Організація грошових розрахунків підприємства

1. Суть і форми здійснення грошових розрахунків

Виконання більшості господарських операцій суб'єктів під­приємництва пов'язане з грошовими розрахунками. Підставою для здійснення грошових розрахунків є наявність спеціальних документів: рахунків, рахунків-фактур, договорів, угод, кон­трактів, актів закупівлі товарів тощо.

Сукупність усіх грошових розрахунків і платежів підприєм­ства називають його грошовим оборотом. Розрізняють готів­ковий та безготівковий грошові обороти. Для здійснення готівкових розрахунків підприємства ви­користовують готівку (в національній або іноземній валюті), яку зберігають у касі. Максимальну суму грошових коштів, яка може постійно зберігатися в касі (ліміт готівки), підприєм­ство встановлює самостійно. Ліміт готівки затверджується на­казом керівника підприємства. Зі зміною умов господарської діяльності підприємства (обсягу касових оборотів, порядку здачі касового виторгу, періодичності інкасації готівки тощо) сума ліміту готівки в касі може бути змінена.

Усю готівку понад встановлений ліміт підприємства зобо­в'язані здавати в банк. Встановлений ліміт можна перевищу­вати тоді, коли готівка отримана підприємством для виплати заробітної платні, заохочень, допомоги, компенсацій, пенсій, стипендій, відряджень, дивідендів. Таке перевищення підпри­ємства можуть допускати лише протягом трьох робочих днів з отримання готівки, а підприємства залізничного транспорту та морських портів — протягом п'яти днів. Після закінчення цього терміну суму невикористаної готівки наступного робочо­го дня повертають у банк.

Найчастіше готівка надходить у касу підприємства з бан­ківських рахунків або як готівковий виторг за продану про­дукцію, виконані роботи чи надані послуги. Надходження і ви­давання грошей з каси оформляють спеціальними касовими документами.

Суть безготівкових розрахунків полягає в тому, що пла­тежі здійснюють шляхом списання коштів із банківського ра­хунку платника і зарахування їх на банківський рахунок одер­жувача, тобто проведенням відповідних записів на банківських рахунках обох учасників розрахунків. Підставою для здійснен­ня безготівкових розрахунків є подання до банку спеціальних розрахункових документів (платіжного доручення, платіжної вимоги-доручення, реєстру документів за акредитивом, реєст­ру чеків тощо) на паперових носіях або в електронному вигляді, використовуючи програмно-технічний комплекс "клієнт-банк".

Безготівкові грошові розрахунки класифікують на підставі таких основних ознак (рис. 2.1):

а) за видами господарських операцій:

— грошові розрахунки за товарними операціями (за прода­ну продукцію, виконані роботи, надані послуги);

Рис. 2.1. Класифікація безготівкових розрахунків підпри­ємства

— грошові розрахунки за нетоварними операціями (із кредитними установами, бюджетом);

б) за місцезнаходженням банківських установ, що обслуго­вують розрахунки:

— місцеві — грошові розрахунки, за умови, що банк, який перераховує гроші, і банк, який їх отримує, розміщені в одному місті;

— міжміські — грошові розрахунки, коли зазначені банки розміщені в різних містах;

- міжнародні — грошові розрахунки, коли ці банки розміщені в різних державах;

в) за фактом здійснення оплати:

—попередня чи авансова оплата продукції, товарів, робіт чи послуг;

—оплата після реалізації продукції (післяплата);

г) за умовою оплати угоди:

— акцептна форма розрахунків передбачає попередню зго­ду (акцепт) платника на оплату;

— безакцептна форма розрахунків не передбачає такої зго­ди;

ґ) за джерелами походження коштів, що їх використовують для розрахунків:

— грошові розрахунки власними коштами підприємства;

— грошові розрахунки за рахунок кредитів та інших пози­чених коштів;

— грошові розрахунки за кошти клієнта (у випадку посередницької діяльності).

Для здійснення безготівкових розрахунків підприємства відкривають в установах банків на договірній основі поточні рахунки. Порядок відкриття банківських рахунків регулюєть­ся Інструкцією про порядок відкриття, використання і закрит­тя рахунків у національній та іноземних валютах, яку затвер­джено постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. Підприємство може відкрити один і більше поточних рахунків у національній та інших валютах.

Для відкриття поточного рахунку в банку підприємство подає в установу банку такі документи:

— заяву встановленого взірця на відкриття рахунку, підпи­сану керівником або іншою уповноваженою на це особою;

— копію свідоцтва про державну реєстрацію підприємства в органі державної виконавчої влади, засвідчену нотаріально;

— копію належним чином зареєстрованого установою доку­мента (статуту, засновницького договору, установчого акта, положення), засвідчену нотаріально чи органом, який здійснив реєстрацію;

— копію довідки про внесення юридичної особи до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, за­свідчену органом, що видав довідку, або нотаріально чи підпи­сом уповноваженого працівника банку;

— копію документа, що підтверджує взяття юридичної осо­би на облік в органі державної податкової служби, засвідчену органом, що видав довідку, або нотаріально чи підписом упов­новаженого працівника банку;

— картку із взірцями підписів посадових осіб, що мають право розпоряджатися рахунком і підписувати платіжні та роз­рахункові документи, і відбитком печатки, засвідчену нота­ріально.

Юридичні особи, які використовують найману працю і від­повідно до законодавства України є платниками страхових внесків, додатково до вищезазначеного переліку документів мають подати такі документи:

— копію документа, що підтверджує реєстрацію юридичної особи у відповідному органі Пенсійного фонду, засвідчену ор­ганом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповнова­женого працівника банку;

— копію страхового свідоцтва, що підтверджує реєстрацію юридичної особи у Фонді соціального страхування від нещас­них випадків на виробництві як платника страхових внесків, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підпи­сом уповноваженого працівника банку.

Щоб відкрити поточний рахунок для відокремленого підроз­ділу підприємства, в банк, у якому підприємство вже має відкритий поточний рахунок, подають заяву на відкриття ра­хунку, картку із взірцем підписів і відбитком печатки, засвід­чену в установленому порядку, та клопотання підприємства про відкриття рахунку.

Різновидом поточних рахунків є карткові рахунки (картрахунки), які відкривають для обліку операцій за платіжними картками.

Відкриваючи рахунок, підприємство протягом трьох днів повідомляє про це податковий орган за місцем реєстрації під­приємства. Операції на рахунку здійснюються після того, як банк отримав повідомлення з податкового органу про взяття рахунку на облік. Про відкриття другого, третього і наступних поточних рахунків у національній валюті власник рахунку протягом трьох днів з дня його відкриття також повідомляє по­даткові органи.

Крім поточних, підприємства та їхні відокремлені підрозді­ли можуть відкривати вкладні (депозитні) та кредитні рахунки.

Вкладний (депозитний) рахунок призначений для розмі­щення тимчасово вільних коштів підприємства на депозити банку на встановлений термін (або без зазначення такого тер­міну) з нарахуванням відсотків відповідно до депозитної угоди.

Кредитний рахунок відкривають для обліку кредитів, на­даних підприємству установою банку шляхом оплати розра­хункових документів чи переказу коштів на поточний раху­нок позичальника відповідно до умов кредитної угоди.

Для здійснення грошових розрахунків у іноземній валюті підприємство може відкрити валютні рахунки. Для відкриття рахунку в іноземній валюті потрібно подати ті ж документи, що й для відкриття рахунків у національній валюті.

Підприємства самостійно обирають форми розрахунків, які відрізняються одна від одної особливостями фінансових відно­син, способами платежу та організацією документообігу.

2. Характеристика форм безготівкових розрахунків

Більшість розрахункових операцій підприємства здійсню­ють у безготівковій формі. Застосування безготівкової форми розрахунків дає змогу знизити витрати на транспортування і зберігання готівки та на її облік, зменшує тривалість прове­дення розрахунків, підвищує рівень контролю за цільовим ви­користанням грошових коштів.

Безготівкові розрахунки підприємства здійснюють з дотри­манням таких основних принципів:

— обов'язковість збереження підприємствами грошових коштів в установах банків;

— самостійність вибору підприємством установи банку;

— самостійність вибору підприємством виду та форми роз­рахунків;

— самостійність розпоряджання підприємства своїми кош­тами в межах чинного законодавства;

— здійснення грошових розрахунків у межах коштів на ра­хунках підприємства;

—максимальне наближення моменту грошових розрахун­ків до моменту реалізації продукції.

Організацію безготівкових розрахунків підприємств регу­лює Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в націо­нальній валюті, затверджена постановою Правління Національ­ного банку України від 21 січня 2004 року. Ця Інструкція вста­новлює правила використання платіжних інструментів на паперових носіях або в електронному варіанті під час здійснен­ня розрахункових операцій у формі:

— меморіального ордера;

— платіжного доручення;

— платіжної вимоги-доручення;

— платіжної вимоги;

— розрахункового чека — акредитива.

—Використання банківських платіжних карток та векселів як платіжних інструментів окремо регулюється законодавством України, у тому числі окремими нормативно-правовими акта­ми Національного банку України.

Меморіальний ордер — міжбанківський розрахунковий до­кумент, що його складає банк під час здійснення розрахунків для документального оформлення операцій щодо списання коштів із рахунку платника, операцій із виконання письмово­го доручення платника або розпорядження стягувача про спи­сання коштів із рахунку платника

Підприємства України найчастіше здійснюють безготівкові грошові розрахунки з використанням платіжних доручень. Платіжне доручення — це розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку зазначеної в дорученні суми коштів та її перерахування на рахунок одержувача.

Платіжні доручення можна використовувати для оплати за відвантажену продукцію, виконані роботи чи надані послуги (як попередню оплату, так і для завершення розрахунків за актами взаємної заборгованості підприємства), для сплати по­датків тощо. Платіжне доручення виписує платник і передає його обслуговуючому банку не пізніше, ніж за 10 календарних днів від дати оформлення платіжного доручення. Банк прий­має доручення до виконання за наявності на рахунку платни­ки суми коштів, достатньої для оплати. Суму взятого до оплати платіжного доручення банк списує з рахунку платника і перераховує на рахунок одержувача. Якщо постачальник (одержу­вач коштів) не має відкритого в банку рахунку, підприємство може здійснити розрахунок гарантованими платіжними до­рученнями через підприємство зв'язку. Розрахунки гарантова­ними платіжними дорученнями застосовують для виплати за­робітної платні працівникам, які заготовляють сільськогоспо­дарську продукцію, для виплати пенсій тощо у місцевостях, де банківські установи відсутні. У цьому випадку платник виписує платіжне доручення, в якому вказує призначення платежу, додає до нього заповнені бланки грошових переказів та список одержувачів коштів.

Перевагою розрахунків платіжними дорученнями є просто­та і швидкість документообігу, економічність та універсальність (можливість застосування як за товарними, так і за нето­варними платежами).

Платіжна вимога-доручення — це комбінований доку­мент, який складається з двох частин: верхньої — вимоги одер­жувача коштів безпосередньо до платника сплатити вартість поставленої йому продукції (виконаних робіт, наданих послуг) і нижньої — доручення платника обслуговуючому банкові про списання певної суми коштів зі свого рахунку та перерахуван­ня її на рахунок одержувача. Під час розрахунків платіжними вимогами-дорученнями постачальник виписує (не менше, ніж у двох примірниках) розрахунковий документ з вимогою до платника оплатити вар­тість відвантажених товарів, виконаних робіт, наданих послуг на підставі надісланих йому (оминувши банк або через банк платника згідно з договірними умовами) розрахункових доку­ментів. Платник, отримавши платіжні документи, визначає можливість оплати платіжної вимоги-доручення, здає її до банку, котрий обслуговує його, для того, щоб акцептовану за платіжною вимогою-дорученням суму було перераховано з ра­хунку платника на рахунок постачальника. Термін, протягом якого платник має подати до свого банку акцептовані платіжні вимоги-доручення, визначається сторонами в угоді, проте не має перевищувати 20 днів. Платник може повністю або част­ково відмовитися від акцепту платіжної вимоги-доручення, про що він повідомляє безпосередньо постачальника за передбаче­ним у договорі порядком у зазначені у ньому терміни. Банк приймає до оплати вимогу-доручення в сумі, яка не перевищує наявну на рахунку платника. Платник може відмовитися від акцептування платіжної вимоги-доручення, якщо поставлені товари не відповідають умовам договору, відвантажені достроково або не за адресою тощо. Застосування цієї форми грошо­вих розрахунків прискорює оформлення розрахункових доку­ментів, сприяє зміцненню договірних стосунків між діловими партнерами, оскільки платіж здійснюється тільки за згоди платника Розрахунки платіжними вимогами — форма безготівкових розрахунків, при якій одержувач коштів подає на інкасо в банк, котрий його обслуговує, розрахунковий документ, що містить вимогу до платника про сплату певної суми через банк. Вона має дві особливості. Перша полягає в тому, що ці розрахунки можна розпочинати лише після відвантаження (відпускання) продукції, виконання робіт або надання послуг; друга — в тому, що оплата платіжної вимоги здійснюється за згодою (акцеп­том) платника. Унаслідок цього розрахунки платіжними ви­могами називають також акцептною формою розрахунків. Оплату платіжних вимог без акцепту використовують тільки в розрахунках за окремі види послуг, які надають згідно з та­рифами на підставі показів лічильників чи інших фіксованих платежів. Для акцептування платіжної вимоги платникові надається певний термін, що залежить від виду акцепту. Роз­різняють такі види акцепту: попередній і подальший. За попе­реднього акцепту оплата платіжної вимоги може бути здійснена тільки після попередньої згоди платника. За подальшого ак­цепту банк негайно після отримання платіжної вимоги знімає гроші з рахунку платника, який після оплати має право ак­цептувати платіжну вимогу або відмовитися від акцепту про­тягом певного часу. У випадку відмови від акцепту банк від­шкодовує кошти платникові. У сучасній системі безготівкових розрахунків використання розрахунків платіжними вимогами обмежено. Грошові розрахунки підприємства можуть також здійснювати із застосуванням чеків. У грошових операціях підприємств використовують два види чеків: грошові та розра­хункові.

Грошовий чек — це грошовий документ установленої форми, що містить беззаперечну вказівку власника поточного рахун­ку (чекодавця) банкові сплатити зазначену в чеку суму конкрет­ній особі чи пред'явникові чека. Основне призначення грошо­вого чека — бути інструментом отримання готівкових коштів із поточного рахунку підприємства.

Розрахунковий чек — це документ стандартної форми з до­рученням чекодавця (платника) своєму банкові (банкові-емітенту) перерахувати кошти з рахунку чекодавця на рахунок пред'явника чека (отримувача коштів). Розрахункові чеки ви­користовують для здійснення безготівкових розрахунків під­приємства та фізичні особи. Розрахунковий чек заповнює плат­ник і передає його отримувачеві платежу в момент здійснення господарської операції купівлі-продажу. Отримувач платежу (пред'явник чека) подає чек у свій банк до оплати. Банк видає чеки клієнтові у формі чекових книжок по 10, 20 та 25 арку­шів. Термін чинності чекової книжки — один рік. Гарантова­на оплата чеків забезпечується депонуванням коштів на окре­мому балансовому рахунку. Оплата чеками прискорює здій­снення та значно спрощує техніку проведення розрахункових операцій, скорочує їх трудомісткість. Однак, через необхідність спеціального депонування коштів за такої форми розрахунків частина їх на певний час вилучається з грошового обороту підприємства.

Акредитивна форма розрахунків між покупцями та поста­чальниками передбачає використання акредитивів. Акреди­тив — це розрахунковий документ, за яким одна кредитна уста­нова (банк) доручає іншій здійснити за рахунок спеціально задепонованих (заброньованих) для цього коштів оплату товар­но-транспортних документів за відвантажені товари чи надані послуги або виплатити пред'явникові акредитива певну суму коштів. За своєю суттю акредитив є договором, відокремленим від договору купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він може базуватися. Тобто акредитив — це договір, що містить зобов'язання банку-емітента, за яким цей банк за дорученням клієнта (заявника акредитива) або від свого імені на підставі документів, які відповідають умовам акредитива, зобов'язаний виконати платіж на користь бенефіціара (особи, якій призна­чено платіж) або доручає іншому (виконуючому) банку здійсни­ти цей платіж.

Суть вексельної форми розрахунків полягає в тому, що розрахунки між постачальником (отримувачем коштів) і по­купцем (платником) здійснюються з відтермінуванням платежу (до 90 днів), і оформляються векселем. Вексель — це цінний папір, що засвідчує безумовне грошове зобов'язання боржни­ка (векселедавця) сплатити у певний термін зазначену суму грошей власникові векселя (векселетримачеві). Розрізняють вексель простий і переказний.

Простий вексель містить просту і нічим не обумовлену обіцянку векселедавця сплатити власникові векселя після вказа­ного терміну певну суму. Переказний вексель (тратта) містить письмовий наказ векселетримача (трасанта), адресований платникові (трасатові), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у певний термін. Трасат стає боржником за векселем тільки після того, як акцептує вексель, тобто дасть згоду на його оплату, підписавши його. Акцептант переказного векселя, як і векселедавець простого векселя, є основним вексельним боржником і несе відповідальність за оплату век­селя у визначений у ньому термін. Вексельні зобов'язання платника, векселедавця та індосан­та можуть бути додатково гарантовані за допомогою авалю вексельного гарантування.

Предметом вексельних розрахунків можуть бути тільки гроші. Дозволяється виставляти вексель як у національній, так і в іноземних валютах. Можливість та умови виставлення й оп­лати векселя в іноземній валюті визначають норми національ­ного валютного законодавства. Оформляють векселі на спеці­альних банківських бланках.

Для здійснення розрахунків застосовують векселі, які відрізняються порядком оплати, емітентом, наявністю заста­ви, місцем платежу тощо. Векселі класифікують за такими основними ознаками:

1) за емітентом векселі поділяють на:

— казначейські — один із видів державних цінних паперів, які випускаються з метою покриття видатків державного бюд­жету і можуть застосовуватись для здійснення розрахунків, за­рахування сплати податків до державного бюджету, як застава для забезпечення інших платежів та кредитів. Емітує та пога­шає казначейські (скарбничі) векселі центральний банк за до­рученням державної скарбниці (казначейства) чи Міністерства фінансів;

У сучасних умовах зростає обсяг грошових розрахунків фі­зичних і юридичних осіб із використанням пластикових карток, їх використовують для розрахунків за товари (роботи, послуги), а також для отримання готівки. Банківські картки класифікують за їх власниками, за схемою використання тощо. За власниками картки бувають приватними та корпоратив­ними. Власниками приватних платіжних карток є фізичні особи, яким відкривають окремий картковий рахунок, на яко­му акумулюють кошти власника картки. На одну і ту саму особу може бути відкрито необмежену кількість карткових рахунків. Корпоративні картки — це платіжні картки, які дають можливість їх власникам здійснювати платіжні операції за рахунок коштів, що їх акумулюють на картковому рахунку юридичної особи.

За схемою використання картки поділяють на дебетові і кредитові. Дебетові платіжні картки дають змогу викори­стовувати лише ту суму коштів, яка зберігається на картково­му рахунку. При використанні кредитних платіжних карток можна користуватися коштами банку (у певних межах і за певний відсоток) згідно з угодою.

Ще одним видом банківських платіжних карток є зарплатні картки, які використовують для виплати заробітної платні.

При використанні платіжних карток платники не потребу­ють значних сум готівки, що забезпечує збереження коштів. На залишок коштів, які зберігаються на картковому рахунку в банку, нараховують відсотки.

Національний банк України веде роботу зі створення необ­хідної інфраструктури для обслуговування в Україні грошо­вих розрахунків з використанням платіжних карток як націо­нальних емітентів.