Міжнародні економічні організації як суб’єкти міжнародних фінансів. Структура та основні механізми валютного ринку

Зміст

1. Міжнародні економічні організації як суб’єкти міжнародних фінансів.

2. Структура та основні механізми валютного ринку.

Список використаної літератури

1. Міжнародні економічні організації як суб’єкти міжнародних фінансів

Стрімке зростання світового фінансового ринку в ос­танні десятиліття, істотне збільшення прямих іноземних інвестицій піс­ля ІІ світової війни, мексиканська фінансова криза 1994 р., азійська криза 1998 р. привернули пильну увагу аналітиків, науковців, керівних кіл міжнародних валют­но-фінансових організацій до необхідності подальшого удосконалення сучасної міжнародної валютної системи. Початок широкої дискусії з цих питань було покладено гід час відзначення 50-річчя від дня ство­рення Бретгон-Вудської валютної системи, заснування Міжнародного валютного фонду та Міжнародного банку реконструкції і розвитку.

Суть пропозицій щодо реформування існуючих структур міжна­родної валютної системи зводиться, по-перше, до більш повної і все­бічної гармонізації внутрішньої макроекономічної та зовнішньоеко­номічної політики провідних країн світу на кшталт маастрихтських критеріїв валютно-фінансової конвергенції країн ЄС; по-друге, до формування центральної системи координації та регулювання ва­лютних курсів, менш жорсткої, ніж фіксовані режими Бреттон-Вудської системи чи європейського механізму валютних курсів, але, водночас, і менш мінливої, ніж сучасний режим вільного плавання; по-третє, до вирішення проблем валютної ліквідності.

Остаточне з'ясування усіх питань та забезпечення практичного функціонування реформованої системи пропонується покласти на МВФ. При цьому МВФ повинен зосередитися переважно на наданні позик, спрямованих на підтримання макроекономічної рівноваги, а не довгострокового розвитку, що входить до функцій Світового бан­ку. Макроекономічне регулювання, уніфіковані валютні курси та відкрита система платежів мають стати наріжним каменем діяльнос­ті МВФ, що посилить його системну трансформаційну здатність щодо фінансування і підтримання макроекономічних стабілізаційних програм. Йдеться про всебічне надання допомоги своїм членам у під­тримці зорієнтованої на розвиток економічної стратегії, що включає контрольовану інфляцію, кредитні параметри, регулювання валют­них курсів та відкриття економік перехідних країн та країн, що роз­виваються, для торгівлі та іноземних інвестицій. Безперечно, страте­гія МВФ мусить бути гнучкою і враховувати унікальні умови, істо­ричні, геополітичні та інші особливості кожної країни.

Впровадження централізовано-керованої міжнародної валютно-кредитної системи є тривалим процесом. Її практичне здійснення вирішальною мірою залежатиме від узгодженої політики провідних індустріаль­них держав світу, насамперед «великої сімки», від перебігу подій у самій розгалуженій системі міжнародних валютних відносин. У цьому зв'язку зростає також значення аналітичної роботи, що здійс­нюється в рамках МВФ, зокрема, шляхом підготовки і видання «Сві­тового економічного огляду», та ін.

Важливим кроком до подальшої диверсифікації та глобалізації повноважень МВФ є надання йому статусу спостерігача у щорічних нарадах групи семи. Особливо зростає його значення як повноваж­ного центра координації економічної і монетарної політики гло­бального рівня, під час гострих фінансових криз, подібних до тієї, що сталася у Мексиці. МВФ виступає тоді як ефективний інстру­мент гарантування монетарної кооперації і співробітництва.

Мексиканська фінансова криза вимагає створення відповідних стри­муючих противаг та превентивних захисних засобів у глобальному масш­табі. Сприяння з боку МВФ може здійснюватися за двома напрямами.

По-перше, надання технічної допомоги країнам в удосконаленні їх економічної політики таким чином, щоб унеможливити переви­щення меж валютних диспаритеїів та виникнення криз платіжних балансів.

По-друге, якщо криза все ж сталася, надання фінансової підтрим­ки для здійснення корекційної політики. Це вимагає створення попе­реджувальної системи, яка б пильно відслідковувала урядову політику і пропонувала необхідні корективи та створювала можливості для взаємної перевірки та уточнення економічних індикаторів.

Для створення необхідних ліквідних засобів запобігання та «швидкого реагування» на фінансові кризи протягом двох років бу­де сформовано необхідні кошти в рамках Генеральної домовленості щодо боргу (ГДБ) за рахунок насамперед найбільших членів фонду. Треба врахувати, щоб ресурси фонду були адекватними попиту на них протягом залишку років XX ст. і в майбутньому. Першим і най­головнішим пріоритетом при формуванні додаткових засобів є наступний генеральний перегляд квот МВФ, тобто внесків капіталу мо­го членами до статутного фонду. ЛІерегляд передба­чає подвоєння квот, що в сумарному обсязі гарантувало б Міжнарод­ному валютному фонду відповідність його можливостей зростанню у світовій економіці та відображало поступальний обсяг зростання масштабів світових фінансових потоків. Другим напрямом є пере­гляд ролі, розмірів і процедур активізації діяльності Генеральної до­мовленості з боргу і дослідження шляхів підвищення ресурсного по­тенціалу, достатнього для МВФ, з метою забезпечення боргових зо­бов'язань його членів у надзвичайних ситуаціях. При розгляді такої форми боргу треба мати чітку відповідь на питання: скільки ресурсів знадобиться під час самої кризи та протягом якого часу вони будуть діяти? У сучасних умовах глобалізації ринків МВФ повинен мати можливість миттєвого реагування і прийняття рішень, які б забезпе­чували довіру й інвесторів, і членів фонду.

Таким чином, сучасні міжнародні відносини потребують опера­тивних і скоординованих дій національних урядів та міжнародних валютно-кредитних організацій.

Міжнародні та регіональні валютно-фінансові організації створюються на базі багатосторонніх угод між державами. Їхня мета — сприяти розвитку зовнішньої торгівлі і міжна­родного та регіонального валютно-фінансового співробітниц­тва, підтримання рівноваги платіжних балансів країн, що входять до них, регулювання курсів їх валют, надання кре­дитів цим країнам та гарантування приватних позик за кор­доном.

Найважливішу роль серед них у сучасний період відігра­ють Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), який сьогодні є го­ловною установою Світового банку. Окрім МБРР до струк­тури Світового банку входять: Міжнародна фінансова кор­порація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Бага­тостороннє агентство з гарантій інвестицій (БАТІ) та Міжна­родний Центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС).

У липні 1944 р. представники 44 країн на валютно-фінан­совій конференції 00Н, що відбулася у Бреттон-Вудсі (СІЛА),підписали "Заключний акт", складовими якого були статути Міжнародного валютного фонду та Міжнародного банку ре­конструкції та розвитку.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — міжнародна наднаціональна валютно-кредитна організація, що має статус спеціалізованої представницької установи Організації Об'єд­наних Націй. МВФ розпочав свою діяльність з березня 1947 р. Місце перебування — Вашингтон.

Згідно із Статутом метою створення МВФ було сприяння міжнародному валютному співробітництву та стабілізації ва­лют, створення багатосторонньої системи платежів і розрахунків, підтримання рівноваги платіжних балансів країн — членів Фонду, здійснення системи заходів, спрямованих на регулю­вання валютних курсів, підвищення ступеня конвертованості валют, надання короткострокових кредитів країнам — членам Фонду для покриття тимчасового дефіциту їх платіжних ба­лансів, на ліквідацію валютних обмежень, організацію консуль­тативної допомоги з фінансових та валютних питань.

Оскільки МВФ є організацією акціонерного типу, то його ресурси складаються із внесків країн-членів, для кожної з яких встановлюється вступна квота, залежно від частки краї­ни в світовій торгівлі. Ця квота переглядається кожні п'ять років. Квота країн — членів МВФ під час дії Бреттон-Вудської валютної системи складалася з 25% у золоті і 75% у націо­нальній валюті даної країни, а з моменту введення в дію Кінгстонської валютної системи ця квота становить 22,7% у вільно конвертованій і 77,3% у національній валюті.

Тільки в 1991—1992 рр. членами Фонду виявили бажан­ня стати понад 20 країн світу, в тому числі країни — ко­лишні республіки СРСР. Всього на сьогодні членами МВФ є 181 країна. Україна разом з іншими державами, що входи­ли до складу колишнього СРСР, була прийнята до МВФ у 1992 р. Її квота становить 0,69% у загальному капіталі фонду .

Керівними органами Фонду є Рада управляючих, Директо­рат, Секретаріат. Вищим органом виступає Рада управляю­чих, яка приймає у Фонд нових членів, затверджує зміни па­ритетів валют країн-учасниць, переглядає квоти, розподіляє чистий прибуток Фонду. Директорат займається поточним регламентуванням діяльності цієї організації.

Голоси у Раді управляючих МВФ розподіляються залежно від розміру квоти тієї чи іншої країни. Кожний член Фонду має в Раді 250 голосів плюс один голос на кожні 100 тис. СДР квоти. Тому США фактично володіють правом вето при ви­рішенні найважливіших питань діяльності МВФ, чим став­лять у залежність всі інші країни — члени Фонду. Так, част­ка США у загальній кількості голосів становить 17,7%, а прийняття ключових рішень потребує кваліфікованої біль­шості — 85% голосів. Сполучені Штати Америки разом з країнами ЄС мають близько 44% голосів у МВФ, а 56% нале­жить іншим країнам, які становлять 86% від загальної кількості членів Міжнародного валютного фонду.

Протягом майже піввікового функціонування Міжнарод­ний валютний фонд виявив неабияку гнучкість і велике вміння пристосовуватись до мінливих умов розвитку міжна­родних валютних відносин. Так, МВФ успішно забезпечував функціонування Бреттон-Вудської системи, яка проіснувала до початку 70-х років, відігравши значну роль у зміцненні зовнішньоекономічних і валютно-фінансових зв'язків у світо­вому господарстві. Фонд вчасно відреагував на зміни у сві­товій господарській системі, обгрунтувавши основні принци­пи нової Кінгстонської валютної системи, став засновником створення нової міжнародної грошової одиниці — СДР.

До речі. Радянський Союз свого часу був досить активним учасником розробки Статуту МВФ. Провівши з країнами — засновниками МВФ всю необхід­ну попередню роботу, Радянський Союз, однак, не підписав статутних документів. Пояснюється це, безперечно, такими політичними причинами:

по-перше, квота СРСР, хоч і була значною, але все-таки не давала права вето, яким володіли Сполучені Штати Америки;

по-друге, місцем розташування керівних органів МВФ був визначений Вашингтон, і впродовж тривалого часу на чолі цих органів стояли виключно американці;

по-третє, головним було те, що країни, які вступали до МВФ, зобов'язані були згідно з його Статутом повідомляти дані про свої золотовалютні резерви, стан економіки, платіж­ного балансу, грошового обігу тощо.

Всі ці дані на той час були глибоко засекречені, і ніхто, навіть особи з вищого керівництва, не могли ставити питан­ня про надання подібних відомостей за кордон.

У 1995 р. між країнами — членами МВФ була досягнута домовленість про створення механізму термінової фінансо­вої допомоги окремим країнам на випадок фінансових криз, включаючи створення валютних стабілізаційних фондів. Така допомога реалізується через політику траншів та механізм розширеного фінансування.

Політика траншів застосовується тоді, коли кредити Фон­ду надаються звичайними каналами країнам — членам МВФ у вигляді траншів, або часток, які становлять 25% квоти відпо­відної країни у Фонді. Для одержання першого та наступ­них кредитних траншів країни — члени МВФ повинні про­демонструвати серйозні зусилля, спрямовані на подолання труднощів, пов'язаних із станом платіжного балансу.

Механізм розширеного фінансування використовується тоді, коли Фонд підтримує середньострокові програми через домовленість про розширене фінансування країн — членів МВФ з метою подолання труднощів з платіжним балансом, які ви­кликані макроекономічними і структурними проблемами.

Переважну більшість інших кре­дитів Фонд надає лише після докладного вивчення експертами цієї організації стану справ у країні — одержувачі кредитів. Чим більшу суму кредитів прагне одержати країна, тим прискіпливіше працюють експерти Фонду, причому часто безпосередньо в країні працюють спеціальні делегації (місії) МВФ, які в своїх підсумкових документах-доповідях пода­ють висновки щодо доцільності надання кредитів. Ці місії для успішного вирішення питання надання Фондом кредитів одночасно рекомендують уряду країни розроблені заходи.

Проте навіть узгоджені кредити надаються не автоматич­но, а поступово, певними частками (траншами). І якщо краї­на не виконує взятих на себе зобов'язань, Фонд може відмо­вити в наданні їй чергового кредитного траншу.

У 1944 р. на Міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі крім МВФ було утворено Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР). Місце перебування — Вашингтон. Це одна з найбільших у світі міжнародних фінансово-кредитних установ, яка надає довгострокові кредити під державні програми тільки урядам та центральним банкам країн-членів. Членами МБРР можуть бути тільки члени МВФ.

Прийнято вважати, що МБРР є головною складовою Світо­вого банку (СБ), до якого поряд із Міжнародним банком ре­конструкції і розвитку входять Міжнародна асоціація розвит­ку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Багато­стороннє агентство з гарантій інвестицій (БАТІ) та Міжнарод­ний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС).

Міжнародний валютний фонд в основному здійснює контроль за функціонуванням міжнародної валютної систе­ми, валютною політикою і валютними курсами країн — членів МВФ, за дотриманням ними певного кодексу поведінки в міжнародних валютних відносинах, включаючи надання до­помоги тим чи іншим країнам у вигляді короткострокових кредитів у випадку виникнення труднощів, пов'язаних із станом платіжного балансу.

Головним завданням Світового банку є сприяння сталому економічному зростанню, яке приводить до скорочення бід­ності в країнах, що розвиваються, наданням допомоги у зро­станні виробництва через довгострокове фінансування про­ектів і програм розвитку.

В той час як Міжнародний валютний фонд може надавати позики будь-якій із країн — членів МВФ, яка відчуває неста­чу іноземної валюти для покриття короткострокових фінан­сових зобов'язань кредиторам в інших країнах. Світовий банк надає такі позики переважно бідним країнам.

Слід зауважити, що за останні два десятиліття і МВФ орієнтується переважно на країни, що розвиваються, які підтверджують дані про розподіл кредитів МВФ. У 1947—1976 рр. у промислове розвинутих країн кредит становив 60,6%, у тих, що розвиваються, — 39,4%; у 1977—1991 рр. — відповідно 39,4 і 92,1%.

МБРР на початку своєї діяльності був покликаний згідно з його Статутом надавати потерпілим від війни країнам довгострокові кредити для відбудови їх економіки, а також гарантувати приватні інвестиції за кордоном.

Нині Банк надає технічну та фінансову допомогу більш ніж 100 країнам світу, які є членами Міжнародного валют­ного фонду. Основна маса кредитів направляється на розвиток виробничої інфраструктури та сільського господарства — галузей відносно малорентабельних, з високим терміном окупності і витрат, куди не досить охоче вкладає свої кошти приватний капітал. Як пріоритетні МБРР фінансує державні програми в галузі енергетики, імпорту обладнання для роз­витку гірничої промисловості, інвестування проектів для будівництва нафто- і газопроводів, модернізації підприємств тощо. Сьогодні налічується 180 держав — членів МБРР.

Статутний капітал МБРР створюється через підписання країн-членів на його акції та випуску облігацій. Акції роз­поділяються між країнами-членами відповідно до їхніх квот у Міжнародному валютному фонді. Першочергові внески до статутного капіталу здійснюються в розмірі 20% від суми підписання для створення власних ресурсів Банку, необхід­них для здійснення його операцій. Інші 80% мають бути сплачені за першою вимогою Банку. Значну частину позик МБРР надає із коштів, одержаних від розміщення на ринку капіталів своїх облігаційних позик.

Позики МБРР надаються, як правило, на термін 15—20 років і мають п'ятирічний пільговий період. Ці позики на­даються країнам, які продемонстрували певний економічний зріст та соціальний прогрес. Кожна позика надається уряду чи під його гарантії зацікавленій країні. Відсоткова ставка позик змінюється кожні шість місяців і орієнтується на рівень відсоткових ставок міжнародних ринків позикового капіта­лу. Поточна відсоткова ставка становить 7,6%. Ці відсот­кові ставки залежать від наявних у Банку коштів, які надхо­дять від продажу облігацій МБРР на світових ринках капіталу, нерозподіленого прибутку, погашення раніше наданих позик та додаткових пожертвувань економічно розвинутих країн.

Рішення про надання кредиту приймаються Банком на основі експертних оцінок МВФ та попередніх оцінок ефек­тивності проекту, що здійснюється експертною комісією МБРР, причому технічна допомога (експертиза) входить до умов надання кредитів. Обумовлюються також необхідність на­дання допомоги, типи тих чи інших проектів, потреба у фінан­суванні тощо.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) була створена як філія МБРР у 1960 р. з метою зберегти вплив розвинутих західних держав на країни, що розвиваються. МАР надавала безвідсотковий кредит на термін до 50 років (з 1986 р. термін надання кредитів скорочено до 40 років для найменш розви­нутих країн та до 35 років — для інших країн "третього світу"). Погашення кредитів починається з одинадцятого року після початку їх використання. Кредити надаються урядам та приватним організаціям країн, що розвиваються, без відсотків.

Кредити МАР призначені найбіднішим і найменш пла­тоспроможним країнам і виділяються з урахуванням роз­мірів їх території, річного доходу на душу населення, ступе­ня ефективності економічної політики. Тільки країни з річним доходом на душу населення, що становить менш як 1305 дол. США, можуть користуватися позиками МАР. Більшість кредитів МАР надає країнам з розмірами річного доходу на душу населення 800 дол. США або меншими.

Кожний фінансований Міжнародною асоціацією проект підлягає обов'язковій політико-економічній експертизі з ме­тою найефективнішого використання фінансової допомоги. Кредити надаються в національній валюті держави чи її те­риторії.

У рамках програми спеціальної допомоги здійснюється підтримка країн, розташованих південніше від Сахари з низь­кими доходами і високими боргами.

Членами МАР сьогодні є 159 країн світу.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) була створена в 1959 р. з ініціативи США. Її мета — заохочування розвит­ку приватних підприємств у країнах, що розвиваються. МФК надає кредити високорентабельним приватним підприєм­ствам без гарантії уряду на термін від 5 до 15 років з умовою, що частину акцій компанії-позичальники продають МФК. Рівень відсоткових ставок відповідає існуючим на міжнарод­них фінансових ринках.

Статутний капітал МФК створено із внесків країн-членів. Розмір внесків пропорційний до частки їх внесків до МБРР. У МФК беруть участь тільки члени МБРР. Свою діяльність МФК здійснює за такими основними напрямами:

— інвестування приватного сектору (в основному країн, що розвиваються);

— надання комплексних консультаційних послуг урядам і підприємствам у здійсненні приватизації;

— формування ринку капіталів у країнах з перехідною економікою.

Сьогодні до складу МФК входить 170 країн.

У 1988 р. країни — члени Світового банку створили Багато­стороннє агентство з гарантій інвестицій (БАГІ), яке страхує капіталовкладення від витрат, викликаних некомерційними ризиками. До його складу сьогодні входять 142 країни.

БАГІ доповнює діяльність інших міжнародних страхуваль­ників і пропонує чотири основних типи гарантій: неконвертованість валюти, експропріація, війна і громадянські заво­рушення, порушення умов контрактів.

Неконвертованість валюти — це захист від втрат, які ви­никли у зв'язку з неможливістю конвертувати місцеву валюту в іноземну для її переказу за межі країни перебування.

Експропріація — захист від втрат, які викликані діями уряду країни перебування у зв'язку з обмеженням або ліквідацією права власності чи контролю над нею, а також права на застраховані інвестиції.

Війна і громадянські заворушення — це захист від збитків, викликаних військовими діями або громадянськими завору­шеннями, які призвели до руйнування чи нанесення шкоди матеріальним активам підприємства або до створення пере­шкод для його діяльності.

Порушення умов контрактів — це відмова від зобов'я­зань за контрактом з отримувачем гарантій або його порушення з боку уряду країни перебування, коли отримувач га­рантій не має змоги звернутися до суду чи арбітражного суду для розгляду позову про відмову від контракту або порушення його умов; рішення суду не приймається в розумні терміни; таке рішення не може бути виконано.

Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС) був заснований у 1966 р. і призначений для сприяння зростанню потоків міжнародних інвестицій через надання послуг по арбітражному розгляду і врегулю­ванню суперечок між урядами і іноземними інвесторами, надання консультативних послуг, проведення наукових до­сліджень, надання інформації про інвестиційне законодав­ство. Послугами МЦВІС сьогодні користуються 119 країн — членів цієї організації.

Основним мотивом вступу країн до МВФ і Світового бан­ку є можливість одержати зовнішні кредити та позики на більш сприятливих умовах порівняно з тими, що існують на міжнародних валютних ринках, як додаткові важливі валютні ресурси для врегулювання своєї заборгованості, для забезпе­чення рівноваги платіжного балансу. Крім цього, названі країни можуть брати участь у конкурсних проектах зі спо­рудження різних об'єктів у інших країнах, що також відкриває додаткові можливості.

Членство в цих організаціях накладає на їх учасників певні зобов'язання. Учасники повинні ставити до відома ці орга­нізації про обраний країною правовий режим курсу націо­нальної валюти та про всі зміни в ньому, уникати маніпулю­вань валютними курсами або міжнародною валютною систе­мою для врегулювання свого платіжного балансу та одер­жання несправедливих переваг над іншими країнами-члена­ми, прагнути до відміни валютних обмежень та не запрова­джувати нові, створювати умови для запровадження конвертованості національної валюти, в будь-який час країни ма­ють бути готовими надати повну інформацію про стан своєї економіки з ряду показників.

Специфічною міжнародною валютно-фінансовою органі­зацією є заснований у 1930 р. Банк міжнародних розра­хунків (БМР) з головною конторою у місті Базелі (Швейца­рія). Він був створений як акціонерне товариство централь­ними банками Бельгії, Великої Британії, Німеччини, Італії, Франції, Японії і групою банків США. Його статутний капітал формується за рахунок продажу акцій центральним банкам країн-учасниць та на відкритому валютному ринку. Від­повідно до Гаазької угоди одночасно він був заснований як міжнародна організація, діяльність якої регулюється міжна­родним правом і яка користується привілеями й імунітетами, необхідними для виконання своїх функцій. Банк не є об'єк­том швейцарського законодавства про компанії. Фактично Банк міжнародних розрахунків має статус міжнародного бан­ку, який координує дії національних центральних банків.

Членами БМР е 33 країни Європи, Азії, США та ПАР. Згідно із Статутом на Банк міжнародних розрахунків покладено дві основні функції: сприяти співробітництву між централь­ними банками, забезпечувати сприятливі умови для міжна­родних фінансових операцій, діяти як довірена особа або агент у проведенні міжнародних розрахунків своїх членів.

Свою основну функцію координатора центральних банків провідних розвинутих країн БМР успішно виконує і сьогодні. Він об'єднує центральні банки 33 країн, в основному євро­пейських. Крім цього, він здійснює розрахунки між країна­ми — членами Економічного і Валютного союзу, виконує функції депозитарію Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), здійснює операції за дорученням Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР).

Отже, Банк міжнародних розрахунків активно сприяє міжнародному регулюванню валютно-кредитних відносин. Банк виконує такі операції:

• купівлю-продаж і зберігання золота;

• депозитно-позичкові операції з центральними банками;

• прийом урядових вкладів за особливими угодами;

• операції з валютою і цінними паперами (крім акцій);

• операції на світових ринках (валют, позик, цінних па­перів, золота) як агента або кореспондента центральних банків;

• підписання угод з центральними банками з метою спри­яння взаємним міжнародним розрахункам.

Головне джерело засобів БМР — короткострокові вклади (до трьох місяців) центральних банків в іноземній валюті або золоті.

Найвищим органом БМР є загальні збори, які скликаються щороку з представників центральних банків країн — акціоне­рів Банку, голоси яких розподіляються пропорційно до кіль­кості їх акцій. Поточними справами керує Рада директорів.

Цікавою специфікою Банку є, з одного боку, сувора кон­фіденційність його діяльності, а з другого — той незаперечний факт, що за роки свого існування він перетворився на про­відний інформаційно-дослідний центр аналізу важливіших сучасних проблем розвитку міжнародних валютно-фінансо­вих відносин. Його річні звіти — одне з найавторитетніших видань у фінансовому світі. Часто рекомендації БМР, підготовлені на базі консенсусу, у валютно-фінансовій сфері мають більше значення, ніж деякі міждержавні або наднаціональні рішення.

БМР відіграв велику роль в організації міжнародного ва­лютного співробітництва, оскільки брав участь в роботі органів Міжнародного валютного фонду та інших міжнародних і регіональних органах з питань функціонування світової ва­лютної системи.

Банк міжнародних розрахунків — велика світова валют­но-кредитна організація як за кількістю учасників, так і за характером діяльності. Адже БМР — міжнародний банк центральних банків, агент і розпорядник у різних міжнарод­них валютно-розрахункових та фінансових операціях, центр економічних досліджень і форумів міжнародного валютно-кредитного співробітництва.

2. Структура та основні механізми валютного ринку.

Сучасний валютний ранок ¾ це не просто місце здійснення валютних операцій. Він представляє систему різноманітних екномічних та організаційних відносин між країнами-учасниками з приводу зовнішньої торгівлі, надання послуг, залучення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання іноземної валюта.

Валютний ранок ¾ розгалужена система фінансово-кредитних інститутів та механізмів, функціонування яких покликана забезпечити купівлю і продаж іноземних валют для обслуговування іноземних платежів.

Розрізняють національні, регіональні та світові валютні ринки залежно від обсягу, характеру операцій і кількості використаних валют. Більша частина операцій припадає на долари США, а також на німецьку марку, англійські фунти стерлінгів, японську єну, французький та швейцарський франки.

На валютному ринку беруть участь різні групи екномічних суб¢єктів, кожна з яких прагне задовільнити власний комерційний інтерес. Це традиційна тріада ¾ продавці валюта, її покупці та посередники.

Головними суб¢єктами валютного ринку виступають великі транснаціональні корпорації та банки (ТНК, ТНБ). Вони щоденно розпорджаються певними сумами вимог та зобов¢язань на кожну іноземну валюту. Якщо ці величини співпадають, тоді валютна позиція називається закритою, якщо виявиться за цими величинами нерівноважність ¾ відкритою, або неприкритою. причому відкритість ця рахується “короткою”, якщо сума продажу валюта (зобов¢язань) перевищила суму купівлі (вимог), або “довгою” ¾ якщо вимоги на дану валюту перевищили зобов¢язання.

Наприклад, банк, який мав попередню закриту позицію відносно німецьких марок та французьких франків, продав 10000 ДМ за 30000 FFr. Позиція перейшла у відкриту: коротку до марок і довгу до франків.

Відкрита позиція пов¢язана із валютним ризиком, хоч інколи може принести додатковий прибуток (наприклад, якщо курс валюта зростає у довгій позиції). Переважна частина активів (валютного товару) представлена депозитами до запитання, котрими великі банки торгують між собою. Обмін валюта готівкою складає незначну частину валютного ринку.

Інколи комерційні банки можуть виступати у ролі брокерів. У цій якості вони не “підтримують позицію” до окремих валют, а тільки зводять разом покупців і продавців. Так, наприклад, англійська фірма може попросити Лондонський банк виступити у ролі брокера при необхідній для неї організації обміну доларів на марки.

Графік 1. Рівновага на валютному ринку

Курс

обміну

валюта

N К

Надлишок

пропозиції

W

надлишковий

попит

m

(m - рівноважна маса валюти)

.

На валютних ринках постійно функціонують брокери і дилери, що займаються посередницькою діяльністю і отримують від цього відповідну комісійну винагороду. Різниця між ними у тому, що брокер ¾ це посередник, котрий заключає угоду від імені та дорученню і за рахунок клієнта, він отримує винагороду за угодою сторін, або за визначеною таксою. Дилер ¾ фізична або юридична особа, котра здійснює валютні операції від свого імені і за свій рахунок, його прибуток складається із різниці між цінами купівлі та продажу. Нині на валютних ринках функціонують об¢єднання брокерів і ділерів: брокерські фірми, ділерські контори, які поєднують посередницькі послуги з продажею інформації, консультаціями тощо.

Важливим атрибутом валютного ринку є зосередженя пропозиції і попиту на іноземну валюту переважно через комерційні банки, які мають найбільш розгалужену мережу кореспондентських відносин з банками інших країн. Модель валютного ринку можна виразити графічно, де пропозиція і попит на валюту розглядається як функція ціни на валюту. На графіку 1. у точці перетину кривих ліній попиту і пропозиції формується рівноважний валютний курс ¾ (w), коли пропозиція і попит на валюту співпадають.

Кон¢юктурні зміни, що відбуваються на валютному ринку можна показати на графіку 2.

Графік 2. Зміни пропозиції і попиту на валютному ринку.

N N¢ A

Верхня точка інтервенція

Німецькі марки

за 100 Fr. 30.495

Валютний

Девальвація коридор

29.816 W А¢ Паритет

Ревальвація

29.150 Нижня точка інтервенції

французькі франки

Як бачимо, що зростання пропозиції (A¢) при незмінному рівні попиту (N) коливаня валютного курсу може вийти за межі нижньої точки інтервенції. Для того, щоб втримати мінімальний курс, центральний банк змушений скуповувати надлишок валюта (A > N), внаслідок чого збільшується маса національних грошей (грошова емісія). Звідси витікає загроза інфляційного процесу, який можна запобігти з допомогою ревальвації.

Якщо зростає попит (N¢) при незмінній пропозиції (А), то при вільному формуванні валютного курсу може відбутися перевершення верхньої межі інтервенції. Для того, підтримати максимальний курс, центральний банк повинен продавати валюту (N > A). У випадку, коли валютні резерви центрального банку вичерпані і немає можливості отримати запозичення із-за кордону, уряд країни змушений девальвувати свою валюту, щоб не опинитися неплатоспроможним.

Наприклад, якщо на валютному ринку за 100 французьких франків треба платити 29,15 німецьких марок, то Німецький федеральний банк буде купляти франки (слабка валюта) за марки (сильна валюта). Внаслідок попит на франки зростає і ціна на франк підвищується до тих пір, поки він знову не опиниться у валютному коридорі. французький центральний банк продає із своїх валютних резервів німецькі марки в обмін на французькі франки.

Отже, запровадження валютного коридору (ширина якого визначається верхньою і нижньою точками інтервенції) забезпечує вільне формування курсу валюта у заздалегідь обраних параметрах (ринкова рівновага) і представляє експортерам та імпортерам тверду основу для розрахунків, завдяки чому суттєво стимулюється міжнародна торгівля.

Список використаної літератури

1. Боринець С.Я. Міжнародні фінанси: Підручник для ВНЗ. Рекомендовано Мін. освіти і науки України. 2-ге.вид. К.: Знання-Прес, 2003.

2. Боринець С.Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини, 4-те.вид., випр. К.: Т-во „Знання”, КОО, 2003.

3. Киреев А. Международная экономика. В 2х. ч. М., 1999

4. Ломакин В. Мировая экономика. М., 1998.

5. Міжнародна інвестиційна діяльність: Навч. посіб. для ВНЗ./ Мельник В.В. – Т.: Карт-Бланш, 2003.

6. Міжнародна інвестиційна діяльність: Навч. посіб. для ВНЗ./ Садонець Л.І. – К., 2003

7. Міжнародна інвестиційна діяльність: Підручник/ За ред. Д.Г. Лук’яненко. – К., 2003.