівень;

Ø зростання — акції корпорацій, доходи яких вищі від середньо­го рівня, проте дивідендні виплати невисокі (переважно акції ком­паній, що стрімко розвиваються);

Ø циклічні — акції, ціна яких змінюється відповідно до змін в економіці. В основному це акції базових галузей економіки. Інвес­тори намагаються придбати ці акції, коли відбувається підйом у га­лузі, і продати їх до початку спаду;

Ø спекулятивні — акції молодих та маловідомих компаній;

Ø захищені (антициклічні) — акції, ціна на які досить стабільна навіть при спадах в економіці.

Задача

Дивіденд на акцію компанії за рік склав 6500 грн. Банківська ставка по вкладах дорівнює 20 % річних. Винагорода за ризик з точки зору покупця повинна бути 50 % . Визначити теоретичну ціну акції.

Ка =

Ка = =16250 ( грн. )

Отже, теоретична ціна акції становить 16250 грн.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ :

Бланк И. Н. Инвестицынный менеджмент. – К., Итем, 1995.

Кузнецева Н. С., Назарчук І. Р. Ринок цінних паперів в Україні :

Правові основи формування і функціонування. – К. : ЮРІНКОМ – Ітер, 1998.

Мозговий О. Н. Фондовий ринок України. – К. : УАННП “ Фенікс”, 1998 р.

Шелудько В. М. Фінансовий ринок : Навч. посіб. – 2-ге вид., випр. і доп. – К. : Знання – Прес, 2003 р.